Культура

  ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб

Олександр Галенко: «Степовики зробили посуд для пиття символом влади»

фото: Андрій Ломакін
Про різницю у ставленні Європи та Євразії до алкоголю, якою історично була роль бенкету в політичній культурі різних цивілізацій та чи змінилося з часом значення бенкетування, Тижню розповів український тюрколог Олександр Галенко.
Матеріал друкованого видання
№ 40 (568)
від 4 жовтня

Алкоголь — давній супутник цивілізованого людства. У різних частинах світу він відіграє різну роль. Яким є ставлення до нього в турків-османців, яких ви досліджуєте?


— Хоча турки є мусульманами, вони вийшли з цивілізації степових кочових скотарів. Для степовиків споживання алкоголю було дуже значущим. Вони зробили посуд для пиття символом влади. Якщо взяти зображення ільхана Хулагу, внука Чинґісхана, правителя Персії та прилеглих теренів, то він тримає в руках два символи влади: лук і чашу. Це зображення правителя в позі маєстату, найвищого розкриття його сили як правителя і як людини, яка осягнула найбільше щастя від небесних сил. Через завоювання степові звичаї поширилися за межі власне степу, зокрема на слов’ян, ісламський світ, Китай. І в Московській державі є такі зображення. Та й на Богдана Хмельницького завжди нарікали поляки, мовляв, гетьман увесь час п’яний. Це привело мене до дослідження цілої проблеми споживання алкоголю, зокрема і в Європі.


Перша моя стаття на цю тему з’явилася років 10 тому й називалася «Радянські пиятики і бенкети у євразійській традиції». 2011-го відбулася конференція про виробництво та споживання вина в анатолійських цивілізаціях. Її зібрав університет у Коньї. Там я виступив із доповіддю про те, як пили ранні османці. Це цікава річ, бо ісламська цивілізація ховає сам факт вживання алкоголю. Але про заборонене все одно треба було говорити й писати. Тому завдяки писемним джерелам, які стосуються і Османської імперії, і України, цю тему можна розкрити. Згадана вище історія цікава для нас, бо мова про імперський північний кордон Османської імперії. Чигирин був найпівнічнішим пунктом просування османців, і в українському степу відбувалося багато речей, які стосуються історії наших двох цивілізацій.

 

Читайте також: Жаба проти зеленого змія

 

Османці не були першими представниками східних кочових культур, у яких було специфічне ставлення та практики вживання алкоголю. Чи мали щось подібне їхні попередники аж до скіфів та кіммерійців?


— Ми маємо свідчення про культуру споживання алкоголю та її високий статус у степових суспільствах ще від скіфів. У фондах Музею Ханенків зберігається посуд, зроблений греками, який скіфи використовували для споживання вина: канфари, кілік, аскос для розливання трунку. Специфіка кочовиків така, що вони збирають предмети звідусіль, проте перетлумачують їх, перекодовують на власний лад. Що ми знаходимо в скіфському кургані? Кратер (річ, яка не ставиться на стіл, а стоїть окремо як посудина, у якій вино перемішують із водою) та ойнохою (глек для розливання вина). Якщо взяти опис бенкету Геродотом, то там показано структуру як владного, так і посполитого застілля, популярного донині на наших теренах. Ідеться не просто про пригощання, а про винагороду господарем своїх гостей вином за їхню відданість, яка тоді вимірювалася кількістю вбитих ворогів. Такий звитяжець навіть п’є з двох келихів, а той, хто ні, сидить присоромлений. Ми всі ці смисли зберігаємо досі, не зовсім усвідомлюючи, звідкіля вони походять. Звідси й тост: «Чи ти мене поважаєш?». Твоя повага реалізується в тому, що ти п’єш у компанії і як ти п’єш.


Степовики мали свою культуру споживання алкоголю ще до того, як вони познайомилися з вином на Близькому Сході. Кіммерійці та скіфи познайомилися з ним на Закавказзі, в Урарту та Ассирії, Анатолії. До того в степовиків був лише свій напій — кумис. Цей молочний продукт не витримував жодної конкуренції з вином із двох причин: смак та вміст алкоголю.

 

Отже, випити чашу кумису чи іншого алкоголю з рук хана чи падишаха — символ власної лояльності та під­данства?


