Шанування «Великої перемоги» у «Великій вітчизняній війні» в Росії набуло всіх ознак квазірелігійного культу зі своїми канонічними текстами, зі своїм пантеоном святих, каноном і літургійними практиками. Про це у своїй авторській колонці на сторінках Тижня пише Юрій Макаров.
«Шанування «Великої перемоги» у «Великій вітчизняній війні» в Росії набуло всіх ознак квазірелігійного культу зі своїми канонічними текстами («Воспоминания и размышления» Жукова — книжка, яку знаменитий маршал не втомлювався дописувати з того світу, бо в 13 посмертних видань вносив суттєві правки й доповнення), зі своїм пантеоном святих (Зоя Космодємьянская, 28 панфіловців, Алєксандр Матросов, Ніколай Ґастелло), каноном і літургійними практиками», — пояснює він.
Цей культ, за словами Макарова, заступив собою попередню комуністичну квазірелігію: багатотомовий Старий заповіт (повні зібрання творів Маркса — Енґельса — Лєніна), інквізиція, святі мощі, регулярна меса у вигляді партійних зборів — релігію, яка наприкінці совка вже не чіпляла й була надто вже обтяжливою навіть для своїх адептів. Вєлікая война була в цьому сенсі зручнішою: на відміну від комунізму, вона не вимагала доказів, не передбачала навіть імітації гуманізму, дозволяла погрози й шантаж («Можем повторить»), натякала на незмінне вороже оточення й вимагала гуртуватися, а хто проти, той фашист. Коли СРСР разом з КПРС відійшов у вічність, «победобесие» вижило й розквітло, тепер воно стало важливим розпізнавальним знаком, маніфестацією спадковості СРСР з його системою координат.
«Схоже, я розумію, чому пізній радянський світогляд залишається таким принадним для представників істеблішменту, попри всі зусилля істориків і закон про декомунізацію: він пропонує просту й зрозумілу модель станового суспільства, де все побудовано на особистій лояльності й корпоративній солідарності. Тобі достатньо дотримуватися простих правил і не робити грубих помилок, щоб гарантовано залишатися в обоймі, а якщо мимохідь раптом переплутаєш кишені, відмажемо. Жодної конкуренції, жодної меритократії, жодної оцінки кваліфікації й здібностей — там краще знають, кого карати, а кого милувати», — додав він.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»