Хлібороби й лицарі в українському гранднаративі

Плуг і спис

У V столітті до нашої ери давній грек Геродот на підставі побаченого на власні очі й почутого на власні вуха створив перший загальний опис відомого тоді світу. Українські землі в ньому схарактеризовані як винятково родючі. Ідеться про Скіфію — країну орачів, скотарів і воїнів. Геродот пише й про шлюби скіфів із войовничими амазонками, які виходили заміж не раніше, ніж уб’ють бодай одного ворога. Ці дві іпостасі — військова й хліборобська — надовго закріпилися в описі українських земель.

Тривалий період — приблизно тисячоліття — і великий простір в українській історії пов’язані з кочовиками, які за визначенням не могли бути землеробами. І водночас у всі ці століття лишалися люди, що жили осіло й обробляли ці родючі чорноземи. Власне, цю тему експлуатують міфотворці, простежуючи етногенез українців від трипільців. Носії культури Кукутень стали тутешніми революціонерами неоліту: вони перші на землях сучасної України (а також Молдови й Румунії) вирощували зернові культури та жили осіло.

Ті, що воюють, і ті, що працюють

В ХІ столітті німецький хроніст Адам Бременський підхоплює ту саму нарацію: він подає чимало інформації про флору й фауну Русі (очевидно, не без впливу фантастичних істот із середньовічного «Фізіолога») і вказує на родючість руських земель. А заразом пише про політичні й військові успіхи Володимира та Ярослава й стольний Київ, який «змагається зі скіпетром Константинополя».

Читайте також: Доба лицарства

Щоправда, бути землеробом у той час було не так почесно, як лицарем, про що свідчить бодай руська назва цієї соціальної категорії — смерд. Та християнство й не обіцяло іншого: «У поті свого чола добуватимеш свій хліб» стало карою для Адама, а разом з ним і всього людства.

Тим часом після варязької дружинницької культури Русі в пізньому Середньовіччі розвинувся ще один міф — сарматський, згідно з яким шляхта Польської Корони, а згодом і руська асоціювала себе з войовничими нащадками скіфів та амазонок, а головними чеснотами були мужність в обороні вітчизни, примноження честі Дому, віддане служіння володарю.

Читайте також: Сарматський ідеал і традиція українського лицарства

Французький історіограф XVI століття Андре Теве бавився космографією, у якій знаходив місце для українських теренів. «Що стосується Русі, — пише Теве, — це країна помірного клімату, щедра й родюча, тож хліби виростають вище людського зросту». Через загрозу нападів татар «землероб ніколи не виходить працювати, не маючи із собою лука, і я чув, як говорив одному чоловікові старезний дід, який знав одного русина, що проживав на рівнині двадцять років по сусідству з татарами», щодня готовий до бою.

На грані двох світів

Хліборобство на межі з Диким Полем становило особливий виклик: кордон був рухомим, хто збиратиме посіяний урожай — невідомо.

Про динаміку соціальних взаємин роздумує в листі до Вадима Щербаківського засновник українського консерватизму В’ячеслав Липинський:

«Ви берете два полюси: кочовик і хлібороб. Ваша характеристика їх вірна і я вповні з Вами погоджуюсь. Але на мою думку Ви поминаєте тип третій, для мене найважніщий: кочовик осівший, або як я його ще називаю: войовник продуцент. Коли-б Ви попрацювали над цим типом, то Ви б зрозуміли краще феодалізм европейський і наш. І тоді Ви би погодилися з тим, що крім охлократії (чисті кочовики) і демократії (чисті хлібороби) істнує ще класократія (метод правління осівших і взявшихся до хліборобства кочовиків, якими були наприклад наше городове козацтво і шляхта). Власне класократією по моїй термінології єсть оця “республиканська монархія”, про яку пишете. Тут-же до речі: кочовники західно-европейські і наші були (як це стверджено вже в достаточній мірі наукою) північно-европейського походженя і належали до раси довгоголових блондинів, а не були, як Ви думаєте, кочовиками походженя монгольського, які прийшли на Україну з Азії і витіснили з України осівших вже кочовиків, лицарів-дружинників північно-европейських. Боротьба лицаря европейського з лицарем азіятським — це вся наша історія, в якій хліборобська пасивна маса своїм пасивним “невтралітетом” дає перевагу то одному, то другому».

Ще один впливовий історіософ та емігрант, якому боліла доля України, поет Євген Маланюк напише:

Проорало глибоким плугом,
Кров’ю сіяв новий сіяч, —
Дике жито прийдеться другим
Тяжко жати під спів і плач.

Зрештою, навіть у козацькому тезаурусі були фразеологізми про криваві жнива, а землеробство й військова справа не були несумісними сферами зайнятості. Тож і свідчення іноземців у ранньомодерний час сповіщали земляків про країну козаків. Однак з наступом російської колонізації в Україні й російської дезінформації на Заході про військову звитягу українців було забуто, а наголос зміщено на країну селян.

Читайте також: Від козаків до селян і назад: українці в оптиці Заходу

Україна постає як «справжня земля обітована» (французький дипломат кінця XVII століття Франсуа-Поль Далерак), «країна найбільш плодюча на світі» (наполеонівський маршал Оґюст Фредерік Луї де Мармон). Такі описи формують її об’єктивований образ — родючої землі, що потребує сіяча.