— Якщо говорити про Данила Галицького, то для хана Батия не мало значення, що з ним питиме Данило — кумис чи вино. Нав’я­зу­вання кочів­ницьких сма­ків тут не було. Головне — примусити випити, бо цим скріп­лялася угода про лояльність Данила до Батия. Степовики цінували землю, на якій живуть. Одна була краща, інша гірша, тому для них мало значення, де бути. Тому за вигідніші місця точилася постійна боротьба, а відкритий повністю не підвладний степ не давав змоги нікому надовго утримувати владу. Звісно, влада у воєнізованому суспільстві степовиків передусім трималася на силі, але сила працює набагато ефективніше, коли підкорені добровільно визнають владу над собою. От для цього й потрібен був алкоголь.

 

Читайте також: Буколіки й алкоголіки


Після укладення угоди випивалося вино. Цей ритуал слугував і символічним, і матеріальним гарантом її дотримання. У Геродота є опис обряду укладання мирних угод: кінське молоко перемішують із кров’ю людей, які укладають договір, і випивають. Те саме роблять гуни: китайський історик Сима Цянь через 300 років після Геродота описує цей ритуал за 5 тис. км від України. Слід пам’ятати, що з Україною пов’язаний перший зі згаданих описів. Звідси ця традиція з’являється в історії.


Із нашим краєм пов’язана також історія про зустріч двох цивілізацій саме за бенкетним столом, яка закінчилася насправді драматично. Йдеться про скіфського царя Скіла, якому так подобалися грецькі звичаї, що він часто жив в Ольвії. Цей цар був сином грекині. Він брав участь в орфічних містеріях, діо­нісіях, де все зводилося до того, що люди напиваються заради ритуального вшанування сил бога Діоніса. А от скіфи, за Геродотом, вважали греків дурнями через те, що ті вигадали собі бога, який робить людей божевільними. Звідси видно, якими несумісними були погляди на вино скіфів і греків, а отже, двох цивілізацій, які вони уособлювали. Якщо повернутися до бенкету як способу вияву поваги, то випити з ворогом, від якого ти отримуєш вино як здобич, данину чи товар, означало порвати, порушити зв’язки взаємної відданості зі своїм оточенням. Тому царя Скіла вбили. Отже, алкоголь у ролі гаранта слова, людських відносин показує модель зв’язків, яка панувала поміж степовиків. Водночас діонісійські святкування чи бенкети (симпозіуми) греків дають приклад отримання задоволення від алкоголю. Як бачите, бенкет був одним із чинників, які визначили різний рух цивілізацій. Від часів Геродота минуло 25 століть, а українці досі бабраються між європейською культурою та Євразією, що як пила 2,5 тис. років тому, так п’є і до нині. З усілякими примусами, пияцтвом, яке становить самоціль і яке є інструментом та атрибутом влади в суспільстві. Алкоголь як привілей влади спрацьовував і в радянський час.

 

Маєте на увазі пишні бенкети та пиятики номенклатурників як сталінського, так і пізніших часів аж до нинішнього?


— Це одна з переконливих рис євразійської цивілізації, якими справді пронизана політична культура українців. Приміром, мода називати політичні партії іменами їхніх очільників повторює модель степового бенкету. Про щось подібне писав ще Геродот, мовляв, скіфи називаються сколотами, бо то було ім’я їхнього царя. Османська імперія теж має свій епонім. Сельджуки і гагаузи — те саме. Це частина тієї традиції, яка живе в нас і яку треба усвідомити, щоб не освячувати прокляття минулого під виглядом вірності традиціям.


Якими є засади європейської культури споживання алкоголю? Чим вона відмінна від східної?


