Які нагальні проблеми в культурній сфері України, на вашу думку, виявила пандемія COVID-19?
— Пандемія COVID-19 укотре порушила питання про те, що таке культура та креативні індустрії в контексті їхньої ролі в суспільному житті. Постала потреба більш чіткої термінології стосовно того, що до них належить. Раніше акцент робили на творцях контенту, тобто на першому ешелоні. У ньому ховалися, грубо кажучи, інституції, які обслуговують увесь процес і які по факту є частиною креативних індустрій. Культурні інституції вийшли на перший план і поряд із творцями культурного продукту належать до тих, хто постраждав від пандемії. Для Українського культурного фонду (УКФ) це певне переосмислення цільової аудиторії, відповідь на запитання «Для кого працюємо?». Також перед нами постало завдання уточнити визначення, хто ж є творцем культурного контенту у великій екосистемі гравців.
Крім того, потрібно уточнити поняття прибутковості та неприбутковості, тобто хто має право отримувати фінансування від УКФ. Законотворці передбачали, що державне фінансування спрямовується на проєкти, які не мають на меті отримати прибуток. Якщо зважати на таку думку, то від проєктної діяльності можна було б і відмовитися, бо вона ж неприбуткова. Виявляється, у сфері культури існує така річ, як операційна діяльність. Постало питання, чи потрібна державна підтримка, щоб її забезпечувати. На мою думку, державне активне втручання має бути дозованим і доречним: коли воно не потрібне, держава знов займає позиції нічного сторожа й розробляє правила гри. Держава має розуміти, хто є хто і що є ті, хто створює неприбуткові продукти, важливі для творення сенсів, і в це інвестуються державні кошти. Поряд з ними стоїть бізнес, який, грубо кажучи, працює задля отримання прибутків, маючи свою аудиторію. У такому разі держава створює умови й правила гри — нормальну податкову та бюджетну політику, нормальне правове поле.
Читайт етакож: Патті Сміт: Переможець – той, кого веде сила любові
Пандемія торкнулася всіх, зокрема й бізнесу, чимало представників якого перебувають на межі закриття. Склалася ситуація, коли держава мала б підтримати всіх. Відбулася зміна понять, перехід від проєктної роботи до інституційної. УКФ три останні роки вчив культуру спільного проєктного підходу, тобто того, що будь-яку ідею треба запакувати в проєкт, щоб отримати фінансування на її реалізацію, тобто трішки по-іншому мислити. Тепер ми знову повертаємося й кажемо спільноті: «Нині проєкти менш реалістичні. Але ми хочемо, щоб ваша справа вижила, тому для нас важлива інституційна підтримка». Мова про зміну діапазону, розширення перцепції, перехід від підтримки проєктної діяльності до інституційної та операційної. У відносинах між державою і культурною спільнотою та громадськістю в такий спосіб змінюється парадигма.
Сьогодні, коли є значне фінансування від держави, ми бачимо, що інституційна підтримка має меншу популярність, ніж проєктні програми УКФ. Ми паралельно запустили кілька програм: «Культуру+», спрямовану на проєктне фінансування, і програму з інституційної підтримки. Конкуренція в першій — п’ять різних організацій на одне місце. Із бюджетом 80 млн грн для цієї програми ми маємо заявок на 400 млн. Водночас програма з інституційної підтримки дає змогу допомогти 700–800 культурним організаціям, а запит отримали заледве від 400.
Проблеми, які можна було прикривати за відсутності пандемії коронавірусу без максимальної зупинки діяльності креативного та культурного секторів, сьогодні стали помітними. Це був ще один відчутний поштовх: хочемо чи ні, ми маємо ними займатися. Треба називати біле білим, а чорне чорним.
Здобутки й практики української культури наздоганяють світові, проте їх не описує мова українських законів. Яким чином сучасна українська культура може існувати в правовому полі радянського зразка?
