Карантин по-слобожанськи

Суспільство
14 Травня 2020, 13:21

До селища Білокуракине — невеличкого райцентру на півночі Луганщини — повідомлення про епідемію COVID-19 доходили вчасно, але місцеві мешканці його довго не сприймали всерйоз. Давалися взнаки і традиційний слобожанський скептицизм, і новітня втома від шквалу негативної інформації. Корупція, війна, криза, зрада — тепер до стандартного набору щоденних новин додалася ще й епідемія. Не дивно, що розрізняти головні загрози від другорядних і навіть реальні від уявних людям непросто. Спочатку для багатьох COVID-19 був перевиданням епідемії свинячого грипу 2009 року, яка обернулася грандіозною піар-кампанією тодішньої прем’єрки Юлії Тимошенко. Є в пам’яті білокуракинців і ще одна «свинська» історія. Кілька років тому в селищі зафіксували черговий спалах африканської чуми свиней. Діяли за інструкцією: запровадили карантин, установили блокпости для дезінфекції транспорту, реквізували та винищили тварин із підозрою на зараження. Але потім пішли чутки, що в лабораторії помилилися і що ніякого спалаху свинячої чуми в Білокуракиному тоді не було, а свиней — звісно ж, без компенсації господарям — знищили дарма. Найімовірніше, це чергова сільська легенда, але її надто добре пам’ятають.

У реальності епідемії COVID-19 білокуракинців переконали ціни на харчі, які в місцевих крамницях ще в березні підскочили на 20–30%, а на стратегічні товари — крупи — ще більше. Гречка, яка коштувала 18 грн за кіло, стала по 50 грн. Це сприйняли як прикмету: раз ціни злетіли, значить щось таки справді коїться. Моментально зникли з продажу антисептики, маски й навіть марля, з якої можна власноруч зробити щось на кшталт маски. Тому офіційний припис ходити в масках дратував усіх невимовно. Серйозність ситуації на місцях зрозуміли й медики, щоправда, відреагували вони по-різному. Приміром, ще до карантину (але вже в розпал розмов про епідемію) звільнилася завідувачка інфекційного відділення районної лікарні. На прощання вона заявила, що відділення розвалене, вона не може працювати в таких умовах і що винні в тому всі (звичайно, крім неї). Це була неабияка несподіванка, бо пані обіймала свою посаду зо 30 років. Але таку модель поведінки, на щастя, обрали далеко не всі.

 

Читайте також: Леся Литвинова: «Люди не розуміють, чим під час епідемії зайнята влада та чим аргументовані конкретні протоколи чи обмеження»

На початку квітня головні лікарі та громада стали мобілізувати внутрішні резерви селища. Добралися й до місцевої агрофірми. Підприємство з 2014 року допомагає українській армії, тож і на «оборону» від коронавірусу виділили кількадесят тисяч гривень. Та виявилося, що оперативно придбати неможливо не те що маски, а й звичайні гумові рукавички, гумові чоботи, поліетиленові плащі та інші замінники повноцінного індивідуального захисту для медперсоналу (про закупівлю захисних костюмів не доводилося навіть мріяти). В аптеках було порожньо, усі господарчі магазини через карантин були зачинено, а касові апарати опечатано. Власниця магазину, у якому були потрібні товари, категорично відмовлялася їх продавати, бо перших порушників карантину оштрафували на 17 тисяч гривень кожного. Головний лікар її благав, голова громади шантажував, і врешті-решт вона погодилася на умовах суворої конспірації.

У реальності епідемії COVID-19 білокуракинців переконали ціни на харчі, які в місцевих крамницях ще в березні підскочили на 20–30%, а на стратегічні товари — крупи — ще більше. Це сприйняли як прикмету: раз ціни злетіли, значить щось таки справді коїться

Був розроблений цілий план, оскільки магазин розташований на видноті в самому центрі селища, куди часто навідується обласна поліція. Покупці під’їхали двома машинами, залишивши їх подалі від входу: з одного авто вели спостереження, а друге чекало сигналу. Білокуракинська бізнес-леді прочинить двері магазину, туди хутко прослизне старша медсестра лікарні й швидко відбере необхідні товари. За сигналом до магазину під’їде авто, покупки швидко повантажать — і всі зникнуть із місця «злочину». Таким був план. Але щойно двері відчинилися, із лементом «І мені треба!» слідом за медсестрою до магазину вскочив випадковий перехожий. Він благав продати йому деталь водяного насоса: мовляв, уже третій день поспіль без води сидить і він, і його сім’я, і господарство, і навіть теща у флігелі. Його заледве спекалися, і далі все обійшлося без ексцесів. На жаль, ні масок, ні респіраторів у тому магазині ніколи не продавали, і де їх узяти — швидко й у великій кількості — було незрозуміло. Допоміг Київ: із центрального офісу агрофірми на білокуракинську філію виділили цілий скарб: 1000 масок, 100 респіраторів, 10 найсучасніших протигазів із панорамними масками, а ще цілі два кілометри марлі.

