Олена Задорожна Олена Задорожна

Хати у вишиванках

Культура
5 Квітня 2020, 12:53

Тепер це три райони Полтавської області та кілька населених пунктів на Чернігівщині й Сумщині. Поєднує їх всі ім’я архітектора та художника Опанаса Сластіона, одного з батьків Українського архітектурного модерну. За його проектом на початку ХХ століття звели комплекс земських шкіл. На сьогодні їх виявлено 59. Завдяки зусиллям активістів більшість з них впродовж останніх чотирьох років отримали статус охоронних об’єктів.

 

В українському стилі

Зведені за типовим проектом у досить стислі терміни, протягом 1910–1916 років, земські школи Опанаса Сластіона стали справжньою окрасою сіл. Будівництво почалося після царського указу про обов’язкову початкову освіту, і Полтавська губернія однією з перших отримала відповідне фінансування. Місцеві художники і архітектори зі свого боку запропонували допомогу в естетичному вирішенні будівель, тим більше, що було з чого брати приклад: вражало красою і масштабами тодішнє Полтавське земство, у приміщенні якого нині розташовано краєзнавчий музей. Письменниця та етнографиня Олена Пчілка була однією з тих, хто наполягав на тому, що земські школи мають бути в українському стилі. Їй закидали, мовляв, такого не існує, але ідею вдалося відстояти, і її виконавцем став архітектор Опанас Сластіон. Він вважав, що основні елементи архітектури можуть бути старими, але трактування їх залишиться вічно новим і сміливо експериментував із традиційними формами. Його глибоке занурення в українську тематику, дослідження народної творчості у поєднанні із якісною освітою в Академії мистецтв у Петербурзі дало свої унікальні плоди.

Створюючи проекти земських шкіл, Сластіон запозичував ідеї з класичних взірців церковного та світського будівництва, осмислюючи їх, компілюючи та доповнюючи. Сюди органічно вписалися візерунки вишивок з альбому Олени Пчілки, якими під час будівництва прикрасили стіни будівель. У Лохвицькому краєзнавчому музеї пильно бережуть пам’ятний мистецький артефакт тієї епохи — оригінальний малюнок Сластіона, виконаний олівцем та аквареллю, датований 1908 роком. Це єдине авторське зображення школи, яке збереглося. Через те, що не було документації, архіву проектів та інших опорних точок, які допомогли б зрозуміти масштаби й специфіку будівництва шкіл у Лохвицькому земстві, дослідження, аналіз і розуміння його обсягу ускладнені. Фактично вивчати сільські перлини українського зодчества почали майже з нуля, збираючи інформацію частинками, виміряючи об’єкти в натурі й у такий спосіб відкриваючи світові геній Опанаса Сластіона.

 

Опанас Сластіон. Художник, архітектор, етнограф

Школи Лохвицького земства стали новим словом в українській архітектурі. Естетичне осмислення будівель, звичне для міст та для проектування промислових чи великих публічних об’єктів, стало реальністю і для низки сіл. Це той випадок, коли задум не обмежувався одним лише функціональним наповненням — периферія отримала естетично досконалі зразки академічної архітектури, які, втім, логічно вписувалися в народний контекст. Можливо, натякаючи на те, що школа — це храм знань, Сластіон проектував вхід до приміщення, увінчаний башточкою із зображенням сонця на шпилі. Дослідники припускають, що це була метафора світла, яке освіта несла сільським дітям у цих школах.

 

Злидні, але не забуття

Однак всенародне захоплення творчим генієм Сластіона тривало недовго — виразні народні мотиви муляли радянській владі не менше, ніж церкви. Щоправда, на відміну від культових споруд, які на території одного лише Чорнухинського району на Полтавщині зруйнували майже всі тамтешні школи Сластіона період радянщини пережили. Цікавий факт: якщо у Лохвицькому районі башточки на приміщеннях шкіл демонтували, у Чорнухинському районі вони зберег­лися донині. Місцеві мешканці припускають: на рішення могла впливати особиста позиція і бажання вислужитися якихось із місцевих можновладців, які старалися особливо догодити центральній владі.

