Про новий текст Юрій Камаєв говорить неохоче, однак розповів Тижню про свою першу збірку «Мед з дікалоном» і життя письменника у провінційному містечку, яке колись називали Волинськими Афінами
У. Т.: Юрію, чим для вас є нагорода «Коронації»?
– Ця відзнака була неабияким сюрпризом. Конкурс є тим чудовим майданчиком, де автор може зустріти свого видавця. Крім того, на «Коронації слова» журі й експерти справді читають рукописи навіть тих авторів, імен яких вони раніше не чули.
У. Т.: Ви були присутні на врученні премії?
– Так.
У. Т.: Про що йдеться у новому романі?
– Віктор Андрієнко сказав, що цей твір – це великий український привіт Борісу Акуніну. Додам, що цей рукопис здобув відзнаку як кращий гумористичний твір.
У. Т.: Коли роман побачить світ?
– Наразі не можу розголошувати дати.
У. Т.: У якому жанрі він написаний?
– Найкраще йому відповідає жанр ретродетективу.
У. Т.: Юрію, ви мешкаєте у Кременці на Тернопільщині. Це місто має своє історичне минуле. Але зараз там практично немає культурного життя, бракує пристойної книгарні.Таке становище вас не пригнічує? Як вам там пишеться?
– Так, нині місто переживає не найкращі часи, й означення «Волинські Афіни», котрим колись цілком заслужено нагородив Кременець один із міністрів освіти Російської імперії та яке до ладу і не до ладу згадують місцеві достойники, сьогодні викликає посмішку. Моє місто живе в минулому. Ще в 1930-ті роки місто було потужним культурним центром, там вирувало культурне життя, працювало з десяток любительських театрів, хорів, кілька кінотеатрів, діяла «Просвіта», чи не в кожному селі, що поряд, була хата-читальня, їх громади будували власним коштом, ще й за жорсткої протидії тогочасної польської влади. Я наслухався багато історій про ті часи від близьких людей, читав чимало спогадів земляків. Слухаючи ці розповіді, у мене складалося враження, що вони, наші дідусі й бабусі, мабуть, люди з іншої планети. Вони мали інше ставлення до життя, інше почуття власної гідності, іншу шкалу цінностей. Це те саме, що порівнювати сучасних греків з древніми. У ті часи в Кременці опинилося багато освічених людей – емігрантів з Наддніпрянської України: республіканців, гетьманців, російської білої еміграції, здійснювався вплив із-за радянського кордону через КПЗУ та Комінтерн. Точилася боротьба ідей та світоглядів, кипіли пристрасті, культурне життя було жвавим. У місті квартирували резидентури всіх світових розвідок, що діяли проти Радянського Союзу (кордон проходив за 20 км від міста). Сюжети лежать просто під ногами. Друга світова та репресії знищили цей культурний шар, місто стало тихим загумінковим райцентром. Одну з останніх іскор інтелектуального життя згасили, ліквідувавши педінститут у середині 1970-х. Хоча серед городян є люди, не байдужі красному письменству. Вони видають щорічний літературний альманах «Курінь», проводять невеличкий літфест «Останній день зими». В місті багато молоді, і є надія на краще.
У. Т.: Вашу першу збірку «Мед з дікалоном» у Кременці продають?
– Жодного разу не бачив. Заради справедливості зазначу, що у нас дві книгарні, однак вони торгують товарами гарантованого збуту – підручниками, ілюстрованими дитячими енциклопедіями та детективами розрекламованих російських авторів.
У. Т.: Юрію, за фахом ви математик, а не філолог. Що вас спонукало взятися за літературу?
– Я чув багато розповідей від своїх рідних, воно десь осідало, накопичувалося, переосмислювалося. З часом зрозумів: якщо це не занотувати, досвід буде втрачений. Один із найстаріших спогадів моєї бабусі – парадний виїзд імператора Миколи ІІ в Києві. Їй тоді було п’ять чи сім років. Розповідала, як утікали з більшовицького Києва тато, мама і трійко дівчаток, бричкою через пів-України смертельно небезпечними тоді шляхами. Уявіть, які це часові пласти! Людська пам'ять має свої особливості, зникають якісь деталі, стираються імена і дати. Але залишається головне – настрій, емоційне сприйняття подій.
