«Важливим фактором збереження цієї життєдайної духовності було село, яке спиралось на вироблені багатьма поколіннями особливості матеріального та духовного існування. Воно стало творцем однієї з найдавніших землеробських цивілізацій, сформувало стійкі підвалини національного існування, які дожили до новітніх часів, попри всі примхи історичної долі», – пояснив Терещенко.
За його словами, українське село суттєво відрізнялось від російського способом землекористування, наявністю європейських культурних і правових впливів, ефективнішою організацією праці, особливостями побуту, соціальної психології тощо. Водночас, суттєвим соціально-економічним підґрунтям окремішності бачилося домінування подвірного землекористування в Україні, тоді як Росія була майже виключно общинною.
«Централізм дореволюційних часів так і не зміг подолати прірву між «общинною Росією» та «подвірною Україною». Більше зробили комуністи, загнавши нашого селянина в колгоспи й радгоспи, застосувавши безпрецедентний у світовій історії геноцид, який мав зрештою подолати активний і пасивний спротив українців асиміляційному наступу імперії. Утім, слід пам’ятати, що опір асиміляції чинило не лише селянство, а й так звані експлуататорські класи, серед них нащадки козацько-старшинської верстви. У цьому зв’язку варто навести високу оцінку В’ячеславом Липинським «родових землевласників», їхнього внеску в громадсько-політичний і культурний рух в Україні», – розповів історик.
Інтерв’ю з Юрієм Терещенком читайте у журналі «Український тиждень»№45