 

Противірусна оборона. І ринок, і відпочинкові зони Білокуракиного зараз безлюдні, проте місця потенційного скупчення дезінфікують двічі на день. Фото надане автором

 

Щоправда, враховуючи чималу кількість персоналу на підприємстві, 1000 масок — це дрібка, захист на чотири дні роботи, якщо міняти маску відповідно до нормативів. І що далі? На той момент у місцевому відділенні терапії лежали 26 осіб із пневмонією — і обслуговував їх персонал без жодних засобів захисту. Тому керівництво підприємства запропонувало колективу віддати всі засоби індивідуального захисту медикам, лишивши собі трохи марлі — для тих, хто працює в забруднених пилом приміщеннях (технологічний процес — нічого не вдієш). Рішення підтримали одноголосно. Підстаркуватий сторож навіть приніс майже кілометр марлі з дому, зізнавшись, що поцупив її з підприємства багато років тому. Завідувач хірургічного відділення, якому дісталася ця марля, довго дякував нам за цінний внесок у порятунок білокуракинської медицини. Авторові цих рядків тоді подумалося: щоб колись щось внести, треба його спочатку винести.

 

Читайте також: Невраховані

Головний лікар домовився з місцевими швачками про безплатний пошив масок, і марля одразу пішла в хід. У терапію передали й респіратори, а от чотири протигази перехопив голова громади. Не для себе — для похоронної команди: «А хто, не дай Боже що, отих «коронних» ховати буде? Про майбутнє треба думати!». Можливість передачі коронавірусу від мертвих до живих фахівці ставлять під сумнів, але коли треба ухвалювати рішення (чи готуватися до їхнього ухвалення), часу розбиратись у тонкощах медичної теорії та практики немає.

Допомагати взялися й інші підприємства. Приміром, сусідній агрофірмі вдалося роздобути й купити для медиків 100 захисних комбінезонів. А одна з місцевих заможних родин придбала для лікарні аналізатор електролітів крові — річ, вартістю понад 100 тис. грн. Перед обличчям малозрозумілої, але реальної загрози громадянські почуття стали виявляти й місцеві бариги — так тут називають власників магазинів. Сім’ям, які перебувають на обсервації, господарі магазинів розвозили продукти особисто, до того ж із власної ініціативи. Послуг доставки додому в Білокуракиному раніше ніколи не існувало. Тож замовлення приймають по телефону, пакети вішають на ворота, гукають господарів і їдуть собі, записуючи вартість «на папірець», щоб не порушувати дистанції під час готівкових розрахунків. Навіть отці двох місцевих церков — звісно ж, Московського патріархату — стали на шлях непокори своєму начальству й відмовляли вірян відвідувати храм на Великдень. Хай там як, а такі приклади солідарності зміцнюють громаду.

 

Противірусна оборона. І ринок, і відпочинкові зони Білокуракиного зараз безлюдні, проте місця потенційного скупчення дезінфікують двічі на день. Фото надане автором

Маски з’явились у вільному продажу вже наприкінці березня — принаймні знайти їх в аптеках стало значно легше. Щоправда, ціни на них теж стали «вільними». Якщо вранці маску можна було придбати за 20 грн, то після обіду — вже за 25. Два метри аптечної марлі раптом стали коштувати 90 грн. Наприкінці квітня ажіотаж спав, і маска коштувала 10 грн. Щоправда, на якість масок білокуракинці нарікають: у тонкощах їхніх захисних властивостей не розбирається практично ніхто, але резинки відтягують вуха практично всім, крім дітей. Тож сумлінні односельці вирізняються з-поміж інших не лише наявністю маски на обличчі, а й капловухістю. Сумлінних, до речі, більшість. Офіційним приписам тут вірять мало, до хвороби часто ставляться фаталістично, але дотримувати правил спонукає та сама сільська солідарність. Формула проста: якщо всі наділи маски, то і я без маски до магазину не потикатимуся. «Хіба я од людей ліпший?» Свою роль відіграють і наряди поліції, які тепер патрулюють навіть віддалені вулиці.

 

Читайте також: Слабини колективного імунітету

 

Багатьох лякає не так епідемія, як її економічні наслідки. Приміром, згадана агрофірма працює, бо належить до переліку підприємств, які не зобов’язані закритися на карантин. Але її керівництво заохочує максимально можливу кількість працівників піти в оплачувані відпустки на 30 днів, — навіть тим, хто свою відпустку вже відгуляв, — щоб зменшити ризик зараження. Однак, попри сезон весняного клопоту на власних городах, працівники від відпусток відмовляються. Бояться, що оплачувана відпустка потім перетвориться на неоплачувану, а потім їх узагалі звільнять. Попри відсутність логіки в їхніх підозрах, такі міркування не позбавлені певного сенсу. Бо життєвий досвід білокуракинців свідчить: епідемії починаються і закінчуються, а щоденна боротьба за виживання триває. І коли є робота, вести її набагато легше.