 

Читайте також: Витончені ігри зі смертю

До 1970-х років про «хати у вишиванках» забули в культурному сенсі: у дослідницькій літературі 1930–1960‑х років ані розвідок, ані згадок про них немає. Функціонал будівель певною мірою зберігався, там і далі навчалися діти, але потроху розмивалась інформація про їхню історію. Так само майже в забутті відійшов у вічність Опанас Сластіон: він доживав віку у Миргороді, квартируючи разом зі своїм добрим приятелем Іваном Зубковським, засновником водолікарні, нинішнього Миргородкурорту. Обидва дожили до старості і померли 1933 року з різницею в три місяці. Дослідники припускать: і Сластіон, і Зубковський цілком могли стати жертвами Голодомору, оскільки збереглися свідчення, що вони потерпали від скрути.

Лише півстоліття тому дослідники звернули увагу на сластіонівські школи вже всередині, розглядаючи їх як яскраві зразки українського архітектурного модерну. Але одну з найбільш знакових для стилю споруд авторства Опанаса Сластіона було втрачено: у 1980-х роках приміщення Миргородської водолікарні зруйнували. За згадками науковців, які на той час досліджували будівлю, керівництво здравниці вирішило, що простіше зовсім позбутися аварійної споруди, ніж вкладатися в її реставрацію. Фасад лікарні знайомий певно кожному, хто за радянських часів тримав у руках пляшку миргородської мінеральної води з її зображенням на етикетці. Тепер про будівлю нагадує лише паперовий макет, що зберігається у Миргородкурорті.

 

Охоронний статус

Щодо шкіл, які спроектував Опанас Сластіон, то не завжди місцеві жителі знали, поруч з яким скарбом вони мешкають. Із 2009 року цими спорудами зацікавилась журналістка і ведуча Ольга Герасим’юк, яка захопилась ідеєю зберігати їх. Сама вона родом з Пирятинщини, її рідний район після адміністративної реформи «успадкував» дві будівлі авторства Сластіона у Білоцерківцях. А 2016 року проект «Школи Лохвицького земства» розширився і отримав нове дихання, коли до нього приєдналась команда Архітектурної майстерні Івана Бикова. Неодноразові дослідницькі експедиції Ольги Герасим’юк та фотографа Максима Іванова допомогли виявляти нові і нові знахідки. Нерідко місцеві жителі дивувалися, що звичні для них споруди комусь цікаві й цінні для культури та історії. Активістів спіткав неочікуваний факт: здебільшого безгосподарні школи, і жодна з розташованих на території Полтавщини не мала статусу охоронного об’єкта. Частина споруд не використовувалась і потроху руйнувалась під впливом часу. Щонайменше дві школи переобладнали під приватні житлові будинки та зазнали перебудови. Крім того, декілька із виявлених об’єктів знищили чи розібрали місцеві, як, наприклад, школу в Сенчі Лохвицького району. А в Ручках дітище Сластіона «померло» разом із селом, з якого останні жителі виїхали 2012 року до сусідньої Свиридівки.

 

Проект земської школи. Малюнок Опанаса Сластіона 1908 року

Оскільки за відсутності притомної архівної інформації ніхто не мав цілісного уявлення про місця будівництва шкіл за проектами Сластіона, а також про те, які з них збереглися донині, чимало часу витратили на пошук та ідентифікацію споруд. Тогочасні газети повідомляли, що за проектами Сластіона має бути побудовано 98 шкіл, однак судячи з кількості виявлених на сьогодні споруд, можна припустити, що заплановане не було втілено в життя до кінця. Крім того, Сластіон розробляв проекти шкіл для Канівського повіту. Його роботи справили визначний вплив на будівництво шкіл Роменщини та Херсонщини. Загалом архітектурна майстерня Івана Бикова виготовила вже близько 45 комплектів документації на сластіонівські школи, до того ж 40 з них уже мають статус пам’яток. У квітні 2019 року 26 шкіл та будинок земського лікаря, зведений в аналогічному стилі, поповнили Державний реєстр нерухомих пам’яток України, про що є відповідний наказ Міністерства культури.

