Медіа — це завжди віддзеркалення суспільства. Власне, українські медіа продовжують усі тенденції, характерні для українського суспільства. Головною ж дихотомією між ними є не так ідеологія чи стилістика, як проукраїнськість чи проросійськість. Оскільки неприхований прокремлівський наратив в Україні успіху не матиме, його носії прагнуть приміряти на себе шати опозиційності.
Преса та інтернет
Скажи мені, які сайти ти читаєш, і я скажу, хто ти. Так можна легко перефразувати відому приказку. З поширенням інтернету в Україні з’явилося стільки віртуальних медіа, що заплутатися в них надзвичайно легко. Особливо людині, яка погано орієнтується в реаліях вітчизняного медіа-ринку. Разом із тим у всьому цьому різноманітті все ж таки можна виокремити кілька різних течій, які об’єднують інтернет-ЗМІ, що належать різним власникам.
Як і в європейських країнах, в Україні медіа не завжди ставлять в основу своєї роботи служіння стандартам ВВС і часто мають помітний ідеологічний ухил. У цьому не варто шукати щось жахливе або дикунське. Наприклад, одна з найбільш впливових і тиражних французьких газет Liberation у 1970–1980‑х роках була рупором ліворадикалів і лише згодом перейшла на помірніші, буржуазні позиції. Інше велике французьке видання Le Mond досі вважається ліволіберальним. А ось Le Figaro, третя найбільша газета Франції, навпаки, радше симпатизує правим.
Схожа ситуація склалася практично у всьому Євросоюзі, де є як відверто лівацькі, так і підкреслено правоконсервативні видання. В Україні, де вільні ЗМІ з’явилися відносно недавно, подібне розшарування теж уже встигло сформуватися. Щоправда, у нас воно має місцеву специфіку, зумовлену внутрішньополітичною ситуацією в країні.
Зокрема, це поділ вітчизняних видань не так на праві й ліві, як на проукраїнські та проросійські. Причому останні теж часто намагаються позиціонувати себе як ліві чи антифашистські, хоча загалом такими не є. Водночас по-справжньому ліволіберальних медіа в нас майже немає. До них можна зарахувати хіба що «Громадське ТБ», що з’явилося в останні роки. Причому така позиція вже стала приводом для низки гучних скандалів.
Якщо проаналізувати найпопулярніші українські інтернет-ЗМІ, то умовно проросійськими можна назвати такі: «Корреспондент.net», «Страна.ua», «Вести», «2000.ua», «АиФ.ua», «Комсомольская правда». Чому умовно? Та тому що явної агітації за дружбу з Путіним і відмову від суверенітету на користь Москви вони не ведуть. До різко негативної антиукраїнської риторики сьогодні вдаються тільки маргінальні ресурси, які українськими назвати складно. Наприклад, сайт «Украина.ру», редакція якого міститься в Росії й складається з колишніх українських журналістів, що переїхали жити та працювати в РФ. Але такі медіа навряд чи можна взагалі назвати українськими, тому писати про них немає жодного сенсу.
Умовно проросійські видання, що належать політикам, пов’язаним із Кремлем, використовують загалом помірковану риторику, але задають певний тон. Як правило, усі вони регулярно обіграють стандартний набір меседжів: в Україні точиться громадянська війна, революція 2014 року зазнала поразки й тому була марною, у Європі Україна нікому не потрібна, влада корумпована, в армії зрада, тарифи непомірні, в економіці все стало тільки гірше тощо. Періодично на цьому тлі також публікують новини й статті про успіхи Росії та Білорусі, приреченість ЄС і необхідність децентралізації, щоб виправити ситуацію в Україні. Певна річ, не забувають орієнтовані на Росію видання й піарити відповідних політиків. У них регулярно можна натрапити на цитати оплачуваних Москвою політологів та експертів на кшталт Михайла Погребинського або Володимира Корнілова, а також Віктора Медведчука, Олександра Клименка, Євгена Мураєва, Олени Бондаренко та інших відомих спікерів проросійського спрямування.
Достатньо просто забити в пошуковик прізвище Медведчук, слова «федералізація», «Україна», щоб відстежити, які сайти регулярно цитують друга й кума російського президента. Передусім це «Корреспондент.net», «Вести», «АиФ.ua», «Комсомольская правда в Украине». Те саме стосується й друкованих версій названих ЗМІ.
Бойові дії на Сході України згадані ресурси висвітлюють по-різному. Про російських бойовиків пишуть переважно стримано. Журналісти «Корреспондента» називають їх «ополченцями». А журнал «Вести. Репортер», що входив до холдингу «Вести», деякий час навіть друкував замітки бойовика «ДНР» Геннадія Дубового, котрий воював у загоні відомого польового командира Мотороли й обіцяв вбивати українських журналістів.
А ось умовно проукраїнські видання вирізняються великою ідеологічною строкатістю. Серед них є і помірно-консервативні, і націоналістичні, і ліберальні ЗМІ.
