21 червня

Початок і кінець

Учора Дебора Борда, директорка й головна управителька Нью-Йоркської філармонії, одного з найважливіших культурних закладів Америки, заявила: «Нью-Йоркський філармонічний оркестр сподівається відновити живі концерти 6 січня 2021 року». І пояснила: «Наша головна турбота — про здоров’я й безпеку слухачів, музикантів і працівників. Стало очевидним, що внаслідок пандемії COVID-19 до кінця календарного року численні групи людей не матимуть змоги безпечно збиратися разом».
Матеріал друкованого видання
№ 25 (657)
від 17 червня

А сьогодні я слухав на YouTube цікаву розмову з назвою «Чи є місце для культури? Виклики новонародженої української культурної дипломатії сьогодні» за участі Володимира Шейка (Український інститут), Ірини Батуревич (Український інститут книги), Маріни Пезенті (Український інститут, Лондон), Джесики Зичович (Канадський інститут українських студій), Пола Д’Анієрі (Американська асоціація україністики), Катерини Бондар (Програма для нових лідерів України, Стенфордський університет), Оленки Певни (Кембриджська україністика, Кембриджський університет) і Віталія Чернецького (Наукове товариство iм. Т. Шевченка в Америці). Модерував розмову Олег Коцюба (Український науковий інститут Гарвардського університету).


Коли я прослухав дискусію, то зрозумів, що варто поділитися кількома свіжими думками. Зрештою, я десять років був у ролі «культурного» дипломата, спершу як директор Польського інституту в Києві, а згодом як директор Інституту польської культури в Нью-Йорку. А відколи шість років тому покинув дипломатичну службу, даю консультації у сфері публічної та культурної дипломатії. Іноді кажу, що я з’їв зуби, розв’язуючи ці питання не як теоретик, а як практик. Отже, в розмові пролунало багато слушних аргументів, із якими важко не погодитися. Говорили про недосконалість чи радше недозрілість української системи фінансування культури, про урізання й так невеликих бюджетів, про цільову публічність, про роль гуманітарних наук та українознавчих студій, про діаспору. Згадували головні у сфері дипломатії уявлення, як-от партнерство, але без спроби глибшого їх аналізу. Зрештою, у двогодинній розмові важко було глибоко дослідити якісь питання, пов’язані з практикою здійснення культурної дипломатії.

 

Читайте також: Спільність минулого

 

Гострих дискусій не виникало, бо всі учасники розмови — і вчені з США, Канади й Великої Британії, і керівники культури з України — перебували з одного боку барикади. А за кілька днів до того мене попросили ознайомитися з новою стратегією Українського інституту й дати можливі коментарі на цю тему. Майже 40-сторінковий документ я прочитав зі щирою цікавістю. І моя відповідь була коротка: «Ви все знаєте». Але тут і починаються труднощі, бо цей документ був би цілком доречним торік чи позаторік, натомість сьогодні він може стати таким, що має здебільшого історичну вартість. Бо не з чиєїсь лихої волі нам доводиться в цілком новій ситуації звертатися до проблем, зокрема й питань, пов’язаних із культурою, а отже, й культурною дипломатією. Згадані в документі інституції, такі як Британська рада i Ґете-інститут, ці стовпи і взірці провадження культурної дипломатії, ще за часів моєї кар’єри, а отже, понад шість років тому, мали славу мастодонтів, які намагаються зберегти свою історичну доречність. Обидві інституції вочевидь шукали свого нового визначення, щоб обґрунтувати власне існування. Ґете-інститут зі своїми понад 150 представництвами у світі і професійними кадрами керівників культури з чудовою платнею від початку кар’єри й аж до солідної пенсії був для багатьох прикладом цілковитого закостеніння. Але як і всі великі корпорації, видавався «надто великим, щоб упасти».

Нинішня нова й іще не досліджена ситуація становить, однак, величезний шанс. Це момент, коли з необхідною відкритістю, правильним розумінням ситуації, а також наявністю бачення й рішучості можна досягти більшого, ніж здатні дати дуже мізерні фінансові можливості української держави


То чого ж мені бракувало в тій без сумніву потрібній розмові, попри виявлену в ній цілковиту симпатію до ідеї культурної дипломатії? Бракувало ковтка свіжого повітря, розуміння й усвідомлення того, що щось закінчилося, тому дотеперішні взірці й методи можуть виявитися малопридатними. Колись мій тодішній працедавець Джордж Сорос сказав мені, згадавши про фінансові проблеми фонду, яким я керував: «Гроші — не проблема, свіжі ідеї — ось де проблема». Ми живемо в час, коли уряди найбагатших країн друкують гроші у величезних обсягах, натомість надрукувати нові ідеї не вдається. Нові ідеї народжуються.

 

Дивний стан, коли починаєш усвідомлювати, що слід переглянути свій дотеперішній досвід, щоб він і далі мав якийсь сенс. Але я в кращій ситуації, бо гостріше усвідомлюю цю необхідність і нічого не мушу вдавати, адже більше не беру участі в жодній «силовій грі», і це забезпечує очевидний комфорт.

 

Читайте також: Радник


Нинішня нова й іще не досліджена ситуація становить, однак, величезний шанс, зокрема і для Українського інституту. Це момент, коли з необхідною відкритістю, правильним розумінням ситуації, а також наявністю бачення й рішучості можна досягти більшого, ніж здатні дати дуже мізерні фінансові можливості української держави. Однак водночас треба пам’ятати, що ми не беремо участі в жодному змаганні, а самі визначаємо природний для нас ритм, якого здатні дотримуватися. Тому коли щось вирішимо, мусимо бути переконливо успішними у своїх діях. Так мало й так багато.

 

Навіщо на самому початку я згадав про постанову Нью-Йоркської філармонії припинити концертну діяльність упродовж наступних півроку? Бо півроку для одного з найкращих у світі симфонічних оркестрів не становить суттєвої історичної перспективи. За півроку він і далі буде одним із найкращих оркестрів, а публіка привітає його з іще більшою радістю, чого я зичу й українським творцям та їхнім покровителям, які реалізують ідеї української культурної дипломатії.
Водночас не забуваймо, що українська культурна дипломатія має свій початок і кінець в Україні.