Чому нам так некомфортно у нашому часі? Адже це наш час. Іншого в нас не буде. Це єдиний дарунок, що нам судилося отримати від Бога, всесвітнього розуму чи природи. Далі або ніщо, або щось інше…
Якщо суспільство розвивається еволюційно й рутинно, ми відчуваємо, що залишаємося заручниками примх наших предків, якщо – революційно й катастрофічно, нам здається, що ми здійснюємо забаганки наших нащадків. У кожному разі ми не відчуваємо себе вдома в тій історичній ситуації, в якій живемо. Ми історичні біженці чи то з минулого, чи то з майбутнього у власне сьогодення.
То може, зупинити невпинну втечу, дурнуватий біг? Може, варто стати й подивитися на самих себе і на власний час якось інакше. Може, варто його полюбити…
Читайте також: Межі, границі, кордони…
Мене дратує улесливе вшанування минулого: мовляв, стародавні, знали, як то має бути, бо ж вони мали неабиякий досвід. Так, здебільшого досвід дурості, підлості, боягузтва, жорстокості, марнославства та злочинів. Бо ж якби вони там, у минулому, поводилися лише шляхетно й розумно, то нам сьогодні, мабуть, не було би так зле. Те, що ми оспівуємо відвагу героїв, розумність мудреців, жертовність святих, працелюбність і терплячість пересічних людей минулого, лише доводить винятковість цих чеснот. Та, зрештою, і вік живої людини аж ніяк не є підставою поваги до неї. Старий дурень збуджує навіть більше презирство, а старий покидьок – більшу огиду, ніж молодий, адже старому було дане ціле життя, аби стати кращим, а молодий ще може виправитися.
Ще більшою мірою мене непокоїть удаване дбання про наших нащадків. Що, вони самі без нас не впораються? А може, саме те, що ми так дбаємо про них, занапащає їхнє майбуття, як вчинки наших предків отруїли наше сьогодення? А насправді, вдаючи, що дбаємо про них, ми намагаємося убезпечити власне майбутнє або марно улестити прийдешні покоління, аби вони ще довго вшановували нас. Кожне нове покоління людства саме дасть собі раду, якщо попереднє не знищить умови нашого існування, надто опікуючись чи то минулим, чи то майбутнім.
Читайте також: Довіра і цивілізація
Тож треба нарешті перетворитися з історичних біженців з минулого й майбутнього на мешканців власної сучасності, не забуваючи при цьому, що вона – лише місток між тим, що називали і назвуть сучасністю інші люди. Звісно, минуле треба вивчати хоча би заради того, аби не знищити майбутнє. Хоча, на жаль, з історичного досвіду випливає, що часто-густо знання минулого аж ніяк не убезпечує сьогодення і майбуття…
А може, саме наше втеча від минулого й майбутнього створює нашу сучасність?