Так, до правих інтернет-ЗМІ можна зарахувати одне з найпопулярніших українських медіа «Цензор.нет», яке славиться своєю відверто «яструбиною» редакційною політикою. Журналісти «Цензора» багато уваги приділяють ходу бойових дій, часто пишуть про російську військову присутність, публікують інтерв’ю учасників воєнних операцій. При цьому тон публікації не залишає сумнівів, на чиєму вони боці. Проросійських бойовиків на сайті називають терористами, про українських військових пишуть із повагою та називають героями.
Читайте також: Опозиційний блог. Про що пишуть ЗМІ сепаратистів
Інший приклад ще більш правого ЗМІ, яке традиційно не стримується у висловлюваннях стосовно ворогів української державності, — depo.ua. Девіз сайта «Тільки для укропів» вельми красномовно говорить про його редакційну політику. Навіть новини на цьому ресурсі мають очевидну антиросійську спрямованість. Зокрема, журналісти depo вирішили спеціально писати замість «у Росії», «на Росії» у відповідь на те, що російські ЗМІ постійно пишуть «на Україні».
Найяскравіші представники умовного ліберального табору — «Лівий берег», Gordon.ua, «Дзеркало тижня», «Новое время», «Фокус», «Радіо Свобода». Як і праві, ліберали відверто підтримували Євромайдан, а в конфлікті на Сході України однозначно займають сторону Збройних сил України, називаючи сепаратистів бойовиками, терористами та сепаратистами.
До ліберальних також можна зарахувати й «Сегодня» — одне з найпопулярніших українських ЗМІ, як віртуальних, так і друкованих. Незважаючи на те що належить воно олігархові Рінату Ахметову, якого традиційно звинувачують у зв’язках із Кремлем і бойовиками «ДНР», загалом варто визнати, що інформацію цей ресурс подає досить об’єктивно та не підтримує незаконних збройних формувань на Донбасі. Практично еталонно ліберальним із деяким ухилом у лівий бік є й одне з найавторитетніших видань «Українська правда».
Ще більш виражений ухил у бік лівизни має «Громадське ТБ», звідки після розколу в редакції та кількох скандалів були звільнені всі люди, які не поділяють ліволіберальних цінностей. Журналісти цього ресурсу частіше за інших говорять про необхідність дотримання стандартів, а також рівного висвітлення позицій усіх сторін конфлікту на Сході України. Тут часто лунає жорстка критика українських військових, а також трапляються репортажі про злочини бійців ЗСУ. Через те що деякі його матеріали перегукуються з тезами російської пропаганди, сайт регулярно критикують праві за недостатньо патріотичну позицію. Останній приклад такої роботи на «Громадському» — матеріал під назвою «Тебе не існує» про таємні в’язниці СБУ.
Головні кнопки країни
Якщо ж говорити про українське телебачення, то тут навіть більше за проукраїнськість/проросійськість у редакційній політиці важить позиція безпосереднього власника. Якщо олігарх має проукраїнські погляди, отже, й ресурс буде відповідним і навпаки. Адже не варто забувати, що в нашій країні немає жодного прибуткового телеканалу, тому абсолютно всі вони цілковито залежать фінансово від своїх
Дивіться також: В Україні покращився стан свободи слова – інфографіка
господарів. А отже, говорити про наявність незалежних каналів не випадає. До цього також додамо, що, за статистикою, український телеглядач — це, як правило, домогосподарка за 40 із не дуже високим рівнем освіти, доходу й, чого гріха таїти, інтелекту.
Трійка найпопулярніших вітчизняних каналів роками лишається незмінною. Це «Інтер», який належить Сергію Льовочкіну та Дмитрові Фірташу, «1+1» Ігоря Коломойського й ТРК «Україна» Ріната Ахметова. Два з них — «Україна» та «Інтер» — мають лише умовно проукраїнську позицію, яка насправді нерідко перегукується якщо не з прямою, то з прихованою російською пропагандою. Наприклад, сепаратистів тут ніколи не називають терористами, на них нерідко кажуть «ополченці». «Україна» також вирізняється постійним надокучливим піаром свого господаря, точніше його благодійних справ в ОРДіЛО. Випуски новин на цьому каналі часто нагадують невеликі вкраплення інформаційних приводів лише для того, щоб не всюди звучало прізвище його господаря.
Що ж стосується «Інтера», то він давно й свідомо маніпулює суспільною думкою в проросійському ключі. Критика влади помірна, адже відкритих конфліктів між Порошенком та Льовочкіним і Порошенком та Ахметовим немає. Особливо це стосується «України», де про владу погане слово годі й почути. До холдингу Льовочкіна також входить популярний канал «НТН», який, проте, спеціалізується на західних кримінальних серіалах.
«1+1» традиційно має проукраїнську позицію, яка, однак, ураховуючи його переважно жіночу аудиторію, нерідко набуває вельми гротескних, навіть істеричних форм. Тут дуже люблять сльозливі історії, дешевий гумор і талант-шоу. А після того як Коломойський залагодив, хай і тимчасово, свої суперечки з президентом Порошенком, з ефіру майже зникла критика Банкової.