— Думаю, це питання довгий час обговорюють у культурному середовищі. Потрібно переглянути наявні закони, а ще краще — написати з нуля новий закон про культуру. Якщо ми почнемо з термінології, тобто чітко визначимо, що вкладаємо в ті чи інші поняття, то це закладе міцний фундамент для фінансової та правової політики щодо культури, полегшить роботу із законодавцями.
Ми пишемо інструкції мовою права, а далі маємо їх ретранслювати спільноті простішою мовою, і через це виникають різночитання. Насамперед тому, що немає чітких визначень, що ж таке культура, мистецькі практики, що належить до креативних індустрій, чим є креативна економіка. Якісь елементи нового до чинного закону про культуру внесено, але це радше косметичний ремонт будинку, який уже треба зносити.
Читайте також: Дар'я Онищенко: "Нам треба бути дуже обережними і чутливими до такої речі, як патріотизм"
Питанням залишається правове поле, у якому діє сектор культури, культурно-пізнавального туризму й креативних індустрій. Коли ми говоримо про наявність інституцій з юридичного та сенсового погляду, то правові засади їхнього функціонування й досі дуже слабкі. З огляду на податкову політику й поняття КВЕДу постає чимало питань. Зокрема, виникає питання, чи всі ті активні гравці креативних індустрій діють за цими кодами економічної класифікації, сплачують податки, працюють прозоро й тепер можуть отримати реверс від держави. Поряд із цим виникає й наступне: чи існує нормальна політика надання банківських кредитів, що дозволяє державі в разі форс-мажорів покривати частину заборгованостей за кредитними зобов’язаннями представників культурних індустрій? Усі намагаються виплатити свої борги, продаючи особисте майно чи позичаючи в друзів. Так постає ситуація, коли юридично боргів немає, а фактично — є. Це призводить до того, що коли держава здатна допомогти, то сектор, який хотів цієї допомоги, не може її отримати. Держава хоче, щоб усі грали за правилами, але самі правила доволі криві. Це те замкнене коло, у якому УКФ опинився як державна інституція, яка хоче допомогти й бути максимально відкритою до культурного середовища, медіатором і ретранслятором його потреб. Потреби спільноти ми ретранслювали, і їх зашили в норми податкового та фінансового кодексу, але вони повернулися назад у вигляді правил, які не підходять спільноті. Ніби ми потребу задовольнили, але не тими інструментами, що необхідні, бо останні закон не дозволяє.
Ви зазначили, що поняття культури потребує ревізії тих сенсів, які в нього вкладають. Про які додаткові сенси йдеться?
— Культура постає як противага натурі й не зводиться суто до художнього мистецтва. Мова про сукупність ідей і поглядів, від яких залежать інші надбудови. Зведення системи освіти та охорони здоров’я, визначення ролі міністерств в уряді залежить від рівня культури, що панує в суспільстві. Культура формує не лише елітарність, а й самі еліти, надає значення різним професіям. Варто замислитися, чому вчителі й лікарі в Україні не належать до першої десятки професій, що їх люди хочуть здобувати. Згідно з нашим дослідженням, основне значення, яке українці вкладають у слово «культура», — це свобода. Ось так болюче й важливо. Але, на жаль, будь-яке правило для нас — це обмеження свободи. До свободи ми доросли, а маємо ще дорости до відповідальності.
Частина різних культурних проєктів і продуктів в Україні по факту спрямовані на презентацію нашої культури для зовнішньої аудиторії. Чи створюється поряд із цим культурний продукт, який допомагає самим українцям краще розуміти себе та свою ідентичність?
— Мені здається, усе починається від строку перебування на своїх посадах українських високопосадовців. Найдовше при владному кермі в нас був президент Леонід Кучма, який сповідував політику багатовекторності. Українці до цієї багатовекторності звикли, і, мені видається, якогось одного вектора вони бояться. Помаранчева революція та Революція гідності цей широкий горизонт трохи звузили, привели нас до спрямування на західну цивілізацію. За п’ять років ми перейшли на якісно інший рівень, але цього мало.
