Не часто в українській історії траплялося, що батько й син ставали легендами. Історія про Романа та Юрія Шухевича – одна з таких. До того ж – вони чи не єдині батько та син, які відзначені званням Героя України. Впродовж свого життя Юрій був наче тінню свого батька – за нього він відбував ув’язнення, його й сприймали насамперед як сина командира УПА, лагідно називаючи «Юрком». Це почасти було правдою, але й не зовсім – хоча б через несамовитий термін ув’язнення – 35 років (!), через що Юрій Шухевич сам став феноменом визвольної боротьби, яку не припинив і в незалежній Україні.
Юрко народився 28 березня 1933 року в сім’ї Романа Шухевича та Наталки (з дому Березинська) в селі Оглядові, поблизу Радехова на Львівщині. Це родинне село матері, де дідо був парохом місцевої церкви і де пройде дитинство Юрка. Правду кажучи, у нього не було шансів на інше ім’я. Рідні брати батька та мами називалися теж Юріями. В липні 1932-го, уже вагітна сином Наталка з Романом та двома Юрками – Шухевичем та Березинським – здійснили сімейну мандрівку каяками до Балтійського моря. Про це тоді писала львівська газета «Діло».
Юрій Шухевич в дитинстві разом з батьком
Наступного разу про маминого брата – Юрка Березинського преса згадає за кілька місяців – у листопаді 1932-го він загинув як бойовик ОУН, під час нападу на пошту в містечку Городок Ягелонський. Вагітна Наталка важко перенесла втрату брата. Тож малий Юрко не випадково отримав своє ім’я. Пізніше він згадував, що за різдвяний стіл в Оглядові завжди ставили ще один прибор – для Юрія Березинського.
Роман Шухевич, Юрій Березинський та невідомий
В дитячі роки малого Шухевича його батько здебільшого сидітиме в польській в’язниці, то ж перший спогад про нього був пов’язаний саме із зустріччю в тюрмі Бриґідки. Після короткої перерви на волі, Роман Шухевич поїде воювати в Карпатську Україну. То ж найщасливішими роками Юрка стануть початок 1940-х, коли сім’я мешкала у Кракові й син мав достатньо уваги та спілкування з батьком. Коли мама поїде на навчання у Вроцлав, а Роман та Юрко залишаться самі, останній емоційно згадуватиме: «Яке то було райське, кавалерське життя!»
Незабаром, 30 червня 1941 року, коли батько на чолі легіону «Нахтігаль» увійде до Львова, стане відомо про смерть Юрія Шухевича-старшого. Брата Романа Шухевича замордували москалі при відступі з міста.
Наталія Шухевич із дітьми Юрієм та Марією у 1941 році
Незабаром Юрко Шухевич стане Юрком Березинським – щоб уникнути репресій, мати переходить на своє дівоче прізвище та міняє його дітям. Та це не врятує їх від переслідування – у 1946-у МДБ заарештує й відправить у Сибір матір та бабусю Юрка, а його самого, разом з молодшою сестрою, влаштують в дитячий будинок у Чорнобилі, а далі – у місті Сталіне (так в ті часи називався Донецьк). Їм заборонять вживати батькове прізвище, а на прізвище Березинські, переінакшать на Березанські. «Живемо тепер в дитячому будинку. Це будинок для сиріт погибших червоноармійців…», – писатиме Юрко мамі.
Читайте також: Померла Дарка Гусяк, остання зв’язкова Шухевича
В свої 13 років він проявить неабияку винахідливість, щоб повідомити рідних про місце їхнього з сестрою перебування. Юрко надсилає листи до Лопатинського військкомату (поблизу Радехова), вимагаючи довідку про службу в Червоній армії. Органи безпеки небезпідставно підозрювали, що в такий хитрий спосіб через працівників пошти чи військкомату він подає сигнал рідним. А далі він здійснює втечу з сиротинця й дістається Західної України, шукаючи контакти батька.
Зв’язкова Романа Шухевича Галина Дидик описала враження, яке справила на командира УПА згадка про сина: «…питаю Провідника: “А де Юрчик?” А він: “Який Юрчик? Який Юрчик?” Кажу: “Та ж Юрчик, ваш син”. Він видивився на мене, а син був тоді в дитячому будинку десь аж біля Донецька. Я знала, що він уже вернувся, приїхав сюди, і думала, що вони вже зустрілись. То на нього так сильно подіяло, він закрив очі руками (ми сиділи біля вогню, а хлопці були десь далі) і аж повалився на землю, немов знесилений, і шептав: “Мій син… мій син…”».
Юрій Шухевич в молодості
Юнацька мрія приєднатися до підпілля не увінчалася успіхом – батько був категоричним: «А ти знаєш, що врешті-решт наше підпілля буде знищене? Ти це повинен усвідомити. Коли такі, як ти, підуть у підпілля, хто за десять-п’ятнадцять років буде піднімати знову народ? Ти маєш вчитися до того моменту!».
