Президент Владімір Путін прагне утвердити Росію як полюс влади в багатополярному світі. Ця стратегічна мета спричиняє необхідність пильного нагляду за різноманітними європейськими та євразійськими субрегіонами включно зі Східною Європою, зонами Балтійського й Чорного морів, Кавказом та Центральною Азією. Бажання Москви передусім – домінувати на теренах колишнього СРСР. Вона очікує від США, Євросоюзу та всіх великих західноєвропейських держав сприйняття її панівного становища на цих територіях. Однак покірне потурання стратегії Кремля не лише дестабілізує і розділить багатьох сусідів РФ, а й стане викликом для безпеки нових країн–членів ЄС та НАТО, водночас загрожуючи європейській єдності й трансатлантичному співробітництву.
Читайте також: Путін обіцяє нову гонку озброєнь
СТРАТЕГІЧНІ АМБІЦІЇ МОСКВИ
Судячи із заяв та дій, російські лідери втілюють амбітний проект із відродження регіонального панування РФ, підривання впливу Сполучених Штатів у світі, розколу НАТО, нейтралізації ЄС та запобігання розширенню Альянсу і Євросоюзу. Всеосяжні плани Москви стосовно Заходу – згорнути глобальну перевагу Сполучених Штатів через трансформацію «однополярності» в «багатополярність», у якій Росія матиме більшу вагу. Попри втрату статусу світової держави, вона має намір стати винятковим євразійським полюсом влади.
Посадовці Кремля вірять, що світ має бути організований за оновленою версією «концепту Європи» ХІХ століття, де наддержави збалансовують власні інтереси, а менші країни обертаються навколо них як сателіти чи залежні території. Ці офіційні особи визначають свою стратегію як «багатополярність». Російський неоімперіалістичний проект, схоже, більше не покладається на інструменти радянської доби, як-то ідеологічну відданість, військову силу чи насадження маріонеткових урядів. Найпершим завданням стає поширення панівного впливу через зовнішню та безпекову політику на найближчих сусідів у такий спосіб, щоб вони підтримували кремлівські плани.
Хоча цілі Москви є, по суті, неоімперіалістичними, її стратегії все-таки гнучкі. Вона застосовує специфічні методи, як-то спокуси, погрози, стимули й тиск, там, де її національні інтереси трактовано як такі, що переважають над сусідськими. Реальний національний інтерес РФ обертається довкола збереження її територіальної цілісності й запобігання іноземному військовому втручанню. В цьому контексті безпеці Москви прямо не загрожує вступ географічно близьких держав до НАТО. Однак їхнє членство в Альянсі підриває спроможність Кремля контролювати політику безпеки й міжнародної орієнтації цих країн.
Серед найголовніших завдань Путіна на третій термін є реінтеграція колишніх радянських республік, базована на тісніших економічних зв’язках, кульмінацією котрої став би політично-безпековий пакт під проводом Росії. Саме концепція Євразійського союзу буде основою зусиль президента РФ, спрямованих на здобуття слави збирача пострадянських країн. Москва явно боїться, що територія колишнього СРСР буде назавжди розділена і дрейфуватиме то до європейських, то до азійських «сфер впливу». Натомість Путін прагне створити Євразійський блок як противагу ЄС на заході й Китаю на сході, а також потужний елемент безпеки як противагу НАТО. Ці економічні та військові зв’язки породять тісні політичні взаємини, що зроблять приєднання сусідів Росії до альтернативних альянсів менш імовірним.
Читайте також: Узбецький демарш: рішення Ташкенту призупинити членство в ОДКБ може призвести до чергової дестабілізації в азійському регіоні
ЄВРАЗІЙСЬКИЙ ПРОЕКТ
Для втілення євразійських амбіцій Москві слід зібрати навколо себе групу країн, лояльних або охочих служити її інтересам; деякі світові тенденції останніх років сприяють процесові. По-перше, йдеться про побічний наслідок політики «перезавантаження» у відносинах із Росією, що її провадить адміністрація Барака Обами від 2009-го: Вашингтон обмежив, коли не цілком відкинув, свою кампанію з розширення НАТО, націлену на інтеграцію пострадянських країн. Отож вони стали більш відкритими й уразливими до тиску та об’єднавчих заходів Москви. Понад те, Білорусь, Молдова й Україна не належать до сфери пріоритетних зацікавлень американського уряду.