Другий великий пул каналів — інформаційні, або новинні. Їх шість. Почнемо зі «112 Україна», який досить довго був чи не головним подразником для патріотичної громадськості, тому що нерідко слугував майданчиком для надання слова проросійським спікерам. Однак за останні півроку-рік він став підкреслено нейтральним. Це пов’язують із тим, що «Сім’я» продала його і вже не є власником. Питання кому й досі лишається відкритим, хоча останнім часом дедалі голосніше в тусовці називають прізвище Петра Порошенка, який нібито вирішив докупити собі ще один канал. Так це чи ні, але «112» наразі не має якоїсь чітко окресленої позиції, воліючи надавати слово чи не всім. Це, звичайно, відповідним чином позначається на якості програм, адже експертів і «говорящих голів» відверто не вистачає. Однак сьогодні «112» завдяки шаленим інвестиціям та неперебірливості перетворився на лідера серед новинних каналів.
Читайте також: В Україні створили інтерактивну мапу ЗМІ Донбасу
Його місце в проросійській площині впевнено посів NewsOne, який формально належить одіозному регіоналові з Харкова Євгенові Мураєву, а реально фінансується коштом Миколи Азарова. Канал веде досить неприховану «лайт-ватну» політику, особливо цим вирізняється його «прима-балерина» росіянин Матвєй Ґанапольскій. Не відстає і сам Мураєв, який чи не щодня видає спічі в стилі «припинити громадянську війну на Сході». А після того як у парі з Вадимом Рабіновичем він заявив про запуск нового політичного проекту під назвою «Життя», котрий явно скидається на електоральну спадщину Партії регіонів, можна не сумніватися, що цей канал претендує на роль головного розсадника проросійської пропаганди в країні.
Колись легендарний «5 канал», що й досі, попри всі обіцянки, належить Порошенкові, істотно здав позиції. Незважаючи на хорошу ресурсність, він уже давно не відповідає статусу «першого інформаційного». Не сприяє популярності хоч і не дуже жорстка, але цілком природна провладна цензура, що панує на ньому. Тобто в кожному випуску новин центральною фігурою є президент. У принципі, це цілком логічно, але, як кажуть, є осад. Хоча серед позитивів постійне активне висвітлення подій на фронті з українських світоглядних позицій.
«Еспресо», що постало на хвилі Майдану й належить нардепові від «Народного фронту» Миколі Княжицькому, веде досить незалежному інформаційну політику, ну хіба що тут не так часто можна почути критику НФ і раніше прем’єр-міністра Арсенія Яценюка. Але плюралізм думок цілком зберігається. До того ж він має підкреслено проукраїнську позицію, навіть акцентує на тому, що дає «український погляд на світ». Головною проблемою і недоліком є мала кількість ресурсів, через що «кавовому каналу» важко конкурувати зі «112» та NewsOne, у які сімейні господарі вкинули десятки мільйонів доларів зі старту.
Читайте також: Ціна інформації
«24 канал», який належить мерові Львова та лідерові «Самопомочі» Андрію Садовому, здається, так і не зміг вийти за межі своєї регіональної ідентичності. Маючи проукраїнську редакційну політику, канал не витримує конкуренції з великою інформаційною четвіркою. Прикметно, що пан Садовий майже не використовує цей ресурс для власного піару, що не може не викликати певної поваги. Ще один інформаційний канал «УНІАН ТБ» є допоміжним. Однак він входить до холдингу «1+1», тобто належить Ігорю Коломойському з усіма відповідними наслідками.
ICTV, СТБ та «Новий канал» — трійка розважальних каналів, які належать Вікторові Пінчуку, — взагалі намагаються триматися від політики подалі. Як і від критики президента, з яким у зятя Кучми цілком нормальні робочі стосунки. Тому якщо ICTV хоча б іноді порушує гострі питання в новинах, слід визнати, з виважено українських позицій, то CТБ, давно забувши про колишній статус головного документального каналу країни, годує глядача безкінечними талант-шоу. А «Новий» узагалі працює на тинейджерську аудиторію, де війні та політиці немає місця. Так само як і ціла низка розважальних каналів, як-от «Бігуді» («1+1»), «Сонце», ТЕТ тощо.
«UA:Перший» змінився з моменту приходу туди нової команди на чолі із Зурабом Аласанією. Слід віддати належне менеджменту: такого відвертого підлабузництва до влади, як раніше, там уже немає. Є навіть фронда у вигляді програми «Схеми», яка дозволяє собі критикувати президента. Однак, канал залишається не надто популярним, в силу інерції й іміджу, який тягнеться за ним з часів "УТ-1".
Можна ще згадати про популярний львівсько-український ZIK, який належить Петрові Димінському. Тут проукраїнськість не обговорюється, однак останнім часом можна набагато рідше почути критику влади: мабуть, є відповідні домовленості.
P.S. У першій редакції статті були припущені деякі хибні оціночні судження, правки внесено 12 серпня 2016 року.