«Я спостерігаю за собою та своїми друзями й знайомими: за 25 років ми змінилися колосально! Практично кожен із нас, за винятком окремих послідовних дисидентів, яких в СРСР відразу й неминуче ізолювали, підійшов до Незалежності з радянськими мізками. Це означало підвищений рівень конформізму, в кращому разі ескапізму, а також переконання, які рідко переступали межу лівої соціал-демократії. Всі ми – кажу про тих, кого я знаю, а також про себе самого – вірили, що радянська система підлягає невеличким корективам, саме життя змушувало нас розсувати обрії, читати досі недоступні джерела, виробляти власну позицію. Зазвичай це збігалося із процесом індивідуальної українізації аж до переходу на рідну мову. Точніше, то був не збіг, а різні прояви єдиного процесу повернення до себе», – пише Макаров.
За його словами, «що більше ми ставали українцями, то більше автоматично поверталися до своєї європейськості».
«Можливо, ми зробилися не такими просунутими європейцями, не такими внутрішньо вільними, структурованими й законослухняними, але за суттю все одно європейцями. Що сталося з тими, хто таку внутрішню еволюцію «сачконув», можемо бачити на прикладі Донбасу: розгубленість, істерика, ксенофобія та ностальгія за укладом, якого насправді ніколи не існувало», – підсумував Макаров.
Детальніше читайте у авторській колонці «Євромайдан 2.0» у черговому номері «Українського тижня»