По-друге, фінансові проблеми та політичні негаразди всередині Європейського Союзу відвернули увагу Брюсселя від співпраці з колишніми республіками СРСР. Це, своєю чергою, сповільнило реалізацію Східного партнерства – ініціативи, розпочатої у травні 2009 року, котра була спрямована на гармонізацію європейських пострадянських держав зі стандартами Євросоюзу. Водночас російські керманичі дійшли висновку, що ЄС перебуває у серйозних скруті й спаді, а тому, принаймні кілька років, перейматиметься внутрішніми проблемами, якщо взагалі не розвалиться.
По-третє, в Євросоюзі розчаровані багатьма з пострадянських країн. Ті не мають планів дій чи реальних зобов’язань, необхідних для повної інтеграції із Заходом, на відміну від держав Центральної Європи, які їх отримали після звільнення від впливу Москви на початку 1990-х, чи Західних Балкан, що мають із ЄС угоди про стабілізацію та асоціацію. Навпаки, у випадку з Білоруссю й Україною маємо сильне розхолодження кількох європейських країн через політичний регрес та вдавані економічні реформи.
По-четверте, повернення Путіна до Кремля підживило російські неоімперіалістичні амбіції через великі геостратегічні проекти, серед яких – створення Євразійського союзу. Додатковою перевагою напористої зовнішньої політики Москви є те, що вона допомагає відволікти увагу світової спільноти від внутрішніх проблем РФ (зокрема, й з опозицією). Нове президентство Путіна було подано як життєву потребу для російської національної безпеки з двох причин. Це, мовляв, захистить РФ від руйнівної метушні публічних протестів, а також посприяє перебудові Євразії під її проводом і усуне небажані впливи Заходу, що цілеспрямовано створюють виклики безпеці Росії.
Амбіції РФ стосовно сусідів включно з Україною подвійні: підпорядкування зовнішньої політики кремлівському інтересу та інтеграція в промосковські безпекові й економічні організації. Найбільші розкручувані Москвою мультинаціональні ініціативи з посилення інтеграції та централізації включають Співдружність незалежних держав (СНД), Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ), Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС), Митний союз (МС), Єдиний економічний простір (ЄЕП) та запланований Євразійський союз (ЄвраС).
Читайте також: Путін зробив ставку на реанімацію СРСР
ОДКБ – військовий альянс у складі Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизії, Росії, Таджикистану та Узбекистану – створено супроти амбіцій НАТО на євразійських теренах. Нині триває перегляд основних засад організації. Чинний статут вимагає одностайності в рішеннях, та, згідно із запланованими змінами, право голосу матимуть лише держави, прямо зацікавлені в прийнятті саме запропонованого пункту. Таким чином, будь-яка опозиція до політики РФ (скажімо, в разі, коли та вважатиме за потрібне провести збройну акцію на території свого сусіда) стане неможливою.
ЄврАзЕС створили в жовтні 2000 року на саміті в Астані, і Кремль розглядає його як перший крок на шляху до Євразійського союзу. Ця організація включає Білорусь, Росію, Казахстан, Киргизію, Таджикистан та Узбекистан. У липні 2011 року Москва, Мінськ і Астана започаткували Митний союз для усунення всіх торговельних бар’єрів між трьома державами. У жовтні 2011 року Путін зібрав прем’єрів Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Таджикистану й України в Санкт-Петербурзі й оголосив про згоду цих країн на створення зони вільної торгівлі. відбулося це після довгих років марних переговорів. 1 січня 2012-го підписали офіційну угоду про створення ЄЕП: неподільний спільний ринок охоплює три країни Митного союзу і є відкритим для решти пострадянських. Напередодні вступу до ЄЕП лідери Білорусі, Росії та Казахстану також підписали Декларацію про Євразійську економічну інтеграцію. Президент Дмітрій Мєдвєдєв запросив усіх членів ЄврАзЕС приєднатися до ЄЕП, зокрема трьох його спостерігачів: Вірменію, Молдову та Україну.