— З алкоголем пов’язані три важливі прагнення людини. Перше — задоволення. Друге — досконалість. Різні культури по-різному давали проявитися цим прагненням людини. Для європейців задоволення індивідуальне. Смак, запах, вигляд, слух, температура тощо — все це європейці тестували алкоголем. Що позначилося на їхньому посуді. Досконалі, витончені речі приносять задоволення. Європейці пішли цим шляхом у виробництві та споживанні алкоголю. Завдяки високим вимогам саме європейські напої домінують у всьому світі. Вино — це саме такий продукт. До Китаю воно потрапило в II столітті до н. е., проте досі для того краю це екзотика. Настоянки теж походять із європейської культури. Зокрема, про винні настоянки йдеться в п’ятому томі фармакопеї «Трактат про лікувальні речовини» грецького лікаря Педанія Діоскоріда. Твір був надзвичайно поширений, і в Музеї Ханенків зберігається сторінка з його арабського перекладу 1224 року. Саме європейці пустили цей продукт на ринок у середньовіччі — гарофілактус (настоянка на гвоздиці), гіпокрас (до речі, оте саме Вакарчукове «налию вина, а можна із медом») — це їхніх рук діло. Араби, щоправда, у ІХ столітті н. е. винайшли спирт. І алкоголь — арабське слово. Але основні міцні напої пішли від європейців.

 

Читайте також: 94% смертей від алкоголю можна запобігти


Ще кілька слів про посуд. Тут різні культури виявили себе на повну залежно від того, як їм було дозволено випробовувати свої відчуття. Якщо в ісламі не можна було споживати алкоголь і навіть говорити про нього, посуд усе одно набував досконалих рис, які в різний спосіб викликали естетичне задоволення. Інша річ, що деякі елементи оздоблення, приміром написи, не несуть для нас явних смислів і їх доводиться розпізнавати.


Третє прагнення людини, пов’я­зане з алкоголем, — людська приязнь. Людині властиво ділити свої почуття з іншими. Алкоголь може допомогти знайти приятелів, а може й замінити їх. Тому кохання та сп’яніння такі пов’язані теми в мистецтві.


Насправді в усіх культурах засади ставлення до алкоголю ті самі. Тому багато традицій і в європейській культурі походять з ареалу зародження та первісного поширення виноробства, а це Близький Схід. Чому всюди п’ють за здоров’я? Бо люди від споживання алкоголю почувалися жвавішими, молодшими. Молодість і здоров’я — атрибути часу. Алкоголь замиває всі обряди, пов’язані з часом. І перші свідчення цих обрядів походять саме зі Сходу. У перській культурі навіть в ісламські часи збереглися ще зоро­астрійські бенкети, що супроводжували сонцестояння та рівнодення. Не випадково й грецький Діоніс був богом молодості та вина. Але зрештою в європейців гору взяли переживання всієї гами почуттів, пов’язаних з алкоголем. Саме тому вино визнається в християнстві райським напоєм.

 

Османці, попри те що були вихідцями зі степової кочівницької культури, становили частину ширшого ісламського світу. Як їм вдавалося використовувати бенкет із вживанням алкоголю, політичний інструмент, так, щоб це не вступало в суперечність із засадами мусульманства?

 

— Насправді ісламський світ тривалий час толерував бенкетні традиції інших цивілізацій, зокрема перської та степової, представники яких стали частиною його політичної еліти й зрештою утворили не одну ісламську державу. Духівництво рахувалося зі смаками світської влади, від яких залежало втілення приписів віри. Власне, завдяки пануванню степових ватажків в ісламських краях чимало ідеалів степової культури, зокрема й бенкетів, відобразилося в ісламському мистецтві та літературі. Зокрема, у мистецтві набули поширення зображення правителів із келихом вина в руках. А пишний ісламський посуд так чи інакше пов’язаний із бенкетами і є безпосередньою спадщиною неісламських хмільних традицій.


У персів культура пиятики ґрунтувалася на зороастрійських ритуалах. Вона зберегла в ісламські часи всі традиційні образи. Скажімо, вино розуміли як рідке сонячне світло, променистим виглядом якого належало милуватися, втішатися смаком, запахом та п’янкістю. Його колір мав бути наближеним до червоного або жовтого. На денцях посуду для пиття вина, створеного перськими майстрами, бачимо або солярні знаки (символи сонця чи знаки зодіаку), або хвилі з рибами чи водоплавними птахами. Навантажені асоціаціями були й форми посудин (голови вибраних тварин, кораблі тощо). Самі бенкети, як і сакральні ритуали, стосувалися втаємниченого приватного життя: після частування всіх запрошених на бенкет обрані особи йшли до таємного приміщення і вже там пили — такий бенкет у персів називався базмом. А робили це для того, щоб, як учили зороастрійці, прогнати смуток на славу сонця. Причому влаштовувалися базми перед прийняттям політичних рішень та перед битвами.