 

Випереджаючи час

Школи Лохвицького земства поєднали у собі дві великі ідеї водночас. По-перше, вони стали осередком просвітництва, оскільки відбувалося впровадження обов’язкового початкового навчання для дітей. По-друге, велике значення має мистецький аспект. Один з ключових дослідників українського архітектурного модерну Віктор Чепелик виділяє шість регіональних центрів, які відрізнялися певними особливостями розвитку стилю. Примітно що, окрім умовного Південного та Петербурзького напрямку, окремо виділені Львівський, Харківський, Київський, а також Полтавський, визначальну роль у розвиток якого зробив саме Сластіон. «Вони (школи Сластіона. — Ред.) мають добре розв’язані плани, створені на підставі чіткого зонування учбових та допоміжних приміщень. Великі шестикутні вікна достатньо освітлювали класи. Автор застосував розкладні дерев’яні пере­го­родки, які дозволяли у разі потреби об’єднувати класи між собою в одну велику залу. У той час такі прийоми майже не були відомі, тому в цьому Сластіон виступає новатором», — зазначає Чепелик.

 

Толока в порятунок. Розчистка території навколо земської школи в селі Харсіки, 2016 рік

Архітектор Іван Биков відзначає продуманий підхід Сластіона до проектування. Наприклад, школа у селі Гільці Чорнухинського району Полтавської області, збудована у 1911–1912 роках, мала два класи по 50 учнів. Окрім приміщення, розділеного розсувною перегородкою, вона містила учительську зі шкільною бібліотекою, «квартиру сімейного вчителя» та «квартиру холостого вчителя», сторожку й навіть сільську бібліотеку. До речі, гільцівська школа могла поповнити список втрачених будівель Сластіона. Центральну школу пізнішої побудови, розташовану поруч, 1943 року спалили німці, але земська навіть не постраждала та збереглася до наших днів у чудовому, майже автентичному стані. «Виконаний 2012 року ремонт був фаховим та якісним. Зараз у школі, як і сто років тому, знов учаться сільські дітки», — розповідає Биков. Але таких позитивних історій набагато менше, аніж хотілося б.

 

Толока і вандали

Жодна ініціатива зі сторони не буде дієвою без підтримки місцевої громади. Тому активісти й розказували про перлини українського архітектурного модерну столичній пресі, і проект «Школи Лохвицького земства» занурювався в польову роботу. У травні 2016 року майстерня Івана Бикова розпочала масштабну справу з виготовлення охоронної документації і обміряла трикомплектну школу у селі Харсіки на Чорнухинщині (звідки, до речі, за однією з версій походив філософ Григорій Сковорода). Трикомплектних шкіл було побудовано лише декілька, тому по справедливості їх можна вважати особливо цікавими на тлі менших одно- та двокомплектних. У школі у Харсіках діти навчалися до 1985 року. Архітектори застали її в плачевному стані — нічийну будівлю самовільно привласнив і почав потроху розбирати місцевий ділок. Процес руйнування зупинили — сільська рада погодилась узяти споруду на баланс. А невдовзі активісти скликали толоку, розчистили хащі, прибрали сміття і закріпили на фасаді школи табличку, котра свідчила, що будівля знаходиться під охороною держави, а тому будь-які спроби її перепрофілювати чи розібрати відтепер тягнутимуть за собою кримінальну відповідальність.

 

Читайте також: Венсан Декомб: «Якщо в нас буде мультикультуралізм, то більше не буде демократичного суспільства»

А от школі у Христанівці Лохвицького району охоронний статус не надто допоміг. Там нею опікуються колишні кияни, а тепер місцеві жителі, Оксана та Орест Олійники. Будинок було внесено до обласного списку щойно виявлених пам’яток. Напередодні Нового року тут відбулися гуляння, людям розповіли про плани відкрити у споруді культурний центр. Незабаром туди навідалися вандали: брати там було нічого, тож зловмисники частково понищили вікна, пошкодили підлогу. Вандали лишили певні сліди й потрапили на камери спостереження магазину. Фотографії підозрюваних довго блукали інтернетом та прикрашали публічні місця у Лохвиці, але справа «заглохла», заслуженого покарання ніхто не дістав. А будівлю земської школи у Христанівці вирішили законсервувати до кращих часів, щоб вона дочекалася реставрації.

