Сьогоднішня молодь, безперечно, не вміє, досить глянути за вікно, а якщо за вікном ніщо не привертає твоєї уваги, дивись у «вікно» телевізора або комп’ютера, там напевне побачиш те, про що кажу.
«Вікно у світ можна затулити газетою», — сказав колись народжений у Львові автор геніальних афоризмів Станіслав Єжи Лец. Мені здавалося, ніби ця глибока думка стосується нашої комуністичної дійсності, але де там. Розгортаєш, наприклад, газету The New York Times і бачиш чорне на білому. ЗМІ — і тут я маю на увазі не суспільні чи периферійні медіа, а ще недавні взірці професіоналізму — почали зневажати факти. Здається, що журналістика, зіперта на переказ фактів, перебуває в стані агонії. Якщо вже ніде дітися від фактів, їх має супроводити як коментар обов’язковий нині погляд. Якщо з якихось причин ми не готові йти єдиним правильним шляхом, то наражаємося в найкращому разі на остракізм середовища, а в найгіршому — на втрату роботи.
Газета The New York Times опублікувала 3 червня незамовлену особисту колонку, яку значна частина її прогресивних працівників вважала за образливу, а на додачу ще й небезпечну. Автор, сенатор-республіканець Том Коттон, міркував про можливість послати армію для протидії насильству й грабункам, які супроводили загальноамериканські протести після вбивства поліцією Джорджа Флойда. Під одностайний осуд журналістів газети, до якого з радістю долучився твітерний пролетаріат, потрапив редактор рубрики колонок The New York Times Джеймс Беннет, що вирішив опублікувати статтю сенатора Коттона. Унаслідок цькування Джеймс Беннет подав у відставку, а його заступника Джеймса Дао перевели на іншу роботу в редакції газети.
Читайте також: Спільність минулого
У недавньому випуску щоденного американського онлайн-видання Tablet (13 червня 2020 року) я прочитав статтю Ізабель Табаровскі «Американська совєтська ментальність. Колективна демонізація вдирається в нашу культуру».
Авторка дуже добре характеризує ситуацію, у якій ми опинилися в останні тижні, хоча нам видавалося, ніби такі слова можуть описувати тільки наше минуле: «Усі, хто вийшов із совєтської системи, мають на собі рубці практики одностайного осуду — байдуже, були ми самі його мішенями або учасниками чи ні. Почасти саме тому совєтські іммігранти часто вкрай неприхильні до будь-яких виявів колективізму: ми бачили його найогидніші вияви в нашому житті й житті наших друзів та родин».
У консервативному журналі The Spectator, що виходить у Великій Британії, Дуґлас Мюррей, відомий інтелектуал і коментатор політичного життя (у статті «На захист лібералізму: опір новій добі нетолерантності», 13 червня 2020 року), закликав до захисту ліберальних цінностей. Публіцист застерігає, що під загрозою опинилися свобода слова, здатність порозумітися понад поділами, толерантність.
Читайте також: Радник
Тим часом радикали вимагають проголошення своєрідного нульового року, очищення геть усього, стирання з пам’яті певних подій, дат, осіб. Кожну суперечність із їхнім радикальним поглядом на світ вони одразу вважають за ознаку чи то упереджень, чи то якихось привілеїв, наприклад привілеїв білих людей.
У славетному Токійському палаці (Palais de Tokyo) в Парижі триває виставка сучасного мистецтва під назвою «Наш світ горить», на якій тридцять молодих радикальних митців пропагують своє прагнення «реалізувати врівноважене майбутнє в егалітарному світі». У каталозі виставки її співкуратор Фаб’єн Данесі висловився так: «Вогонь — лиш інше слово для вираження революції». Як нам відомо з історії, від сповненої «вогню революції» лишається тільки один крок до «врівноваженого майбутнього в егалітарному світі».
Читайте також: Початок і кінець
Аґнешка Колаковська, філософиня, есеїстка й перекладачка, донька видатного філософа Лешека Колаковського (автора фундаментальної праці «Головні течії марксизму»), споглядаючи на світ із вікна своєї паризької квартири, пише так: «Можливо, мають слушність ті, хто в багатомісячному карантині вбачає одну з причин теперішніх заворушень. Молодь, як ми знаємо, нудиться. Кожна нагода добра, щоб вийти на вулицю, зустрітися з товаришами, пограбувати кілька крамниць і книгарень, побити кількох поліцаїв, поговорити про повалення «системи». (Звичайно, у цій ситуації теж був очевидний привід: разюча сцена, як поліцай убиває людину.) І все-таки для організаторів заворушень це був тільки претекст. Теперішня молодь, що закінчує школи в стані не меншого невігластва, у якому пішла до них у сім років, зате зі свіжим переконанням унаслідок років індоктринації, що вона в усьому має слушність, а в наших ліберальних демократіях панує страхітлива дискримінація і «структурний расизм», надто вже піддається пропаганді. Не читає, бо не вміє читати. Не знає історії, бо ніхто не вчив її історії, — крім історії злочинів капіталізму, імперіалізму й колоніалізму».
Думаю, про Блеза Паскаля молодь теж, мабуть, не чула, хоча паризька могла десь чути, — може, якась вулиця, площа? А може, Паскаль — лише поширене чоловіче ім’я у франкомовних країнах?
Відомий літературний критик Артур Сандауер, що народився, nota bene, у Самборі на Галичині й переховувався, коли 1943 року втік із гетто, на горищі хати української родини, під час одного засідання Союзу польських письменників у середині п’ятдесятих років дотепно висловився, що «сміливість подешевшала, розум подорожчав», і такий bon mot досі не втратив актуальності.
Якщо подивитися у вікно, то це видно неозброєним оком.