У. Т.: Тобто ви так перейнялися історією, що не могли не писати?
– Мабуть, так, тим більш, що наші негаразди мають корені не із сьогодення.
У. Т.: На яких книжках вас виховували?
– Я читав багато і безсистемно. Із тогочасного шкільного курсу любив літературу ХІХ століття. Із української – новелістику Івана Франка, драми Лесі Українки. Чомусь тогочасна шкільна програма з української літератури була значно більше напхана ідеологічним трешем, ніж російська. Не знаю, у кого з тодішніх школярів вивчення «Партія веде» напам’ять не викликало відторгнення. Я студентські роки провів у Петербурзі, де відкрив для себе російську літературу, до української долучитися змоги не мав. На початку 1990-х років, коли з магазинів зникла легендарна ковбаса «подвададцять», стався шалений вибух книговидання, з'явилося те, що було заборонено. Деякі речі, здається, відтоді не перевидавалися. Українську прозу Розстріляного відродження та вісниківців читав вже у зрілому віці. Мабуть, найбільшим відкриттям були твори Уласа Самчука й Івана Багряного.
У. Т.: Чому ви обрали для навчання Санкт-Петербург, а не Київ чи Тернопіль?
– У Санкт-Петербурзі вступні іспити були раніше, тобто у разі провалу можна було ще встигнути в Україні. Крім того, у цьому місті була потужна навчальна база і рівень викладання дуже високий.
У. Т.: Критика впливає на вашу творчість чи ви абстрагуєтеся від неї?
– Критика необхідна літератору, приємна вона чи не дуже. Оцінити власний текст просто неможливо, потрібен погляд з боку. Але, безперечно, автор не має сприймати критику як якийсь диктат. У збірці «Мед з дікалоном» персонажі епізодичні, і вони радше є обставинами непоборної сили. Крім того, у моїй книжці не так багато авторської вигадки, сюжети більшості новелок взяті з реального життя, й ті прототипи персонажів чомусь вели себе саме так, а не інакше. Щоб скласти узагальнений портрет означених героїв, варто погортати написане сучасниками. Навіть із радянського боку, скажімо, «Конармію» Ісака Бабеля. Зрештою, у мене ці герої епізодичні, і я не мав особливої потреби копирсатися у їхніх мотиваціях. Українці у збірці дуже різні, як і росіяни, поляки, німці, євреї.
У. Т.: Деякі журналісти зараховують вас до третього чи четвертого ешелону українських письменників. Як вам така оцінка?
– Що тут сказати? Мені важко судити, хоча ділити авторів на ешелони чи книжки на полиці робота невдячна. У мене є оцінка цієї книжки («Мед з дікалоном». – Авт.) Оксаною Забужко, авторитетною для мене людиною. Гадаю, щось у цій книжці мені таки вдалося.
У. Т.: В оповіданні «Зі старого нотатника» ви пишете: «Україна – це ідея, це віра, яка вбиває своїх рідних. Це, як чаша Грааля – світла мрія, якої годі дістатися». Про нинішню Україну так само можна сказати?
– Безумовно. В «Лікарі Айболиті» Корнєя Чуковського, здається, є така тваринка Тягни-Штовхай, яка намагалася одночасно йти у різні боки. Наразі у нас немає єдиної ідентичності, героїв, ідеалів та бачення майбутнього. У нас важко хворе суспільство, де беруть хабарі не лише сержанти на дорогах або чиновники, а й професори в університетах й навряд чи зміна особи біля державного керма миттєво щось змінить на краще. Потрібен час, щоб суспільство зрозуміло, що це зло.
У. Т.: В кому з українських письменників ви розчарувалися? Та навпаки?
– У нашому місті важко придбати українську книжку, тож я нечасто купую книжки спонтанно, зазвичай планую заздалегідь, керуючись відгуками та критикою. Тому останнім часом рідко купую «не свою» книжку. Сподобалися резонансні «Музей покинутих секретів» і «Записки українського самашедшого», несамовитий «Залишенець» Василя Шкляра, епічне «Століття Якова» Володимира Лиса. Нарешті в нашій літературі з’явився помітний антиколоніальний дискурс. Взагалі книжок має видаватися багато, мають бути представлені усі жанри. Український детектив, українська фантастика, український сентиментальний роман, бо ці полиці в нас ще надто короткі.