Суб’єктам господарювання трьох країн Єдиного економічного простору гарантовано свободу пересування товарів, послуг, капіталу й робочої сили. Досі влада Януковича опиралася цим спокусам, побоюючись обмеження впливу українських олігархів. Усі ці плани передбачали запровадження подібної до євро єдиної валютної системи. Створення Євразійського союзу було визнано кінцевою метою економічної інтеграції. Передбачали режим вільної торгівлі, єдиного митного й нетарифікованого регулювання; загальний доступ на внутрішні ринки; єдину транспортну систему, спільний енергетичний ринок та єдину валюту. Московський саміт ЄврАзЕС, що відбувся 19 березня 2012 року, накреслив розгорнуту стратегію інтеграції з урахуванням того, що співтовариство перетвориться на повноцінний економічний союз до 2015-го. Такі інтеграційні заходи, звісно, будуть підкріплені тіснішим політичним альянсом.
Перші два тижні свого нового президентства Путін був господарем неформального саміту СНД, куди з’їхалися представники більшості колишніх радянських республік; було проведено й позачергову сесію ОДКБ. В обох випадках тлом заходів виявилась ідея Євразійського союзу. Згідно з путінським розумінням, той має бути «потужним наднаціональним об’єднанням, здатним стати одним із полюсів влади в сучасному світі й слугувати ефективним мостом між Європою та динамічним Азійсько-Тихоокеанським регіоном». Путін вважає, що ця організація має бути розбудована на спадщині СРСР: «інфраструктура, розвинена система регіональної спеціалізації виробництва і спільний простір мови, науки та культури».
Читайте також: Чорноморська (не)безпека
ЄВРОПЕЙСЬКЕ ВІД’ЄДНАННЯ
Дискусійне питання про те, наскільки успішними будуть реінтеграційні плани Москви, вирішиться на практиці. Утім, досягнення таких цілей мимоволі шкодить безпеці й суверенітетові сусідів РФ. Тиск російських чиновників перешкоджає можливості цих країн повністю реалізовувати свою незалежність, вільно обираючи собі міжнародні альянси. Можна також очікувати, що агресивніший інтеграційний підхід щодо пострадянських країн відобразиться в нетерпимішій політиці щодо країн Центрально-Східної Європи, базованій на економічному втручанні, енергетичній залежності й політичній нейтралізації. Будь-який досягнутий успіх в інтеграції європейських пострадянських країн у євразійську економічну, політичну й безпекову системи надихне Москву проводити нав’язливішу політику щодо своїх колишніх центрально- і східноєвропейських сателітів, тепер нових членів Євросоюзу.
Російські лідери розглядають ЄС не як основну стратегічну силу, а лише як цінний подвійний інструмент: економічну машину, з якої Росія цідитиме інвестиції, технології і товари, та як партнера США, котрому вона може посприяти у від’єднанні, а відтак максимізувати власний вплив, зменшивши американську присутність у Європі. Політика Росії щодо ЄС побудована навколо трьох підходів. По-перше, вона шукає прямих відносин з інституціями Союзу як рівноправний партнер, не як кандидат чи країна-учасник, бо в такий спосіб її вплив був би слабким. По-друге, Москва концентрується на куванні двосторонніх політичних, бізнесових і енергетичних зв’язків із найбільшими дежавами ЄС, такими як Німеччина, Франція, Італія, чиї уряди виявилися до неї прихильнішими. Цей підхід також підриває появу узгодженої, послідовної і єдиної політики Євросоюзу.
І по-третє, ЄС розглядають як потенційного конкурента Росії в її «близькому зарубіжжі», оскільки він може затягнути деякі пострадянські країни далеко від орбіти впливу Москви. Наприклад, у регіоні Чорного моря Москва не зацікавлена в спільних сусідських проектах під егідою Брюсселя, бо прагне підтримувати ексклюзивну зону впливу і критикує програму Східного партнерства ЄС як механізм для підривання російських альянсів. Через свій акцент на правах людини та плюралізмі, а також ЄС піддає загрозі кремлівську модель контрольованої демократії і навіть довгострокове виживання недемократично структурованої Російської Федерації. Крім того, бізнес-стандарти Євросоюзу, орієнтовані на прозорість, конкуренцію та звітність, підривають російську бізнес-модель, яка спирається на три стовпи: непрозорість, монополію і таємницю.