Читайте також: Галина Гринь: «Для кожної нації серйозно розвинена наука є запорукою її існування й розвитку»
Визначаючи візію УКФ, тобто навіщо створено цю інституцію і що ми врешті хочемо отримати, ми з командою спочатку прописали таку річ у своїй стратегії: культура й креативність задля порозуміння та розвитку. Це таке собі метазавдання. Чи досягли ми його за три роки? Ні, бо культура й креативність ще не є інструментами порозуміння та розвитку. Немає ще діалогу, а є множинність ідентичностей, не зведених в одну. Добре це чи погано, теж важко відповісти. В українській культурі поки що немає традиції зосереджуватися на собі самих, на своєму внутрішньому світі й стані. Нині нам потрібна своєрідна загальнонаціональна психотерапія. Мова про пропрацювання травм, які нам дісталися як нації протягом століть. Ми маємо дати собі самим чіткі відповіді на важливі, болючі питання, навіть якщо в очах міжнародної спільноти вони не вважатимуться правильними.
Мені здається, що українська ментальність багатовекторності, досвід перебування під владою різних країн протягом різного часу, ідентифікації себе з тими країнами унеможливлюють переосмислення, про яке я кажу. Це також робить проблематичним визначення, що було і є для нас травмами, унеможливлює прийняття різних періодів історії та їхніх персонажів. У кінцевому підсумку це ускладнює перегортання сторінки минулого та визначення майбутнього — власне, цієї національної ідентичності, її елементів та зведення їх до спільного знаменника. Це круто, що українське суспільство поліетнічне, полірелігійне. Це може бути нашою сильною стороною. На мою думку, стратегія національної безпеки України значною мірою має бути сконцентрована на гуманістичному вимірі національної політичної ідентичності.
Питання про те, хто і як має працювати над формуванням сучасної української ідентичності та якою є функція нових культурних інституцій у цій справі, досі без відповіді. Чому так відбувається? Спрацьовують страхи, успадковані з радянського часу?
— Ідентичність формується, але відбувається це через масовий продукт. Займається цим і медіа. У нас із радянського часу зберігся страх щодо питання власної ідентичності. Ми ще пам’ятаємо, коли нашу історію переписували, і знаємо країни, де це досі відбувається. Але щоб залишитися сучасною державою та нацією, нам потрібно не переписувати, а переосмислювати себе й свою історію. Маємо відмовитися від її спрощення. Визначати ідентичність потрібно не через спрощення. Недостатньо сказати, що вишиванка, хата-мазанка, прапор та гімн — це наші символи й наша ідентичність.
Читайте також: Орися Демська: «Якщо у ХХІ столітті певна мова перебуватиме тільки у площині політики, то це стане її кінцем»
Наша ідентичність може бути множинною, але має існувати. Якщо ж ні, то її сформують за нас, наприклад держава-агресор чи ще низка інших. На мою думку, це гірше, ніж те, що ми сформуємо її власноруч, але, можливо, спочатку помилятимемося. Так, це самостійний крок, а самостійність потребує відповідальності. Мова про суб’єктність, принциповість. А з принциповістю і відповідальністю в нас проблеми, адже раніше за них карали. У нашому суспільстві дуже схематичне уявлення про те, що таке культура діалогу й толерантність. І знов дається взнаки колізія з термінологією. Створення системи координат, розвиток не однобічного, а системного мислення — от що нам потрібно. Разом із поглядом на державу як на сукупність рівноцінних вимірів, а не таких, що змагаються між собою. Тому всі сфери потребують рівноцінного фінансування.
На кризу можна дивитися двояко: як на проблему і як на шанс. Чи має в теперішніх умовах сфера української культури засоби для позитивного сценарію свого розвитку? Як вона бачить і використовує їх?