 

Читайте також: Світ у склянці


Тюрки на ісламських теренах охоче вподобали перські традиції. Втаємниченість перського базму навіть технічно полегшувала їм використання алкоголю в мусульманському оточенні. Іслам береже приватність.


Те, що практика вживання алкоголю була потужна й популярна в державах сельджуків і ранніх османців, видно з літописів. В історії Сельджукідів Рума Ібн Бібі є цікавий епізод, що стосується, уявіть собі, Русі. 1432 року цей літопис було перекладено для турецького султана Мурада ІІ. І в ньому детально описано експедицію сельджуків до кримського Судака приблизно у 1220‑х. Очільники цієї експедиції після того, як війська висадилися під стінами міста, зранку зібралися на бенкет, власне, згаданий вище базм, і пили цілий день до опівночі, пускаючи чашу по колу й примовляючи тости за здоров’я повелителя світу (йдеться про сельджуцького султана Ала ад-Діна Кей-Кубада I). Бажали переважно багато літ життя: «Чок яшасун падішаг-і джиган!». Себто «Багато літ імператору всесвіту!». Саме такий був первісний смисл слова «чокатися», тобто «бажати під чарку багато літ».


Перші османські султани пиячили, причому, як належало перській традиції базму, навіть перед виходом на битву. Проте з різних причин із часом під тиском авторитету віри вони йшли на компроміс між політикою та релігією в питанні випивки. Це на межі XVI століття, особливо після завоювання арабських країв у 1517-му, Османи заходилися узгоджувати свої політичні традиції з ісламською забороною алкоголю. Адже до того часу імперія була переважно населена християнами. Починаючи від правління султана Сулеймана Пишного пиятики зникають з османського пуб­лічного простору, але залишаються в приватному житті, зокрема й султанського двору. Пригадаймо, що Сулейманів син Селім ІІ увійшов до османських історій під прізвиськом П’яниця (турецькою Мест). А тому головним способом компромісу стала алегорична мова. Приміром, слово «меджліс» в османців означало буквально «посиденьки», себто хмільний бенкет, а нині це назва парламенту Туреччини.


Завдяки алегоричній мові османці не соромилися навіть збирати податки з виноробства. Так, вони вдавали, що обкладають десятиною не вино, а лише виноградний сік (у податкових реєстрах він звався «шира»). Хай там як, а саме завдяки цій їхній винахідливості вино не лише вироблялося в Османській імперії, а й розходилося по всій християнській Європі під назвами «мальвазія», «лімонія». А коли османці після Полтави утримували в Бендерах шведського короля Карла ХІІ із залишками його війська та козаками, то витрати на вино у фінансових звітах вигадливі канцеляристи дотепно і, головне, непомітно позначали як на «сирий оцет».


Іншу модель подавала містична течія в ісламі — суфізм. Суфії, навпаки, відверто оповідали про пияцтво, шинки, келихи, пиятики, виночерпіїв тощо, але вкладали в це інший смисл. Сп’яніння було метафорою кохання до Аллага, виночерпій — іпостассю Аллага, келих — серцем віруючого. Але хто міг зазирнути в приватне життя палацу чи суфійської обителі? Тож суфійська риторика давала змогу відверто апелювати до алкоголю. Самі османські султани виступали патронами суфійського духовного ордену Мевлеві. Суфійські ордени набули великої політичної ваги.

 

Дивіться також: Топ-10 питущих країн світу

 

Монголи, як було зазначено вище, також використовували алкоголь і пиятику як інструмент творіння політики. Чи запровадили вони таку практику всюди, де правили, зокрема в Китаї та Індії? Вона трансформувалася якось?