Здобувши монопольні позиції на транзит і постачання природного газу й нафти в Європу, Москва прагне поліпшити свій політичний вплив у межах ЄС. Суперечка між прихильниками підтримуваного Союзом газопроводу Nabucco (частини проекту «Південний газовий коридор») та спонсорованого Росією газогону «Південний потік» є яскравим індикатором боротьби за енергетичну безпеку в Європі. Попри чимдалі більшу критику життєздатності «Південного потоку», Кремль продовжує застосовувати різні тактики, щоб зірвати реалізацію Nabucco або зменшити його значення, чи то замикаючи країни-постачальниці газу в довгострокові контракти на поставку, чи то підриваючи стабільність на Південному Кавказі, щоб перешкоджати іноземним інвесторам, або пропонуючи вигідні угоди потенційним транзитним країнам.
Для ЄС найближче десятиліття буде серйозним випробуванням, оскільки він не зміг забезпечити своїх позицій світової наддержави і його економічна діяльність зазнала важких деформацій з урахуванням заборгованості урядів низки країн ЄС і постійними сумнівами з приводу майбутнього валютного союзу. Багато аналітиків підсумовують, що завдяки глобальній гегемонії Америки Євросоюз вийшов на світову арену як вагома сила. Безпекова парасолька США дозволила ЄС сфокусуватись на економічному розвитку й політичній інтеграції без нарощування військової потужності. Однак щойно вплив США зменшиться, як ЄС почне дужче втягуватись у світову гонку озброєнь, проте без власної скоординованої можливості «твердої сили» і з постійним ослабленням інструментів «м’якої».
Російська влада добре усвідомлює уразливість Брюсселя й використовуватиме різні можливості, щоб послабити трансатлантичні відносини, налагоджуючи зв’язки з окремими державами ЄС. Вона надихається зменшенням уваги президента Барака Обами до Європи як стратегічного пріоритету і внутрішньополітичними розломами в ЄС. Західні слабкості, протиріччя й нерішучість заохочувала й розвивала Москва, оскільки вони безпосередньо допомагають путінцям у розвитку євразійського проекту з російськоцентричним полюсом влади.
ПРОГРАМА ПУТІНА
Цитати з передвиборних статей Владіміра Путіна 2012 року
«Наши национальные и миграционные проблемы напрямую связаны с разрушением СССР, а по сути, исторически – большой России, сложившейся в своей основе еще в XVIII веке. С неизбежно последовавшей за этим деградацией государственных, социальных и экономических институтов. С громадным разрывом в развитии на постсоветском пространстве.
Самоопределение русского народа – это полиэтническая цивилизация, скрепленная русским культурным ядром. И этот выбор русский народ подтверждал раз за разом – и не на плебисцитах и референдумах, а кровью. Всей своей тысячелетней историей».
(«Россия: национальный вопрос», «Независимая газета», 01.03.2012)
«Понимаем, что у нас есть исторический опыт, которого нет ни у кого. У нас есть мощная опора в менталитете, в культуре, в идентичности, которой нет у других.
Мы будем укреплять наше «историческое государство», доставшееся нам от предков. Государство-цивилизацию, которое способно органично решать задачу интеграции различных этносов и конфессий.
Мы веками жили вместе. Вместе победили в самой страшной войне. И будем вместе жить и дальше. А тем, кто хочет или пытается разделить нас, могу сказать одно – не дождетесь»…
«Именно через такую призму мы воспринимаем некоторые аспекты поведения США и НАТО, которые не вписываются в логику современного развития, опираются на стереотипы блокового мышления. Все понимают, что я имею в виду. Это расширение НАТО, включающее размещение новых объектов военной инфраструктуры, и планы альянса (с американским авторством) по созданию системы ПРО в Европе. Не стал бы касаться этой темы, если бы такие игры не велись непосредственно у российских границ, если бы они не расшатывали нашу безопасность, если бы они не работали против стабильности в мире».
(«Россия и меняющийся мир», «Российская газета – Неделя», №5718 (45), 27.02.2012)
Читайте також: «УкрАинский выбор»: у парламенті Медведчук відстоюватиме інтереси Путіна