 

Сільський нетворкінг

Школи Лохвицького земства нагадують ядро всередині потужних культурних, ба більше, соціальних процесів, які нашаровуються поверх архітектурного та історичного аспектів. Завдяки сконцентрованій цікавості до периферії, яка традиційно не дуже звикла бути у фокусі уваги («А що у нас тут такого є цікавого?»), самі місцеві мешканці потроху активізуються і гуртуються навколо ідеї збереження шкіл Сластіона. З’явились ідеї туристичних маршрутів «слідами Опанаса Сластіона». Хто організовано, а хто самочинно поїхав мандрувати селами Полтавщини, відкриваючи для себе незвідані місця рідного краю. Звідси виростають та відгалужуються також інші проекти, в основі яких — ті самі «хати у вишиванках». Через багато років по смерті Сластіона школи повертаються до своєї місії — нести світло знань у маси. Довкола них відбуваються пленери, зустрічі з письменниками, спільні перегляди кінофільмів та вистав.

 

Читайте також: Ретроспектива Ерделі та 90-річчя УФОТО. Головні культурні події тижня

 

Тут перетинаються різні покоління: ті, хто колись покинув батьківський дім у пошуках кращої долі, та ті, хто багато років не виїздив за межі свого села або райцентру.

Важко сказати, чи є ще десь в Україні ініціатива, подібна до «Шкіл Лохвицького земства», у межах якої громадськість рятуватиме не якусь одну споруду — замок, палац чи церкву, а комплекс розкиданих на досить великій території будівель, які становлять особливу цінність саме своєю сукупністю. На основі матеріалів проекту «Школи Лохвицького земства» Управління охорони культурної спадщини України Міністерства культури України провело тематичні вебінари для цільової аудиторії. Перед самими ініціаторами проекту двері державних установ відчинялися далеко не одразу. Але також справедливою є теза, що допомагають тим, хто сам багато вкладає: збереження сластіонових шкіл великою мірою тримається на волонтерських засадах активістів і дружній підтримці, яка не вимірюється грішми. Частково ініціатива втілена коштом меценатів, частково — зусиллями та ресурсами самих учасників.

У черзі до ЮНЕСКО

А що ж далі, коли зазирати, даруйте за каламбур, за фасад архітектурних пам’яток? З-поміж іншого, там можна побачити туристичний потенціал. Але мало заманити відвідувача, важливо його утримати, а в ідеалі — спонукати приїхати ще раз і привезти друзів. Тут думки линуть в ідеалістичному напрямі, однак реалії сільського життя інші. Тож відштовхуватися доводиться від того, що вже є. Насамперед, це ідея створення спільних культурних просторів для громади, літні резиденції для приїжджих тощо. Можливо, це саме той випадок, де варто скористатися популярністю «дикого» туризму, якого дедалі частіше прагнуть люди, втомлені містом і щоденною рутиною. Однак є й об’єктивні обставини, котрі вносять корективи до планів щодо оживлення сластіонових шкіл. Йдеться про те, що шлях до більшості з них нагадує надалі бездоріжжя. Так само є нюанси щодо решти інфраструктури: їжі, ночівлі, розваг, тощо.

Архітектори з оптимізмом висловлюються про те, що комплекс чи принаймні якась частина «шкіл у вишиванках» гіпотетично можуть потрапити під охорону ЮНЕСКО. Там нині виявляють надзвичайну цікавість до локальних пам’яток у всьому світі, тож історичні будівлі на Полтавщині мають великі шанси отримати міжнародну протекцію. Але поки що це лише теорія, натомість практичний бік справи складний і потребує значних ресурсів, як матеріальних, так і людських. Зрештою, так само потребував ресурсу й увесь проект «Школи Лохвицького земства», на початку якого важко було передбачити отримані сьогодні результати, а також десятки різних підпроектів, ініціатив та заходів, які виокремились у процесі спільної дії під знаком спадку Опанаса Сластіона.