Про першу пам’ятають усі, хто ладнає з новітньою історією: 30-річчя падіння Берлінського муру, початок кінця тоталітаризмів у Європі. Про другу згадують хіба що інтелектуали-гуманітарії, зазвичай із кривою посмішкою: 30 років тому було оприлюднено есей Френсіса Фукуями «Кінець історії», один зі знакових текстів століття, що минуло.
Коротко нагадаю, про що там ішлося. Після капітуляції «імперії зла» (себто СРСР із сателітами) у світі, принаймні в першому світі, буцімто остаточно перемогла ліберальна демократія разом із вільним ринком, ідеологічні протистояння, революції та війни відійшли в минуле, тож очікувалося настання раю на планеті Земля. Ця, як тепер уже зрозуміло, передчасна ейфорія за своєю суттю відтворює давню суперечку, яка супроводжувала розвиток християнської думки впродовж двох тисячоліть. Одні (як-от середньовічні гностики) вважали, що земне життя покращити неможливо, наш світ — юдоль скорботи й гріха, усе, що ми можемо зробити, — якомога ретельніше готуватися до потойбічного існування. Другі (наприклад, протестанти), навпаки, доводили, що Царства Божого цілком реально досягнути тут і тепер. Не наважуся судити, на чиєму боці правда, але на нинішньому етапі перша гіпотеза здається трохи переконливішою.
Річ не лише в підступах лукавого, радше в недосконалості людської природи. Звільнившись від загроз планового господарства та політичної поліції, люди чомусь не поспішають самовдосконалюватись або вдосконалювати середовище проживання. Їхні зусилля натомість зосередилися на боротьбі ідентичностей і пошуках нових ворогів. Цікаво підбити попередні підсумки: на що ми витратили останні 30 років?
Читайте також: Сценічний авторитаризм
Перша прикмета нової доби — катастрофічне падіння відповідальності = розгул інфантильності. Здорові дорослі шукають штучну бульбашку, всередині якої можна обійтися простими поясненнями й простими рішеннями. Найлегше це зробити в цифровому світі. Досконалі й безкінечно примітивні комп’ютерні ігри; чорно-білий, попри всі кольори веселки, всесвіт Марвела; соцмережі як простір вихлюпування тупих емоцій; нібито жахливі, а насправді наївні трилери; ідіотські влоги, що збирають десятки мільйонів переглядів, — це існування поглинає на невизначений час мільйони одноклітинних різного віку.
Проте в офлайні не менше можливостей заховати голову в пісок, висаджуючись час від часу, щоби висловити ненависть до багатих, корпорацій, бюрократії, світового уряду, рептилоїдів: згадайте взаємозаперечні вимоги «жовтих жилетів». Епідемія популізму, з одного боку, експлуатує довірливість і політичну наївність виборця, а з другого — стимулює граничний цинізм і брехливість серед політиків. Довірливість тут аж ніяк не синонім довіри, навпаки, довіра в сучасних суспільствах падає до найнижчої позначки за останні десятиліття. Поруч із примітивізацією суспільно-політичного життя постають почасти стимульовані згори етнічні націоналізми, що вже зовсім не схоже на обіцяне Фукуямою ідеологічне погіддя. Водночас уперше після Парижа-1968 спостерігається криза лівої ідеї, яка не здатна запропонувати не те що переконливий, а хоч трохи захопливий порядок денний. У боротьбі за гендерну рівність лемент демагогів глушить голос тих, хто пропонує до розгляду реальні, а не висмоктані з пальця проблеми. Замість захисту пролетаріату новітні бунтівники закликають до повернення в кам’яну добу: без хімії, металургії, енергетики, транспорту, ліків і досягнень зеленої революції.
Читайте також: Матьє Булеґ: «Поява популістської крайньої правої фронди в Європейському парламенті може мати негативні наслідки для України»
Тим часом високочолі, але короткозорі боягузи проґавили найбільшу небезпеку з часів холодної війни — реанімацію (точніше, ексгумацію) імперії, що ніби була сконала раз і назавжди. Це вам не Китай, який принципово не націлений на експансію: всередині себе він здатен на яку завгодно мерзоту, але простір за кордонами Піднебесної його мало вабить. Це не ісламісти, які загаснуть, щойно їх припинять підгодовувати нафтові автократії. Це не Кім, від якого більше галасу, ніж небезпеки. Це навіть не мігранти, із якими ніхто не навчився працювати, але їх бодай теоретично можна каналізувати. Це банда з 146 780 720 членів зі своїми «паханами», «смотрящіми», «брігадірами» й «тєрпілами», озброєна 889 ядерними боєголовками, із майже мільйоном роботів під рушницею, а також щонайменше 2,5 млн неприкаяних люмпенів, у яких чухаються руки. Із необмеженими бюджетами та відважними гереушниками, що цікавляться готичною архітектурою. А також агенцією «Россия сегодня», телеканалами «Первый», «Russia Today», «Россия», «НТВ», «Звезда», «Спас» тощо.
Такого жоден Фукуяма не міг передбачити. Ласкаво просимо в реальний світ!