Для Юрка це був наказ й він під чужими документами піде до школи. А далі його чекала поїздка в Донецьк, по сестру – й черговий арешт. У 1948 році неповнолітнього Юрка засудять до 10 років позбавлення волі, які відбуватиме у Владімірській тюрмі. Так розпочнеться його довголітній шлях політв’язня. Сестра Марічка перебуватиме в сиротинці і лише в 1955-у її мати Наталка Шухевич, ціною тривалого протестного голодування, дізнається її адресу.
Смерть Сталіна та велика амністія частково стосувалися й сина командира УПА. У 1954 році він потрапив під амністію для неповнолітніх, але звільнитись так і не встиг – за протестом Генерального Прокурора СРСР його повернули досиджувати термін. Відбуті 10 років ув’язнення стануть лише першим етапом тюремних поневірянь Юрія, адже одразу ж, на основі сфабрикованої тюремної справи, його засудять ще на 10 років, із п’ятирічною забороною проживати в Україні.
Юрій Шухевич у 1950-х
Наказ батька навчатися Юрко виконуватиме і в ув’язненні. «Юра був веселий і товариський: в дитячих таборах він не мав можливості вчитися і тепер користувався будь-якою нагодою, щоб від сидівшої в таборі інтелігенції почерпнути знання, яких він прагнув: історія, література, філософія, математика, поезія – всі ці лекції охоче читалися для нього дорослими друзями. А сам він вносив бадьорість своєю життєрадістю і завжди намагався допомогти слабким зробити норму роботи», – писав про нього колишній в’язень Авраам Шифрін.
Шухевича тримали в ув’язненні не через якісь провини перед радянською владою, але в якості шантажу – йому неодноразово пропонуватимуть звільнення за умови, що він виступить із засудженням батька та його справи. У 1963-му Юрія Шухевича навіть привезуть до Києва, водитимуть у театри, музеї, на виставки. «Думаю, що працівники КДБ практикували такий витончений метод знущання (по інакшому його не назвеш, коли після 15 років жахіть, знущань, принижень людської гідності, показують життя на волі лише з привабливого боку) для того, щоб морально вбити в’язня і таким чином змусити його погодитися на їх умови», – писав він пізніше в листі до міжнародних інституцій.
На волю Юрко Шухевич вийшов у 1968 році із суворою забороною проживати на території України. Зрештою, як виявиться, йому заборонили навіть відвідувати Україну. Після відбутого ув’язнення він хотів зустрітися у Львові з мамою, та на першій же зупинці потяга в УРСР – у Конотопі – його висадять та насильно вивезуть на Кавказ, у Нальчик (Кабардино-Балкарська АРСР).
Читайте також: Кому заважають Бандера і Шухевич
Там він жив у «спеціальних умовах», за якими йому заборонялося покидати помешкання з 20:00 по 6:00, виїжджати за межі міста, відвідувати публічні місця, як стадіони чи театри. Та попри все, Юрій влаштується на роботу і одружиться. Коли міліція повідомила родині його майбутньої дружини, що її обранець уже відсидів 20 років, вони не повірили, адже це виглядало неймовірним як на 35-літню особу.
Втім, життя на волі не тривало довго – в листопаді 1971 року відбувся черговий арешт, суд та вирок: 10 років суворого режиму і 5 років заслання. Ввесь цей час Шухевич займається самоосвітою, а його ім’я неодноразово фігурує під листами-зверненнями до радянської влади та ООН.
Під час заслання Юрія спіткає нове випробування – через важкі умови ув’язнення та часті політичні голодування в нього погіршився зір, а після операції він зовсім осліп. В 1983 році, після виходу з в’язниці, п’ятдесятилітнього сина Романа Шухевича ще впродовж шести років утримуватимуть в будинку інвалідів у Томській області. В 1988-у термін заслання нарешті закінчився й лише наприкінці 1989 року, втративши молодість, сім’ю та здоров’я, Юрій Шухевич повернеться до рідного Львова.
Згодом він пригадуватиме історію, яку називатиме «пророчою» і яка трапилася десь на зламі 1940-1941 року в Кракові, у часі «райського, кавалерського життя»: «Раз в Кракові ми сидимо, сидить за столом Стецько, мій батько, ще там хтось був… І починають вони говорити там, й Стецько каже: Юрко як виросте – то він буде революціонером! На що батько: Славко – не псуй мені хлопця! То що – ми будемо мати державу і він буде революцію робити?! І всі посміялися, бо то був жарт, але той жарт виявився правдою, бо Україна стала і я тільки що робив з 1991-го року – в тій же ж Україні революцією займався».
Незабаром Тиждень опублікує ексклюзивні спогади Юрія Шухевича – понад 10 годин розмов, записаних наприкінці 1990-х років Ярославом Тинченком. Частково ці спогади публікувались у 2000 році у виданні «Київські Відомості». Унікальність цих спогадів полягає в тому, що більшість інформації, яку тоді розповів пан Юрій, потому він більше не оприлюднював. Під час зустрічі з п. Юрієм Шухевичем у 2017 році він дав згоду на повторну публікацію своїх спогадів, записаних майже 20 років тому, у повному обсязі.