Відновлення та реінтеграція окупованих територій Донбасу — одне з найчастіше обговорюваних питань в Україні. Дебати на цю тему можна почути в ефірах ток-шоу, на різноманітних конференціях та круглих столах. Міністри та експерти навперебій називають суми, у які державі обійдеться відновлення ОРДіЛО. І хоча збиток від окупації та воєнних дій підрахувати поки що важко, вже сьогодні зрозуміло, що йдеться про десятки мільярдів доларів. Ці гроші зазвичай пропонують залучити від іноземних спонсорів і донорів.
Насправді точної картини того, що нині відбувається в економіці та соціальній сфері ОРДіЛО, немає. Тому повною мірою оцінити шкоду і скласти дорожню карту ліквідації наслідків війни та кризи можна буде тільки після повернення непідконтрольних територій, якщо воно, звісно, взагалі буде. Спрогнозувати хоча б приблизні його терміни поки що неможливо, бо реінтеграція територій залежить від безлічі різних факторів та обставин. Отже, складання планів щодо відновлення ОРДіЛО поки що нагадує поділ шкури невбитого ведмедя. Як показує приклад Придністров’я, Абхазії та інших геополітичних байстрюків, яких Російська Федерація наплодила в усьому пострадянському просторі, повернення окупованих земель може розтягтися на десятиліття.
Найпарадоксальніше, що, доки тривають дебати про долю непідконтрольних Україні територій, відновлювати підконтрольні ніхто не поспішає. Йдеться про ті міста й райони, які були відбиті в незаконних збройних формувань улітку 2014-го. За чотири з половиною роки, що минули відтоді, там відбудували тільки основні об’єкти інфраструктури, зокрема мости. Однак головною проблемою лишається економіка цих районів, яка не може повноцінно функціонувати в умовах близькості до фронту.
Читайте також: ОРДіЛО: Росія не допомогла
Очевидно, першочерговим завданням буде відновлення не так зруйнованих будівель, доріг і мостів, як нормальної роботи місцевих підприємств. За даними ОБСЄ, лише шахт на непідконтрольній території було знищено й затоплено 36. У якому стані інші промислові об’єкти, які з них розграбовані, а які ще можна буде запустити, поки що невідомо. У низці випадків навіть там, де бойовики не завдавали навмисної шкоди підприємствам, основні фонди без ремонту й належних інвестицій зношувалися, старіли та руйнувалися самі по собі. Тільки минулої зими на кількох заводах в ОРДіЛО стався обвал цехів та виробничих приміщень, унаслідок чого загинуло двоє людей (у Горлівці та Дебальцевому).
Та якщо розбиратися з економікою непідконтрольних територій нам доведеться ще нескоро, то наводити лад у звільнених містах нічого не заважає вже тепер. Однак із цим влада поки що не поспішає. І тому сьогодні економічна ситуація там не набагато краща, ніж у «ЛДНР». Це, безумовно, грає на руку сепаратистам. Адже вся їхня пропагандистська машина (як і пропагандистська машина Росії) працює на те, щоб показати: хай там як погано нині в Луганську та Донецьку, в Україні все ще гірше. На жаль, реалії українських прифронтових районів допомагають бойовикам створювати потрібну картинку.
Без вжиття швидких і комплексних заходів на державному рівні ситуація навряд чи зміниться на краще. Економіка низки міст поблизу лінії розмежування (особливо Костянтинівки та Лисичанська) в глибокій ямі, з якої навряд чи зможе вибратися самостійно. Промисловий потенціал був практично повністю знищений унаслідок не так війни, як руйнівної роботи місцевих еліт. Утім, хоч би якими були причини такої розрухи, долати її все одно доведеться. І від того, наскільки ефективною буде така робота, багато в чому залежатимуть настрої мешканців ОРДіЛО. Якщо там побачать, що українська влада справді займається проблемними регіонами й намагається відновити їх, жити в Україні захоче значно більше людей, ніж тепер. А сьогодні стан прифронтових Лисичанська, Рубіжного, Костянтинівки й Торецька вказує на те, що бодай якоїсь програми з подолання розрухи в східних регіонах у влади немає.
Наслідком економічних проблем у звільнених від бойовиків містах стало руйнування інфраструктури, що особливо жахливих масштабів сягнуло в містах Луганської області. У Сєверодонецьку та Рубіжному минулої зими були перебої з опаленням. У Лисичанську через борги можуть ось-ось відключити від електрики місцевий водоканал, днями була істотно обмежена подача електрики на вугледобувні підприємства об’єднань «Лисичанськвугілля» та «Первомайськвугілля», також за борги. Утворилося фактично замкнене коло бідності. Через зупинку підприємств люди не мають достатньо коштів, щоб розрахуватися за комунальні послуги, водоканал не отримує платежів від споживачів, а отже, сам накопичує борги перед постачальником електроенергії.
