Поняття «світова культура» — симулякр, позбавлений сенсу. Вона складається з локальних, переважно національних культур, і кожна з них містить те, що не надається до перекладу. Про це у своїй колонці на сторінках Тижня пише Юрій Макаров.
«Хоч би як ми уважно читали з олівцем Маркеса, не зможемо викликати в собі те коло асоціацій, яке автоматично постає перед першим-ліпшим колумбійцем. І Кавабата, якого ми осягаємо в переказі, має мало спільного з оригінальним Кавабатою в сприйнятті освіченого японця. Виходить так, екскурсія, а її, як відомо, не слід плутати з еміграцією. Є окремі англомани, японознавці, китаєлюби, щільно занурені в обрані чужі цивілізації, але й вони подекуди не вільні від помилок в інтерпретації», пояснив він.
Макаров зауважив, що рештки москвоцентричності ніяк не сприяють універсалізації українського погляду на світ. Бо Пушкіна є сенс читати тільки після знайомства з Байроном, а краще разом із Вольтером і Руссо. Інакше вийде «наше всьо», тобто практично нічого. Адже тамтешнього побуту, ієрархії цінностей і системи стосунків ми все одно не знаємо. Вийде голий сюжет і, можливо, милозвучні словосполучення (що, зважаючи на травми, не факт). І з Толстим бажано знайомитися паралельно з Гюґо та Діккенсом (їхнього впливу на себе Лєв Ніколаєвіч і не приховував). Ми так не звикли. Тому замість власне культури оперуємо штампами на кшталт «дубины народной войны», не більше.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»