Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Хаос як тло

Політика
23 Липня 2020, 09:03

Натомість затишний, віддалений на сотні й сотні кілометрів від зони ООС, адмінмежі з Кримом і російського кордону обласний центр легко може стати місцем здійснення антитерористичної операції. У Києві біля станцій метро іноді «щось» вибухає, але загиблих немає, тому ця інформація залишається на маргінесах. Натомість події в Луцьку змусили стрепенутися всю країну: захоплення автобуса із заручниками — це шок навіть для нашої стресостійкої країни. 

 

На щастя, і в Луцьку минулося без людських жертв. У МВС це вважають своєю заслугою, та й президент, який наважився виконати вимоги терориста, також може записати це у власний актив. Його миролюбній риториці й уже призабутому іміджу головного героя серіалу «Слуга народу» така поведінка личить. Скептики вбачають у луцьких подіях ознаки постановки (відео зі здачею зброї, проїздом БТРа тощо справді викликає чимало запитань), однак жодних переконливих доказів для такої версії немає. Проте є очевидні факти, і вони на поверхні. Будь-яка критична ситуація в країні — це перевірка владної вертикалі. Що ми маємо? Усемогутнього Арсена Авакова, який особисто виїжджає до Луцька, керує операцією та проводить брифінги, а його заступники стають ключовими речниками. Якби ми жили в добу абсолютизму, Арсен Борисович міг би дозволити собі історичну фразу «Безпека — це я!» Але ми перебуваємо в іншій історичній епосі, у якій шанують верховенство права, а відповідно до законодавства, антитерор — це сфера діяльності СБУ. Проте наша спецслужба опинилася в історії із захопленням заручників на других, якщо не третіх ролях. І річ не в тім, хто там більш чи менш публічний, кому можна показувати обличчя, а кому краще залишатися з балаклаві. Протистояння спецслужб — дуже давня історія, і в ситуації із захопленням заручників відомство, яке очолює шкільний друг чинного президента Іван Баканов, програло Авакову, як кажуть, «всуху».

 

Читайте також: Рейтинги Зеленського падають так само, як раніше у Порошенка

Із погляду обивателя, нехай так і буде: Авакову краще вдається, то хай собі знешкоджує терористів. Але МВС не просто «ловить мишей», а демонструє себе як найдієвіший силовий механізм, а отже, Арсен Аваков може вимагати собі та своєму відомству більше повноважень і привілеїв, простіше кажучи — більше влади. І тоді виникає природне запитання: хто насправді контролює ситуацію в країні, де змінюються всі: президенти, прем’єри, склад парламенту й очільники ОДА, проте трон «обер-поліцмейстера», себто крісло міністра внутрішніх справ, міцно закріплене за однією людиною? І така ситуація унікальна.

Якщо ж глянути на поведінку українського президента не очима психопата-одинака, а професійного диверсанта чи терориста, то виходить, що Зеленський надається до шантажу і в разі чого зголоситься на суворіші вимоги (за умов іще загрозливішої ситуації, ніж була в Луцьку)

 

До Майдану президенти намагалися тримати на посаді голови МВС людину лояльну, готову захищати свого сюзерена в будь-який спосіб: у Кучми були «орли Кравченка», Януковичу прислужилася «чорна рота» «Беркута», навіть у Ющенка був власний Василь Цушко, який, якщо вірити графіті на стінах, «урятував країну». Проте після 2014-го розпочалася нова доба: Арсен Аваков зі своєю Національною поліцією, Національною гвардією і Держприкордонслужбою сам собою нівроку сюзерен і може «замовляти музику». Особливо при слабкому президентові.

 

А Зеленський — слабкий президент. Можна знайти безліч аргументів на користь цього судження, а можна обмежитися його нещодавніми виступами. Чого вартий лише «чікен-спіч» про загибель наших морпіхів на фронті. «Та сторона» й «сірі кримінальні анклави» — це навіть не вияв слабкості, а відверто капітулянтська риторика. Президент досі неспроможний усвідомити, що нинішня війна — та сама, що й була в часи Порошенка. Бо, по-перше, ворог той самий — Російська Федерація, яка діє на Донбасі прямо чи опосередковано, чи то пак гібридно. По-друге, доба отаманщини в самопроголошених республіках давно минула: усіх нарваних польових командирів ліквідовано, і кожен постріл — це скоординована дія бойовиків, а не якась там кримінальна самодіяльність.

 

Читайте також: Переродження ілюзій

Слабкістю є також виконання президентом вимог луцького терориста. Комусь це може видатися «прикольним». Кількасекундний ролик із закликом переглянути зоозахисний фільм — дрібниця та й годі, і президента це навряд чи принизить. Особливо такого, що зневажає офіціоз, ходить без краватки, бігає через фонтан і фотографується з шаурмою на автозаправці. Якщо дивитися віддалено, то все так і є: із Зеленського, мовляв, не спаде корона, якщо він задля порятунку людей запостить коротке відео. Якщо ж глянути в контексті подій, то героєм-рятівником, який завжди поруч, постає Арсен Аваков, і він власноруч керує антитерористичною операцією. А що залишається президентові? Також приїхати до Луцька й на правах верховного головнокомандувача очолити штаб? Сміховинно й непрофесійно. Взагалі самоусунутися — не вихід. А поговорити з терористом телефоном і виконати його вимогу — інша річ. Він здобув свої п’ять хвилин слави, підтримав імідж народного президента й за змогою долучився до звільнення заручників. Якщо ж глянути на поведінку українського президента не очима психопата-одинака, а професійного диверсанта чи терориста, то виходить, що Зеленський надається до шантажу і в разі чого зголоситься на суворіші вимоги (за умов іще загрозливішої ситуації, ніж була в Луцьку).

Хоч би чим було захоплення заручників у Луцьку, воно працює проти України, підриває її безпеку і є додатковим штрихом до створення іміджу failed state. Це ще один спосіб посіяти у країні хаос і паніку. У нього є один великий бенефіціар — Росія, в інтересах якої внутрішня дестабілізація в Україні — як привід для чергового наступу (див. № 29/2020 Тижня). Дрібними вигодонабувачами стануть усілякі популісти, які підуть на місцеві вибори під гаслами «підвищити рівень безпеки», «не допустити повторення луцьких подій» тощо.

 

Читайте також: У червоній зоні

Історія із захопленням заручників також надала нового імпульсу для актуалізації давньої дискусії про легалізацію зброї. Хоч би скільки ховали очі від цієї проблеми, вона нікуди не зникає: в Україні незчисленна кількість нелегальних «стволів» і вони періодично про себе нагадуватимуть. Бо в країні з низьким рівнем довіри до влади виникає неабиякий попит на засоби самозахисту, і хоч би якими звитяжними були дії поліцейських, бажання багатьох українців мати легальну зброї від того не зменшиться. І це ще одна проблема, від якої не вдасться відгородитися потішними відеороликами.

Будь-яка додаткова дестабілізація неодмінно призводить до посилених заходів безпеки, їх можна було би також використати для профілактики в південних регіонах (наразі в озвучених Аваковим пріоритетах фігурують західні й центральні області), які, за оцінками багатьох експертів, можуть стати місцем нового російського наступу. Це могло би стати запобіжником для нових можливих провокацій і терактів.