Культура та політика пов’язані, й це сумний, але незаперечний факт. Доки Пушкін для тебе важить більше, ніж Байрон, Турґєнєв більше, ніж Мопассан, а, припустімо, Висоцкій більше, ніж Боб Ділан, ти є, по суті, частиною «русского мира», подобається це тобі чи ні. Про це у своїй колонці на сторінках Тижня пише Юрій Макаров.
«Я бачу в тому не трагедію, але, безперечно, драму й ґрунт для важких рефлексій. Ментальна залежність від метрополії нічим не безпечніша, ніж залежність політична. Просто через те, що точки відліку й системи координат ті самі. Навряд чи хтось притомний вимагатиме забути російську мову, що загалом, по-перше, неможливо, по-друге, безглуздо. Йдеться про набуття незалежності від російського універсуму, у якому, нікуди не дінешся, «начинается земля, как известно, от Кремля» (Маяковскій), а це з огляду на сучасний контекст видається нікчемним і смішним», – пояснив він.
Макаров зауважив, що прощатися з колишньою культурною вітчизною надзвичайно важко. Це потребує неабиякої інтелектуальної відваги й відкритості до великого світу (чогось насправді протилежного російській культурній матриці, замкненій на собі самій). Ну й, звісно, володіння іншими мовами, іншими кодами.
«За декомунізацією, яку можна здійснити в один крок, логічно йде деколонізація, і це шлях на кілька поколінь та кількадесят років. І тільки дуже відважні дозволяють собі ставити цей напрямок на порядок денний уже тепер», – наголосив він.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»