Щоправда, нерідко згадування про них натякає на необачне зловживання. Книжка фінського історика культури Арі Турунена «Дух сп’яніння» (2015) розповідає про місце алкоголю в соціальному житті впродовж тривалого історичного періоду, спонукаючи читача до осмислення звичаїв його вживання.
Запроваджена алхіміком Парацельсом екзотична арабська назва дещо бентежить: al khol — порошок для фарбування брів. І лише довгий шлях експериментів дав змогу розпізнати властивості цієї речовини. Ще римський ескулап Цельс зауважив, як випивання неоднаково впливає на людей: хтось охоче дає ближньому прочуханки, дехто впадає в зажуру, а декому до вподоби веселощі.
Спочатку трунки добували в природний спосіб. Але відкриття алкоголю із сировини, що забродила, засвідчило наявність у ньому дивовижної сили, використання якої належало регламентувати. Її вжиток вирізняв людину з-посеред інших істот. Стародавні германці вірили, що колективне випивання п’янких трунків дарувало творчий захват для поезії, співу, танцю. Хіба це не нагадує «воду життя» (aqua vita), або ж оковиту в українському варіанті? Прохання милості в богів, вияви вдячності, шанування життєвої наснаги, прагнення карнавальної розкутості — усе це потребувало визначеної обрядовості в споживанні. Піднімаючи келих, людина спокутувала й жертвувала (у таїнстві причастя вино є кров’ю Христа), а ковтаючи питво, неначе впускала в себе потайного Духу (Spirit), відчуваючи, що сягає божественних височин. А вже згодом доходило до визнання алкоголю цілющим засобом, мікстурою причаровування й аж до вжитку як буденного бадьористого напою.
Читайте також: Олександр Галенко: «Степовики зробили посуд для пиття символом влади»
Імовірно, вперше по-справжньому впитися людина зуміла на дозвіллі, коли її поведінку не треба було надміру контролювати. Чи ж не тому їй і донині п’ється, бо кортить вийти за кордони своєї персональності? Усе ж таки важливо десь зупинитися, щоб геть не втратити себе. Та передовсім алкоголь виконує об’єднавчу функцію, «змащуючи» механізми культурної комунікації. Він пасує до свята чи зажури, уможливлюючи вияви щедрості, рівності, поваги, дружби, щирості, довіри, доброти, любовної втіхи. Його визнають атрибутом ініціації, що допомагає здійснити перехід із одного соціального статусу в інший, але залишитися членом спільноти. Вміння бути вправним промовцем на бенкеті поглиблювало риторичний, діалогічний, ба навіть філософсько-дидактичний хист, адже в багатьох культурах не годиться пиячити на самоті. Випивання — це ще й змагання у фізичній і духовній стійкості, що втілена в мистецтві не хмеліти. Бо пияка вважають чи не найбридкішим соціальним типажем. Часом це було не під силу навіть героям, як-от Геракл.
У релігіях спостерігається різне ставлення до алкоголю: від схвалення (розкутість язичницьких містерій) до помірності (християнство) й заборони (іслам). Його види здавна маркували статевий розподіл, переважно задля осуду жіночого сп’яніння: що м’якшою є дія рідини, то легше зберігати самовладання. Це тепер горілку, віскі чи легкі вина з лікерами п’ють без особливих регламентацій і застережень (винятками є хіба що неповноліття та вагітність). А дорогі напої тільки збільшують символічне значення нагоди їх посмакувати. Недарма ж алкоголем інколи й досі користуються як валютою.
Перший дистильований алкоголь, помічає Турунен, був китайським продуктом із рисового пива/вина. У Європі процедуру перегонки спочатку відтворили, певне, у Каталонії. Поширеність напоїв цього ґатунку нерідко була зумовлена нестримним бажанням сп’яніти, бо так легше підтримувати солідарність, руйнувати ієрархію, сприяти визволенню з-під усякого ярма й оприявнити істину (in vino veritas). Ось чому виготовлення алкогольного питва монополізувала як не релігійна, то світська влада. Порушення табу не раз призводило до тілесного покарання, а згодом до накладання штрафу. Хоча кмітливі знали, як це обійти. Нехай апостол Павло і твердив, що п’янчузі заказаний шлях у Царство Небесне, проте християни вирішили пити на славу святих. А винайдення ченцями корка для пляшки дало змогу довше зберігати й підвищувати градус вина. Відомо, що церковний реформатор Лютер приправляв свої випади проти імператора кухлями темного пива. Так мало-помалу практики пиття, тихе самогоноваріння й активний бунт ставали протидією забороні.
Читайте також: Жаба проти зеленого змія
Хай там як, а й досі залежність від хмільного зілля є непростою проблемою. Коли в ХІХ столітті застосували слово «алкоголізм», вважалося, що позначене ним явище спричинене неморальністю приохочених до випивки. Та що є реальною причиною? Недостойне людини життя чи несила його витримувати? Відповідь варто пошукати не лише на соціальному, а й на індивідуальному рівні.