— Криза справді несе як негатив, так і позитив. Для креативної спільноти вона активізувала інновації. Виникли ідеї, зокрема щодо альтернативних джерел фінансування. Про прибутки говорити не доводиться, але можна використати інструменти фандрейзингу. Бізнес, який вистояв під час кризи, інвестує та підтримує тих, кому важче. Створено низку ініціатив, груп у соціальних мережах, які допомагають встояти, скажімо, представникам візуального мистецтва, розширюють їхню цільову аудиторію. Коли всі ми опинилися за зачиненими дверима й коли ми отримали час, щоб зупинитися та задуматися, свою роль відіграв контент, який заповнював порожнечу. Наявність українських фільмів, серіалів, книжок, музики допомагала пережити ізоляцію, зробила так, що «бульбашка» їхніх споживачів розширилася. Мова не так про тих, хто українською культурою цікавився, як про тих, хто до неї доти не був дотичний.
Культуру почали сприймати як такий собі реабілітаційний інструмент. Коли дещо знецінюють та переосмислюють екзистенційні засади, тоді певна криза й елементи культури найкраще допомагають знайти альтернативний спосіб виходу з такої ситуації. Це плюс. Ми в УКФ відчули, що формування зацікавленості в культурному житті — позитивна справа. Якщо говорити про контекст децентралізації, це видно на місцях, коли локальні громади починають самостійно ініціювати проєкти. Цінність соціальних контактів набуває іншого змісту.
Читайте також: Міхаель Мозер: «Дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі»
Скажімо, місцевий фестиваль із просто розваги перетворюється на можливість взаємодії з іншою людиною для виходу з власної індивідуальної бульбашки. Нині це відчутно під час офлайн-подій зі збереженням фізичної дистанції між присутніми. Коли починають показувати фільм чи виставу, панує ідеальна тиша, бо сприйняття стало кращим. Дуже важливо використати цей момент, щоб такий рівень сприйняття пішов на користь. Важливо не зупинятися в роботі. Усі боялися, що низка культурних установ та ініціатив припинить свою діяльність назавжди, але цього не сталося. На щастя, частка тих, хто зник або надовго припинив свою діяльність, не така велика, як передбачалося.
Очевидно, що перед освітою та культурою постала потреба діджиталізації. Чи УКФ долучається до роботи над цим?
— Це ті питання, над якими УКФ працює і думає ще з 2018 року. Ми розуміємо, що діджиталізація є трендом останніх п’яти — шести років, і COVID-19 ще раз це підтвердив. УКФ діяв на випередження, тому ми були готові до такої ситуації. Внутрішні процеси у фонді майже повністю цифровізовані, і наша робота під час жорсткого локдауну не зупинилася, бо ми маємо електронну систему управління проєктами. Фактично, щоб діяльність тривала, потрібно було мати гаджети. Відразу виявилися проблеми інтернетизації країни: покриття інтернетом у нас нерівномірне, а десь він просто відсутній. Сьогодні ми на рівні екосистеми Міністерства культури та інформаційної політики ділимося своїм досвідом з іншими інституціями — Українським інститутом книги, Держкіно, новоствореними агенціями… Головне — комусь почати, а решта підтягнеться.
Тренд цифровізації зберігатиметься. Ми в УКФ постійно говорили: «Якщо ти робиш щось офлайн, обов’язково продублюй це онлайн-засобами». Але, на жаль, не всі культурні проєкти можуть це зробити через свою специфіку. Сьогодні думаємо про отримувачів грантів 2021 року, коли проєкти мали б передбачати два типи реалізації: офлайн та онлайн. Онлайн має бути обов’язково, а офлайн — як допоміжний варіант. Найважче, думаю, із цим локальним спільнотам, місцевим фестивалям, які стовідсотково орієнтовані на інтеракцію. Я проти того, що онлайн має замінити події в реальному фізичному просторі, але культурні події повинні мати два виміри — віртуальний і реальний.
——————–
Юлія Федів народилася 1986 року в Чернівцях. Випускниця Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та Бременського університету, а також Національної академії управління. З березня 2017-го — керівниця Національного бюро програми ЄС «Креативна Європа» в Україні. 7 лютого 2018 року обрана першою виконавчою директоркою новоствореного державного Українського культурного фонду.