У тутешніх жартівливих піснях інколи звучить вислів «він стане матросом». Гіркувата іронія цього дотепу зрозуміла: в усій Західній півкулі лише Парагвай і Болівія – без виходу до океану. Цей географічний казус прирікає країну на ізольованість і суттєво впливає на її історію.
Читайте також: Справжня ідилія
НІМЕЦЬКА АМЕРИКА
З Києва до Асунсьйона можна дістатися рейсом бразильської авіакомпанії. Коли я перетнув лінію прикордонного контролю, до мене звернувся митник: «Покажіть усе, що є у вашій сумці». На його обличчі помітно подив, що сеньйор із Європи помандрував за Атлантику з єдиною торбою через плече.
Чимало готелів столиці країни німецькі. Історія розпорядилася так, що наприкінці Другої світової війни сила-силенна німців вирушили до Парагваю. Тут вони фактично монополізували відповідний бізнес – ви ще й досі натрапите на металеві ручки дверей, вироблені в гітлерівському Рейху. Дехто з жителів ФРН і зараз гостює тут у своїх далеких родичів.
Асунсьйон передусім вражає місцевим «ботанічним зоопарком», де представлено флору та фауну всіх регіонів держави. В одному з куточків столиці, біля колишньої резиденції диктатора, я зіткнувся зі літньою пані. Дізнавшись, що її співрозмовник з України, вона мимохідь запитала: «Скажи, а у вас там дороги заасфальтовані?» – й поскаржилася затим, що через пропаганду минулих років Парагвай зажив небездоганної репутації у світі. Тому й туристів у ньому буває значно менше, ніж хотілося б. А ще додала, що влітку в цих краях надто спекотно – понад 49 °С в тіні. Та в будь-який час спеки не бракує.
ПАРАГВАЙСЬКА ГЛИБИНКА
Центральний автовокзал на околиці Асунсьйона – це справжній рай для романтичних мандрівників. Бразилія? Аргентина? Уругвай? Болівія? Усе тут до ваших послуг. Загадкою лишається, як пасажири витримують багатогодинні рейси.
Свого часу я вдосталь начитався про те, якими небезпечними є самостійні подорожі в глибинку Парагваю. Певно, саме тому на свої страх і ризик щодня їздив цією країною в дешевих міжміських автобусах. Залізниці там практично немає – є невеличкий відтинок, який побудували дуже давно, і тепер він майже не функціонує. Отже, я заходився вивчати «жахливу й небезпечну» місцеву периферію і зробив для себе чимало відкриттів. Люди там надзвичайно щирі, добрі. Як цікаво було на власні очі побачити знаменитий храм у місті Каакупе, до якого в дні свят йдуть тисячі прочан! Не менш вражають і тропічні села. Ламбаре, Лімпіо, Люке – всі ці населені пункти можна знайти хіба що на найдокладніших географічних картах. Але жителі в них такі самі, як і скрізь: у всіх подібні проблеми, пристрасті, усмішки…
Одного разу, заблукавши, почав розуміти, що без знання дороги не дістануся до місцевої автостанції і не повернуся вчасно до столиці. Навкруги ані душі. Лише рівнина й пальми. Але не такі, як у Середземномор’ї, а незвичайні – високі й тонкі, з маленькими кронами, розміщеними десь угорі, під самими хмарами. Раптом назустріч показалася дівчина, яка несміливо чимчикувала ґрунтовою дорогою. Мені було зрозуміло, що її рідна мова – гуарані. Проте вона не могла не знати й іспанської. Ризикнув звернутися до неї по роз’яснення. Не дивно було б, якби подорожня злякалася двометрового іноземця, котрий зустрівся їй у безлюдному місці. Але ні! «Сі, сеньйор», – із чарівливою усмішкою відповіла мені вона. І саме тоді я зрозумів, що всі страхітливі розповіді про Парагвай – пережиток.
Читайте також: Деколонізація в стилі латино
Багато що змінилося в цій країні останніми роками. Раніше там існував закон, що забороняв робити знімки будівель держустанов. А в кожного, хто вповільнить крок біля президентського палацу й почне вдивлятись у його вікна, поліція мала право стріляти без попередження. Саме через це нині стільки парагвайців із широкими усмішками поспішають усім сімейством сфотографуватися під білосніжними стінами резиденції. Водночас пам’ятник Альфредо Стресснеру, який обіймав найвищу посаду в країні впродовж 35 років у ХХ столітті, мирно залишається стояти на одній із площ міста. Неподалік самісінького палацу глави держави починаються нетрі. Сторонній туди не потрапить: його просто зупинить поліція. Та й, окрім іншого, така екскурсія є небезпечною.
З-поміж культурних закладів у Асунсьйоні найцікавішими виявилися три музеї: історії племені гуарані, образотворчих мистецтв і залізничного транспорту. Останній облаштовано в красивій будівлі колишнього вокзалу на площі Уругваю. Тут є старі потяги, які їздили сто років тому. Усередині все лишилося недоторканим: купе-люкс з умивальниками, розкішний бар, загальні та плацкартні вагони. Відвідини цього місця – одна з найзахопливіших сторінок мандрівки до країни. А ще варто пройтися авенідою Маршала Лопеса, де багато зразків колоніальної архітектури.
Останнього вечора в Парагваї я натрапив на євангелістську церкву. Фотографую її портал – і раптом бачу, як у кадр забігає хлопчисько. Бешкетуючи, просить клацнути ще і його. Через секунду навколо мене збирається натовп дітей. Адже іноземець тут і досі – рідкість.
ЯК ДІСТАТИСЯ?
Радше за все ви летітимете до бразильського міста Сан-Паулу з попередньою пересадкою в Парижі, Амстердамі, Римі чи Мілані. А загалом їх доведеться робити принаймні дві, дорога не вкладеться в одну добу. Рейси з єдиною пересадкою в Мадриді теоретично можливі, але вкрай дорогі й незручні. Для відвідання Парагваю українцям віза не потрібна.
ОБМІН ГРОШЕЙ
Увага! У парагвайській столиці дуже мало місць, де можна обміняти долари на місцеві гуарані. Для цього обов’язково мати паспорт. Приймають виключно купюри нових серій у доброму стані. Не бажано обмінювати велику суму за один раз. Якщо у вас будуть «зелені» старого зразка (з «маленькими портретами»), вам відмовлять. Проте основні типи українських пластикових банківських карток діють усюди, де є термінали.
ЦІКАВИНКА ДЛЯ ГУРМАНІВ
Походжаючи центральними кварталами, можна опинитися на площі з пам’ятником диктаторові Стресснеру. Два кроки в сусідню вуличку – і ви на порозі єдиного в Парагваї спеціалізованого магазину місцевих вин. Повірте, ці напої вас неодмінно вразять! Вони не схожі на будь-який трунок, який ви куштували доти. В асортименті лише п’ять-шість видів продукту, і нагадує він якусь своєрідну виноградну «слабкоалкоголку»: з погляду європейця, це навряд чи можна назвати вином. Навіть у сусідній Аргентині (яка ним славиться) ви не знайдете нічого схожого.
Читай також: Як ми ловили піраній