Із солідарності з найдавнішим союзником Америки, який перед тим постраждав від терору, 24 листопада Барак Обама привітав свого французького колегу словами, що могли видатися недоречно солодко-пафосними. «Ми любимо Францію за ваш дух і вашу культуру, ваше вміння радіти життю, — сказав він Франсуа Олландові. — Відколи сталися теракти, американці згадують, як самі їздили до Парижа, ходили до Ейфелевої вежі, гуляли берегами Сени…» Якби хто в цей момент почув від Олланда притишене «oh là là!», то мусив би пробачити йому таку реакцію. Він їхав до Вашингтона переконати Обаму почати агресивнішу кампанію проти заклятого ворога Франції — «Ісламської держави» («ІД»), а не вислуховувати дифірамби.
Багатьох (зокрема й у Вашингтоні), хто сподівався, що кровопролиття в Парижі підштовхне Обаму до рішучішої атаки проти джихадистів, чекало розчарування. Олланд хоче, щоб Америка збільшила військову підтримку «нещадної» кампанії, яку французький президент пообіцяв провадити проти «ІД». Обама підтримав цю заявку, підтвердивши свою обіцянку «знищити терористів».
Проте ніякої нової американської допомоги не пропонував, окрім активнішого обміну інформацією між розвідками Вашингтона й Парижа. Також якщо Європейський Союз змусить свої авіакомпанії надавати спецслужбам інформацію про пасажирів (на думку Обами, це необхідно), то американські фахівці допоможуть їм у цьому.
Певно, Обаму непокоїть те, що Америка вже взяла на себе забагато в Сирії, коли оголосила в жовтні про розширення операцій проти «ІД», зокрема відрядження «до 50» військових інструкторів для допомоги борцям з «ІД» в Сирії (раніше Обама був проти цього). Це найскромніше за всіма мірками розгортання наземних військ стало необхідним через провал попереднього плану США з підготовки військових за межами країни, який обійшовся у $500 млн, дозволив виставити на арену бойових дій із півдесятка бійців і, схоже, вже скасований від жовтня.
Частково це «розширення» також стало реакцією на інтервенцію Росії у вересні на боці сирійського президента Башара Асада чи принаймні на обурення, викликане цією подією серед критиків обережної політики Обами щодо Сирії у США. Він вважає себе президентом, обраним за обіцянку покласти край витратним війнам за кордоном, і така реакція на чотирирічну кризу викликана абсолютним небажанням втягувати Америку в іще одну. Результат, на думку критиків (до яких після Парижа готові приєднатися колишній державний секретар в Адміністрації Обами Гілларі Клінтон, а також його колишні міністри оборони Леон Панетта й Чак Гейґел), — мінімум дій у відповідь на невідкладну їх необхідність.
Коли Асад у 2013 році застосував хімічну зброю проти власного народу, Обама обмежився попередженням. У відповідь на прохання запровадити закриту для польотів зону, аби не дати сирійському президенту винищувати населення більш традиційними методами, він торік ухвалив програму підготовки військових (зрештою, провальну). Коли «ІД» пішла в активний наступ, він не послав наземних сил, щоб зупинити її, а обмежився ударами з повітря; наразі вони обійшлися, за оцінками, у $5 млрд і забрали життя кількох лідерів терористів, але не допомогли відвоювати захоплені «ІД» території. Пропозиція Олландові після жорстоких терактів у французькій столиці надати технічну фахову допомогу з безпеки польотів із цього розряду.
Читайте також: Париж. Територія невпевненості
Критики Обаму не хвилюють: він здебільшого вважає, що вони нещирі або помиляються. До першого табору він зараховує членів Конгресу, де переважають республіканці, які звинувачують його в неспроможності до рішучих дій. Щоправда, багато хто з тих-таки політиків намагався не дати йому в 2013 році дозволу на повітряний удар по Асаду після хімічних атак. До другого зараховує тих, хто виступає за агресивніші дії супроти «ІД» (зокрема, кількох своїх колишніх радників) як варіант із паралельним тимчасовим послабленням тиску США задля зміщення Асада (його запропонував минулого тижня Гейґел).
