«Імарат» vs «Дауля»
Протистояння Москва — Кавказ не закінчилося двома російсько-чеченськими війнами (1994–1996 та 1999–2009 років). Підпільно-партизанський опір федеральній владі триває. Ідеологія збройного підпілля змінилася: сьогодні вороги росіян не чеченські націоналісти, а салафіти (ісламісти), яких федеральне телебачення часто називає «ваххабітами».
Останній президент Чеченської Республіки Ічкерія (ЧРІ) Доку Умаров змінив мету, цілі й ідеологію збройної боротьби. У 2007 році він склав із себе президентські повноваження й заявив про створення «держави Імарат Кавказ» («ІК»), оголосивши «поза законом етнічні, територіально-колоніальні зони під назвою «північнокавказькі республіки». Себе він назвав «верховним аміром моджахедів Кавказу». «Імарат» складається із п’яти державно-адміністративних утворень-«вілаятів»: Дагестану, Нохчийчо (Ічкерії), Галгайче (Інгушетії), Ногайського степу (Ставропольського краю) та «об’єднаного вілаяту» Кабарди, Балкарії і Карачаю. «Вілаяти» очолюють валії, призначені з амірів місцевих автономних етнічних бойових об’єднань — джамаатів. На чолі «Імарату Кавказ» стоїть верховний амір із надзвичайно широкими повноваженнями. Вищим дорадчим органом є Меджліс уль-Шура, який складається з очільників «вілаятів» і джамаатів. Головним судовим органом є Вищий шаріатський суд на чолі з кадієм (суддею шаріатського права). Кавказькі моджахеди мають і власну службу безпеки — Махубарат, який займається «пошуком і нейтралізацією ворогів держави», а фактично веде боротьбу з ФСБ та її агентурою в лавах повстанців.
Підпільники ІК борються не за національні права, а за встановлення законів шаріату на всіх територіях самопроголошеної «держави». «Імарат» відомий своїми терористичними методами боротьби, серед яких поширені замахи на працівників ФСБ, МВД та прокуратури, підриви цивільного транспорту та об’єктів інфраструктури силових відомств РФ, часом із використанням смертників. Не гребують «лісові брати» і здирництвом та погрозами на адресу підприємців, які відмовляються сплачувати «революційний податок» — закят.
Експерти схиляються до думки, що «ІК» перебуває під ідеологічним та матеріально-технічним впливом «Аль-Каїди». У 2010 році Рада Безпеки ООН включила «Імарат Кавказ» до санкційного списку, пов’язаного з останньою. Москва миттю взяла це рішення на озброєння. Мовляв, Путін не воює з національно-визвольним рухом поневоленого народу, а веде відчайдушну боротьбу проти однієї з найнебезпечніших терористичних організацій — «Аль-Каїди».
У 2014-му північнокавказьке підпілля заявило про смерть свого лідера (від отруєння). Убивство Доку Умарова не стало кінцем «ІК», але увиразнило низку проблем. Улітку того самого року «Ісламська держава» (скорочено «ІД», або, як її називають араби, «Дауля») здійснила кілька успішних наступальних операцій на півночі Іраку та в Сирії. Розгортання справжніх бойових дій та перемоги моджахедів привертали дедалі більше уваги салафітської молоді з РФ. Чимало людей серйозно замислилося про джихад у Сирії, де є розмах, справжні бої, чітко окреслені перспективи — усе те, чого бракує в горах Кавказу. «Імарат» відчув кадровий голод. Бракувало не лише свіжого поповнення (яке наче магнітом притягувала до себе «ІД»): досвідчені моджахеди, які вже встигли повоювати на Північному Кавказі, теж виїздили на джихад до Сирії. Організація слабшала, однак про відкритий конфлікт між «Імаратом» та «Даулею» ще не йшлося.
Усе змінилось уже восени, коли Сулейман Зайланабідов, один з амірів «вілаяту Дагестан», дав присягу халіфу «Ісламської держави» Абу Бакрові аль-Баґдаді. Невдовзі ще ряд амірів вийшли з підпорядкування «ІК» і долучились до «ІД». Цей ланцюг подій і став тією червоною лінією, перетнувши яку, командування «Імарату» вже не мало права на мовчанку. У мережі з’явилося відеозвернення, в якому верховний амір «Імарату Кавказ» Алі Абу-Мухаммад (Аліасхаб Кебеков) звинуватив колишнього соратника, що присягнув на вірність «ІД», в розколі та зраді. Лідер «ІК» запропонував «розкольникам» виїхати на територію, яку контролює «ІД» і призначив нових амірів на їхні місця.