Довге бездержавне століття

У ХІХ столітті, синхронно з іншими європейськими націями, розвинувся український національний проєкт у двох головних сценаріях — народницькому й державницькому. Народжений у кріпацькій родині, що пам’ятала своє козацьке походження, Тарас Шевченко скрушно пише: «Гинуть! У ярмах лицарські сини».

Після фізичного знищення й перманентних спроб ментальної асиміляції української еліти наш народ почали асоціювати виключно із селянами. Навіть європеїст та елітарист Пантелеймон Куліш прийшов до ідеї — ба навіть ідеалу — життя на хуторі. Селянська культура була джерелом етики й естетики, з народних вуст черпали мудрість, селянський стрій став модним вбранням серед хлопоманів. Ті, що хотіли навернутися в українство в ХІХ столітті, переважно наверталися саме в його селянську / мужицьку версію.

Однак водночас інтелектуали й митці ХІХ століття заклали підвалини козацького міфу. Більшість і сьогодні сприймає козацьку добу очима романтиків. Вірний кінь, чисте поле, білі кості, високі могили — ці потужні архетипи є плодами уяви поетів романтичного спрямування. До того ж різної генези: козакофілів з-поміж правобережної шляхти, читачів поширюваної в рукописних списках «Історії русів», представників харківської школи романтиків 1820-х.

Іван Котляревський, Микола Гоголь, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш створили доволі відмінні, але надзвичайно потужні образи козацтва, з якими хотілося себе асоціювати. Згадати бодай «парубка моторного» з «Енеїди», відважних лицарів запорозької вольниці в Гоголя, поховану в могилах козацьку славу й провіщений «вогонь новий» у Кобзаря, пошану до будівничих держави та осуд руїнників у Куліша. Вплив був таким сильним, що в другій половині ХІХ століття навіть Галичина, яка мала власні порахунки з козацтвом, перейнялася духом козакофільства й модою на козацькі кунтуші та шапки.

Усе це сприяло трансформації української народної культури, пов’язаної зі світом села, у сучасну національну, яка приваблювала б усі прошарки суспільства в епоху модернізації.

Модерні проєкти

Революційні події 1917 року ми звикли трактувати за Шевченковим «її, окраденую, збудять». Тоді самовизначення довелося здійснювати в турборежимі за не надто сприятливих обставин. Рольові моделі — чи то пак архетипи — мирних хліборобів і мужніх воїнів досі лишалися актуальними.

Центральна Рада в Першому універсалі чітко артикулює, до кого звертається: «Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!». Четвертий універсал веде далі ту саму соціалістичну риторику: «Справдилась колишня давня мрія батьків Твоїх, борців за вольности і права трудящих». Показовими є наголос на пригнобленості й ідея новоствореної молодої держави.

Натомість перший документ гетьмана Павла Скоропадського — «Грамота до всього українського народу» — розпочинається словами: «Всім Вам, козаки та громадяне України, відомі події посліднього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України і знову відродившася Українська Держава стояла коло краю загибелі». Тут прикметним є звертання до козаків і вибудовування тяглості державницької традиції від Гетьманщини.

Що ж до іноземців, зокрема російських інтервентів, то вони й далі дивилися на Україну виключно як на сировинний придаток. Лєв Троцкій проголошував: «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться». Владімір Лєнін надиктовував телеграми: «Заради бога, уживайте найенергійніших і революційніших заходів для відправлення хліба, хліба, хліба! Інакше Пітер може померти».

Нащадки воїнів княжих

Хоча тяглість українського етногенезу принаймні від Русі обґрунтував на історичному матеріалі Михайло Грушевський, у суспільному, а надто мистецькому дискурсі ця ідея не звучала аж до появи поезій Празької школи. У ХІХ столітті козакофільство народницької редакції з відкиданням шляхетсько-старшинського елітарного прошарку цілком витіснило історичну пам’ять про Русь, яку доти активно продукували в добу бароко.

Натомість для покоління інтернованих, що зазнали поразки у визвольних змаганнях, образи руських князів, дружинників і гриднів виявилися питомими. Можливо, це відчуття поразки 1921 року спонукало до аналогій з Батиєвим погромом. За їхніми половцями, печенігами й монголами виразно проступає російсько-більшовицька навала.

Водночас у цій органічній причетності до величної багатостолітньої давнини можна знайти пояснення, чому такі пекучі події визвольних змагань не стали для Дарагана, Маланюка, Ольжича й інших поетів Празької школи провідним мотивом творчості. Вони осягали внутрішнім зором значно розлогішу історію, у якій нещодавня війна — лише черговий епізод боротьби. Їхня вифантазувана Русь, сповнена хоробрості й князівського аристократизму, стала сублімацією держави, яку не вдалося втримати.

Удивляючись в «уривчасті передвіку анали», Олег Ольжич пише: «Ми жали хліб. Ми вигадали млин. Ми знали мідь. Ми завжди воювали».

Хліборобська й воїнська іпостасі постають не як альтернативні, а як взаємодоповнювальні. Лише за умови, що хлібороби не нехтують захистом своєї землі, вони можуть бути певні: їхній урожай не збере той, хто «жне там, де не сіяв».