Месопотманія
Ідея про те, що американські чи якісь інші іноземні сили можуть стати реальним фактором стримування «ІД», бачиться Обамі безглуздою через хаос, який вони посіяли в Іраку. На його думку, не можна ставити на перше місце ліквідацію «ІД», а потім уже усунення Асада, адже саме утиски сунітів у Сирії призвели до активізації джихадистів. Залишається стратегія поступового тиску, хоч би якою мінімалістською вона здавалася: помалу стримувати «ІД» з повітря й одночасно допомагати місцевим супротивникам і джихадистів, і Асада, паралельно «обробляючи» росіян, аби ті відмовилися від підтримки сирійського президента. Цей варіант — «найменше зло». «У нас є правильна стратегія, і ми її послідовно втілюватимемо», — заявив Обама невдовзі після паризьких терактів.
Читайте також: Паралельна дипломатія Ніколя Саркозі
Це не дуже заспокоїло американців, майже 70% яких побоюються тепер можливих диверсій у США. Але якщо Обама і здається глухим до такої нервозності, то частково це виправдано. Основна частина критики його політики в Сирії спрямована в минуле, головно вона стосується того, що американський президент не спромігся покарати Асада за застосування хімічної зброї. Однак мало який критик пропонує зараз різко відмінну альтернативу його нинішньому курсу.
Серед претендентів на номінацію в президентських перегонах від республіканців, яким найвигідніше громити Обаму, лише безперспективний аутсайдер Ліндсі Ґрем пропонує дислокувати серйозні американські сили для боротьби проти «ІД». Він обстоює необхідність розгортання 10-тисячного контингенту в складі 100-тисячної союзної армії (тільки не зрозуміло, звідки візьмуться решта 90%). Альтернативний курс, запропонований Джебом Бушем і Марко Рубіо — іншими потенційними кандидатами-республіканцями, які найбільше уваги приділяють Сирії, скромніший. Буш хотів би також послати до Сирії більше сухопутних частин і задіяти їх там разом із авіацією, що битиме по «ІД». Обидва політики хотіли б запровадити закриту для польотів зону, щоб створити перешкоди для Асада. Цього самого хотіла б і Клінтон, і тут розходження між нею та Обамою збільшуватимуться, якщо (і коли) їй вдасться стати кандидатом від Демократичної партії. Але суперечка з приводу закриття повітряного простору (варіант, який не подобається Обамі, але й не виключений) видається спробою відволікти увагу. Це не допоможе воювати проти «ІД», яка не має військово-повітряних сил, і, не виключено, збільшить ризик конфронтації з Росією.
Коли йдеться про глобальне лідерство США, головна причина жалів Обами стосовно Сирії — російська інтервенція. Американці небезпідставно вважають, що вона стала можливою через відсутність їхньої країни на арені бойових дій. Інтервенція, націлена переважно проти поміркованої сирійської опозиції, схоже, не дасть продовжити Сполученим Штатам повітряні удари по «ІД», які тривали цілий рік. Від вересня, з початком повітряних операцій РФ над Сирією, кількість вильотів американської авіації зменшилась, як вважають, щоб знизити ризик зіткнень між американцями та росіянами (хоч Адміністрація це й заперечує). І все-таки Білий дім, схоже, більше надій покладає на інтервенцію російського
президента, ніж на власну, в негативному сенсі.
Читайте також: Як дати здачі
А якщо ті, хто спостерігає за процесом у США, і доходять у чомусь згоди, то це в тому, що російська кампанія (яка допомогла асадівським військам мінімально відвоювати позиції) неминуче провалиться, а відтак Москва буде змушена залишити свого протеже без підтримки. Це стало б потужним стимулом для мирних переговорів про заміщення Асада перехідним урядом на початку наступного року під егідою ООН, про які хоче домовитися державний секретар США Джон Керрі. Відхід Асада від влади (ба навіть більше, ймовірність такої перспективи), своєю чергою, заохотить поміркованих сунітів повернутися проти джихадистів, які поки що є найуспішнішими представниками їхньої частини релігійного спектра.
Реальний план Обами чи ні, але він такий як є, і наразі важко уявити, що змусило б американського президента його переглянути (виняток — серйозний теракт у США). Як бачимо, Парижу переконати господаря Білого дому не вдалося.