Де-факто на території Північного Кавказу утворилися два паралельні підпілля: «Імарат Кавказ» та кавказька провінція «Ісламської держави», яка спиралась на авторитет всесвітньовідомої терористичної організації «ІД» й, подейкують, критикувала своїх колишніх соратників за нерішучість і перебірливість у методах боротьби. Верховний амір кавказьких моджахедів Аліасхаб Кебеков, за оцінками експертів, у підпіллі мав репутацію «вегетаріанця»: не дозволяв самопідривання жінок, наклав заборону на атаки проти цивільних об’єктів тощо. Натомість послідовники «Ісламської держави» на території Північного Кавказу здобули авторитет дієвих і безжальних бойовиків. «М’яка» лінія Кебекова не задовольняла «гарячих молодих голів», що й стало однією з причин перетікання кадрів з «ІК» до «ІД» вже на самому Кавказі.
Своєю чергою, «Імарат Кавказ» не визнавав права Абу Бакра аль-Баґдаді іменувати себе халіфом. Із цього приводу було відзнято й поширено в мережі цілу низку популярних відеороликів. Однак Баґдаді не переймався цими звинуваченнями, як і багатьма іншими: він проголосив себе істиною в останній інстанції. Мовляв, на зайнятій «Ісламською державою» території єдиний халіфат і кадіят, а авторитетів (богословських, військових чи будь-яких інших) поза цими «інститутами» немає.
Читайте також: Про шиїтсько-сунітські протиріччя
Зручний супротивник
У серпні — вересні 2014 року Москва уже була втягнута у війну з Україною по самі вуха. Вторгнення ЗС РФ на територію сусіда, анексія Криму, викрадення українських військових, а згодом і збитий Boeing, створили РФ не надто привабливий образ. Світ її цурався. За дивним збігом обставин саме на цей період припадає новий виток кавказької драми.
19 квітня 2015 року в бою зі спецпідрозділом ФСБ загинув верховний амір «ІК» Алі Абу-Мухаммад (Аліасхаб Кебеков). Його наступник Абу Усман Гімринський (Магомед Сулейманов) не протримався й місяця, полігши 11 серпня 2015 року в бою з російськими військовими в селі Гімри, Дагестан. Новий верховний амір загинув менш як за тиждень після вбивства попередника. Лише за друге півріччя 2015-го російські силовики знищили понад 83 членів ісламістського підпілля. Із них 39 — представники «Імарату Кавказ»; 42 — бійці, організаційна належність яких не встановлена; 2 — бойовики «Ісламської держави». Таку диспропорцію втрат важко пояснити випадковістю, адже 2015 року в регіонах найактивніших дій ісламістського підпілля (Дагестан, Чечня та Інгушетія) кількість моджахедів «Імарату Кавказ» була приблизно така сама, як і моджахедів «ІД».
Чимало аналітиків висловили припущення, що Москва цілеспрямовано завдавала ударів саме по «ІК», розчищаючи дорогу для «Даулі». Отже, наприкінці 2015 року Російська Федерація вже не воювала на Північному Кавказі проти мало відомого світові «Імарату Кавказ», а вела «самовіддану боротьбу з абсолютним злом» — «Ісламською державою». Погодьтеся, вдалий іміджевий хід. Дуже скоро Кремль почав поборювати зло «на далеких підступах»: вступив у війну на території Сирії.
Читайте також: Іслам у Західній Україні: традиційна релігія?
Суніти й шиїти
Від 2015 року «Ісламська держава» зазнавала щораз нових невдач у Сирії. Суттєво змінилась і міжнародна розстановка сил: Туреччина віддалилась від США, зблизилася з Росією. Сирійська опозиція також переживає не найкращий період. Башар Асад і його союзники перебувають на вершині своїх успіхів: найгірші часи, коли від повної втрати влади сирійського диктатора відділяли лічені дні, вже позаду. Однак росіянам та асадитам рано святкувати. Вони це розуміють. Утримати, а тим більше розвинути військовий та політичний успіх буде надзвичайно важко.