— Вживання алкоголю нині є частиною бенкетної культури Китаю. З одного боку, у них була власна традиція, яка ґрунтувалася на конфуціанських принципах стосовно того, хто й що за суспільною ієрархією може і мусить робити за столом, зокрема хто що промовляє і хто кому наливає, хто за кого п’є та як поводиться. З другого — пиятика до свинського стану, коли монголи, власне кажучи, гості в Китаї, підмовляли всіх присутніх напиватися до непритомності й хвалили саме за це — так, на їхню думку, учасники бенкетів мусили показувати взаємну приязнь. Це все добре видно з описів монгольських прийомів, які лишили і європейці, і китайці. Посол із держави Сун до монгольської ставки в Північному Китаї нарікає на те, що там були штрафні чарки, наприклад шість чарок за спізнення, що всі підбивають одне одного пити й що не можна відмовитися. Носіям іншої культури монгольські звичаї видавалися дикунськими й неприємними. Але Китай і Далекий Схід вирізняються тим, що там уживалося багато традицій. Великі Моголи в Індії також принесли із собою культуру степу. Палацова культура цих правителів, які походили від Бабура, нащадка Тимура, сповнена бенкетних ритуалів. Проте вона лишалася чужою для решти багатомільйонного Індостану.


Україна історично розташована на перетині європейської та східної культур і, очевидно, має елементи від обох. Як це виявляється в споживанні алкоголю?


— Звичайно, алкоголь однаково діє на людей, тому не можна деякі моделі поведінки приписати якійсь цивілізації. Приміром, змагання за чаркою чи всі тости. Але в Україні можна знайти сліди різних традицій. Виголошення тостів, які підтримують ієрархію бенкетувальників, як-от нудні святкування на роботі, коли формальний начальник чи з його відома хтось довірений (достоту як виночерпій!) примушує присутніх щось сказати, відповідає євразійській традиції. Варто прислухатися й до спостережень європейців, які відзначали незвиклий для них самих потяг українців до хмільного. Боплан, знаменитий французький інженер на польській службі, писав зі знанням справи, що козаки більше за всі інші народи дають собі волю у випивці. Та європейська культура здавна виявлялася у вибагливості українського споживача до того, що він п’є. Згадайте багаті описи бенкетів в «Енеїді» Івана Котляревського. Серед іншого там можна натрапити й на згадки про привізні екзотичні напої чи смакові додатки, причому везли їх із тієї ж таки Османської імперії. Скажімо, «вкусна кримська дулівка, що ще айвовкою зовуть». А сикизка? Це настоянка на мастиці, смолі мастикового дерева (прародитель жувальної гумки). Дерево росте лише на острові Хіос, що турецькою звався Сакиз. Мені траплялися листи-замовлення української старшини XVIII століття до купців у Крим, щоб їм привезли вина не бельбекського, кислого, а качинського, солодкого. Водночас самі українці виділяли міцні напої, у яких головним був не смак. Серед таких в «Енеїді», між іншим, знову натрапляємо на дивне слово «чикилдиха», поза сумнівом, турецького походження, що натякало на «відхід, закінчення». Котляревський влучно вжив його, жартуючи, що Енеїв батько Анхіз помер саме від цієї «горілочки». Тож у пост­радянський час явно помітно, що українці дуже швидко оцінили західні вина та інші алкогольні напої, що вирізняються хорошим смаком, а не тільки затьмарюють розум. Йдеться, звичайно ж, не про олігархів, а про масового споживача. І ця тенденція також свідчить про те, що насправді Україна вже давно визначилася зі своїм цивілізаційним вибором.

 

-------------

Олександр Галенко народився 1960 року в Кам’янському. Український історик, тюрколог, джерелознавець. Випускник історичного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук. У 1991–1995-му — завідувач сектору східних джерел Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Брав участь у створенні й у 1996–1999 роках керівник Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України. У 1996–2000-му — член редколегії журналу «Східний світ», засновник і перший головний редактор журналу «Сходознавство», заснов­ник щорічних сходознавчих читань Агатангела Кримського. У 2000–2006 роках працював у відділі національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, де досліджував історію Кримської АРСР та кримськотатарського національного руху. 2006-го повернувся до Інституту історії України НАН для організації досліджень історії Південної України в середньовіччя та ранню модерну добу, завідувач Тюркологічного центру відділу історії України 20–30-х років ХХ століття. З 1990-го спеціалізується на історії Кримського ханату та османських володінь на території України, українсько-турецьких відносин, досліджує історію міжнародної работоргівлі Східної Європи.