Коли політики жахаються мавпи з ядерною бомбою або лише вдають, що жахаються, це можна пояснити відповідальністю або вдаванням відповідальності. Бо політики — це такі істоти, які мають думати про наслідки. Хтось — найближчі, хтось — віддалені — залежить. Коли ж хтось із людей відносно безвідповідальних (підкреслюю, відносно) лякається мавпи, це означає, що або йому / їй промили мізки, або йому / їй це вигідно. Кейс зі світовою зіркою бізнесу № 1 Ілоном Маском, який спершу нібито навмисно вимкнув свою супутникову мережу зв’язку Starlink, щоб запобігти атаці ЗСУ на цілі в Криму, а потім хвалився, що врятував у такий спосіб людство від третьої світової війни, — якраз про це. Подробиці описує Тімоті Снайдер у своїй колонці в The Guardian за минулу неділю. З його висновками (як і з більшістю його висновків) важко не погодитися: Маск підіграв Путіну. Запитання два: чому й навіщо?
Сказати, що Ілон Маск — ексцентрична особистість, означає нічого не сказати. Згадаймо хоча б виклик на фізичний контакт на рингу конкурента-ньюзмейкера Марка Цукерберґа.
Де в його інноваційних проєктах закінчується виклик майбутньому й починається гра на публіку, сказати так само важко, як і визначити, де закінчується бізнес-інтерес його імперії та починається звичайне хлопчаче самоствердження.
Досі це цілковито вписувалося в роль, яку він собі винайшов: роль піонера, ентузіаста польотів на Марс і зв’язку без кордонів, визволителя від ярма вуглеводневого пального. Для західного обивателя його образ є свого роду інтелектуальною пасткою: з одного боку — мільярдер, яскравий представник клятих корпорацій, та й «Тесла» його не для бідних, з другого — порядок денний цілком собі лівий.
Заява, що Маск рік тому запобіг ядерному армагеддону (дослівно) міститься в біографії бізнесмена, написаній Волтером Айзексоном, директором Інституту Аспена, тож це не спонтанна репліка, а виважений жест.
Що думає сам каліфорнійський мрійник — справа десята, тут головне, чого від нього чекає масовий американець. Американець, як ми пам’ятаємо, різний. Він загалом підтримує Україну, співчуває їй і готовий допомагати доларом. Водночас він справедливо переконаний, що America first, а також до корчів боїться ядерної війни.
Ядерна фобія — складник американської культури — не лише американської, але тут ідеться саме про США. Сказати, що ця фобія геть безпідставна, було б легковажністю. СРСР десятиліттями накопичував боєголовки, бомбардувальники та ракети, для перехоплення яких жодній країні не вистачило б ППО, — кому, як не нам, це знати. Ну й Штати теж не пасли задніх. Але в Америці кінець світу швидко став надбанням масової культури, на якій виховано практично вже третє покоління. Згадаймо класику: «На березі» Креймера, «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу» Кубрика — це початок 1960-х. Фільми, романи, комікси, де обігрується або сам факт ядерної атаки, або жахи подальшого виживання на випаленій планеті, — це не просто окрема галузь попіндустрії, а частина свідомості.
Читайте також: Інвестор, візіонер, троль. Чим повчальна історія з «мирними пропозиціями» Ілона Маска
Радянська пропаганда теж вклалася в тему, але в нас були дещо інші акценти, передусім славнозвісна «боротьба за мир» — цілком аморальний конструкт, який передбачав право на виробництво ракет «Сатана» й розміщення пускових установок на Кубі й водночас вимогу заборони американських «Томагавків» та закриття військових баз у Європі. Тож наші діти, на відміну від американських, накручених телевізором, не лягали спати, боячись, що не прокинуться. «Ядерний кінець світу» для нас був радше абстракцією, до того ж розповсюдженою від імені огидної влади, а отже, не вельми гідною довіри.
Гра на ядерній фобії — один з актуальних московських гібридних інструментів — сьогодні більше, ніж будь-коли.
Достукатися до колективного ratio й довести, що кремлівські гедоністи зовсім не мають бажання згоріти або закоркувати себе в бункері до кінця днів, — завдання складне, проте варте того, щоб на ньому зосередитися.
Для цього, по-перше, варто нагадувати, що російська ядерна міць — найімовірніше, така сама фікція, як і друга у світі непереможна армія. Хай би скільки в них залишилося тих зарядів, не факт, що вони злетять і спрацюють, хоча такий підхід, звісно, скидається на російську рулетку. Проте всім відоме інфантильне захоплення злочинця № 1 комфортом і розкошами, його зацикленість на безпеці та здоров’ї можуть бути вагомим аргументом і лікувальним фактором.
Читайте також: Ілон Маск і спокуса лібертаріанства
Московський пацан не збирається помирати й не робитиме нічого, що б поставило під загрозу його перманентну радість життя, як він її розуміє. Натомість паніка в «обителі зла» — його додатковий бонус, не просто інструмент міжнародної політики, а й джерело особистого кайфу гопника. Американські лохи мають тремтіти перед Чарівником Оз, Великим і Могутнім (а насправді, як ми пам’ятаємо, звичайним авантюристом), це така розвага. Шкода, що Ілон Маск цього не зчитує. Звісно, він не має наміру підігравати особисто Путіну, він підіграє дітям і онукам покоління «Give peace a chance». Але вийшло як вийшло.