Для РФ ситуація ще менш радісна, ніж для Асада. Величезна корумпована імперія вступила у війну проти сунітів на боці шиїтів. Війна триває, кінця їй не видно. Ресурси Путіна й Асада не безмежні. Останні перемоги дались обом диктаторам досить непросто. Взяття Алеппо коштувало тисячі життів. Місто знищили. Можна здогадуватись, які емоції переповнюють багатьох віруючих мусульман РФ (серед котрих суніти абсолютна більшість): їхня держава допомагає шиїтській секті алавітів убивати мусульман Сирії. Хоча зовсім не всі російські мусульмани вважають РФ своєю державою. Навіть серед казанських татар і башкирів, яких науковці називають більш світськими суспільствами, ніж чеченців чи аварців, геть не всі плакали біля телевізорів, почувши про вбивство російського посла в Анкарі або падіння Ту-154. Про салафітів Кавказу годі й казати: вони сприйняли ці новини як благословення Всевишнього, який почув їхні молитви.
Читайте також: «Захищати батьківщину заради Аллаха»
Переформатування
Ісламське збройне підпілля в РФ перебуває у стадії глибокої, системної кризи. «ІК» розгромлений (хоча і не припинив свого існування) й повністю поступився першістю «ІД». Хоча й підпілля «Даулі» на Кавказі не в кращій ситуації. Навіть повернення моджахедів із Сирії до республік Північного Кавказу не змінить ситуації докорінно. «ІД», як і слабший «ІК», поступається росіянам на всіх фронтах: кількістю бійців, зброєю, військовою технікою, матеріально-технічними засобами, медійною та міжнародною підтримкою. Зрештою, переорієнтація руху опору, що відбулась на Північному Кавказі 2007 року, завела підпілля у глухий кут міжнародної самоізоляції. Це надзвичайно вигідно Москві.
Однак ісламське збройне підпілля у РФ досі не програло Кремлю на головному фронті — ідеологічному. Соціальна база опору дуже широка. Це й безробітна молодь Дагестану, що животіє в умовах відсутності соціальних ліфтів (та яких там ліфтів — в умовах цілковитої безнадії). Це й тисячі людей Чечні, що доведені до відчаю відсутністю справедливого судочинства та масштабною корумпованістю правоохоронних органів. Зрештою, це всі ті, хто втомився від постійних репресій і закручування гайок: викрадень, залякувань, нищення домівок родин підпільників тощо. Додайте сюди досить потужний релігійний чинник: чеченські силовики разом із росіянами вирушили до Сирії воювати проти сунітів на боці шиїтів…
Щораз нові атаки на поліцію, армію та ФСБ, насамперед у Дагестані й Чечні, демонструють серйозний потенціал спротиву. Люди, які роками живуть у відчаї, проходять складний шлях еволюції. Найчастіше готовність стріляти чи підривати не є наслідком якоїсь доленосної події чи шокуючої новини. Гнів, страх, безнадія та відчай із плином часу переплавляються у вибухову суміш. Результат: людина спалює всі мости, що єднають її із «прогнилим суспільством та режимом», і готова до ірраціональних учинків.
Чимало політемігрантів із Чечні й Дагестану вважають, що тиск на суспільство, як і необґрунтовані репресії, — це все, на чому тримається російська влада в республіках Північного Кавказу. Однак є ще один бік медалі. «Закручувати тугіше вже нікуди», — пояснюють дослідники регіону. Існує думка, що останні бої в Грозному, які точилися 17–18 грудня, — не вилазка «Імарату» або «Даулі». Це несистемний опір тих, хто втомився страждати й боятися. У Чечні, як і в Дагестані, а меншою мірою в Інгушетії, надзвичайно високий запит на справедливість, якої вже не знайти у владних інститутах. Чи пов’язаний цей новий прояв спротиву із салафітами, не відомо. Однак очевидно, що Північний Кавказ переживає складний процес переформатування збройного підпілля, пошуку тих ідей та лідерів, які дадуть людям найнебезпечнішу зброю — віру в зміни й надію на справедливість.