Заборгованість вугільників за електроенергію за два місяці 2019 року сягає 77,3 млн грн: Первомайськвугілля — 52 млн грн, Лисичанськвугілля — 23,5 млн грн. Це планово збиткові підприємства, але позбутися їх не можна. Крім шахт у Лисичанську майже нічого не працює, влаштовуватися людям просто нікуди. У разі їх закриття виникне соціальна катастрофа, бо великі промислові об’єкти були зупинені й знищені ще до війни, тож альтернативи шахтам немає. Останнім у 2013 році зупинився склозавод «Пролетарій», а в жовтні 2017-го визнаний банкрутом. При цьому його майновий комплекс не був приватизований, а перебував в оренді. І тепер те, що від нього лишилося після господарювання структур народного депутата Сергія Дунаєва, повертається в державну власність…
Читайте також: Покоління «ДНР»
Сьогодні Лисичанськ терпить лихо, і допомогти йому можна лише за участю держави. Очевидно, що приватний інвестор не вкладатиметься в прифронтове депресивне місто з туманними перспективами, тому надія хіба що на державного. І хоча сам автор цього матеріалу загалом не є прихильником держвласності, у цьому випадку з огляду на складність ситуації все ж таки доведеться зробити виняток. Почати відновлення можна, наприклад, із того самого склозаводу. Зрозуміло, сьогоднішній його стан жахливий. Підприємство потребує значних вкладень. Але інакше місто не витягнути. Зважаючи на важку економічну ситуацію в регіоні, розвивати навіть малий бізнес у Лисичанську буде вкрай важко. Доведеться вкладатися у виробництво.
Звичайно, хтось може сказати, що наведення ладу в Лисичанську, Рубіжному чи Костянтинівці — справа передусім місцевих мешканців та влади. Мовляв, у нас децентралізація, тож платники податків з інших регіонів не зобов’язані оплачувати вирішення проблем Луганщини. Такий підхід має певну логіку, але навряд чи він дасть користь. Очевидно, що без значних фінансових вливань ззовні ці території не зможуть відновити свій економічний потенціал і вибратися з кризи. Покинуті напризволяще, вони перетворяться на незагойні соціальні рани й на довгі роки стануть джерелом проблем для країни та інкубатором усіляких деструктивних настроїв, якими, власне, й були до 2014 року.
Антиукраїнські стереотипи на Донбасі все ще дуже вкорiненi. Багато в чому така ситуація зберігається через те, що люди елементарно ображені на українську державу і вважають економічний занепад та розруху наслідками її виникнення. Про те, що схожі процеси відбувалися і відбуваються і в сусідній Росії, ці люди часто не знають або не хочуть знати.
Читайте також: ОРДіЛО: Прискорення невільного падіння
Змінити ситуацію можна лише реальними діями. Як тільки в підконтрольних Україні районах Донбасу з’явиться хоча б кілька значущих історій успіху, прикладів будівництва або відродження великих виробництв зі створенням сотень робочих місць, престиж української держави та центральної влади відразу ж зросте. Причому в очах мешканців не тільки підконтрольних територій, а й ОРДіЛО. Сьогодні вони не бачать великої різниці між розбитими дорогами та сірими, облупленими фасадами на окупованих територіях і в містах, підконтрольних українському уряду. Але якщо ця різниця буде помітною, популярність антиукраїнських агітаторів та сепаратистів впаде до мінімуму й повторення сценарію 2014 року стане неможливим.
Має сенс також повернутися в прифронтових містах до практики військово-цивільних адміністрацій (ВЦА). Влітку 2014 року такі адміністрації подекуди вже були запроваджені, однак потім за домовленістю з регіональними політичними елітами влада скасувала їх і повернула місцеві вибори. Чим це обернулося сьогодні, добре видно на прикладі тих самих Лисичанська та Сєверодонецька. У першому мер перебуває в стабільному конфлікті з міськими депутатами. У другому рада взагалі відправила мера у відставку й містом тепер офіційно керує її секретар, а неофіційно місцевий бізнесмен Ігор Бутков. Нескінченна політична гризня ускладнює й без того непросту економічну ситуацію, тож з огляду на прифронтове положення міст уведення ВЦА просто необхідне. Щоб реалізувати цей план, потрібні тільки політична воля і бажання влади допомогти проблемному регіону.