28 листопада, 2017

Межі, границі, кордони…

Людина завжди живе в певних межах.

Ці межі – це межі власного тіла, власного життя, родини, країни, планети, на якій ми живемо, а зрештою, межі всесвіту, який ми уявляємо безмежним. Але й безмежність також є певною межею. Адже, уявляючи безмежність світу, ми обмежуємо власні можливості в ньому, бо ж ми обмежені в просторі та часі істоти. Але чи можемо ми уявити граничну межу власних можливостей? Чи не наражається сама спроба уявити це на нездоланність граничної межі нашої уяви?

То наша гранична межа – це межа нашої уяви. Чи вдасться колись комусь із нас уявити те, що дотепер не міг уявити ніхто із нас? Провокаційне питання, що споконвік непокоїть пророків, митців, політиків і злочинців. Здолати останню межу –це їхня найбільша спокуса. Та що на нас чекає за нею? Що на нас чекає за останньою чи граничною межею? Чи не чекає нас за нею остаточна втрата людяності?

Людина ексцентрична, як уважав Гельмут Плеснер, або екстатична, як уважав Мартин Гайдеґер, істота. Де є центр мого тіла, моєї особи, мого розуму, мого життя? Чи судилося мені бодай раз у житті схопити цей центр? Чи, натомість, життя – то низка екстазів, низка виходів за власні межі. Натомість, смерть – це остаточне знерухомлення у самототожності. Тож поки людина живе, вона повсякчас долає власні межі.

Та, зрештою, чи можемо ми встановити чіткі межі бодай власного тіла? Де межа мого тіла, коли я пишу ці рядки? На кінцівках пальців? На клавішах чи на екрані монітору, на якому з’являються знаки, що мають втілити мою думку? Де межа тіл коханців? Чи не долають вони, кохаючись, меж власних тіл, відчуваючи тіло коханого як продовження власного тіла? Де межа тіла людини, що втратила кінцівку, але відчуває в неї біль? Якщо межа мого тіла не є його фізичним контуром, то чи не можу я відчути біль від того, що не стосується безпосередньо мого фізичного тіла? Хтось скаже, що це містика, але, може, саме тут ми здатні віднайти граничні засади гуманності. Адже саме завдяки цьому я можу пережити біль іншої людини чи взагалі будь-якої живої істоти як власний біль, здолавши межу чи границю власного тіла.

Чиатйте також: Пастка диявола

Межа чи границя?

Це не суто мовне питання. Межа – це те, що можна перетнути. Границя покладає край пересуванню, пізнанню, здоров’ю, життю, світові, в якому ми живемо. Інакше кажучи, границя – це гранична межа. У творі «Критика чистого розуму» Імануель Кант намагався встановити нездоланні границі нашого пізнання цього світу і, мабуть, помилився. Помилився саме в тому, що ми здатні встановити остаточні границі для самих себе. Адже це означало би, що ми можемо поглянути на ці границі з іншого боку, тобто здолати ці границі. Але його помилка – це помилка генія. Головне, чому він нас навчив, це те, що світ є для нас таким, яким ми його уявляємо. Геніальна банальність, яка, окрім іншого, вчить нас тому, що ми власноруч встановлюємо власні межі або границі, але робимо це не довільно, а з необхідністю.

Та чи не є взагалі зухвалою і небезпечною спроба встановити остаточні границі? Але, з іншого боку, порушувати встановлені границі також украй небезпечно.

Якщо говорити про психологію, то граничні психічні стани – це стани, в яких ми ще психічно нормальні, але вже ризикуємо збожеволіти. Втім, тут завжди дуже важко встановити чітку межу, чи то остаточну границю між нормою та патологією. Але встановити це розрізнення все ж таки вкрай потрібно, бо інакше нам загрожує суцільне божевілля. З іншого боку, тут завжди відкривається простір для маніпуляцій. Звужуючи межі нормальності, можна дедалі більшу кількість людей визнавати ненормальними. Але, нескінченно розширюючи ці межі, можна визнати нормальними дії і вчинки тих, хто знищує не лише окремих людей, а засади людяності як такої, а отже, умови можливості будь-якої розмови про норму і патологію. Хірург майже завжди знає, яку частину тіла треба видалити, аби врятувати все тіло. Психіатр опиняється у складнішій ситуацій, намагаючись зберегти психічне здоров’я, адже людська психіка, на відміну від людського тіла, це не система взаємопов’язаних, але при цьому різних і чітко окреслених у просторі органів, а складна неподільна єдність, що плине і видозмінюється у часі. Стосовно ж соціальних і політичних патологій ми ніколи не можемо бути певні, що ми маємо залишити, а що прибрати, і що зрештою є нормою, а що патологією. Де між ними межа?

Якщо ж говорити про політичну географію та геополітику, то границі та межі постають тут як кордони. Кордони на мапах – то межі чи границі? Чи можна їх перетинати і за яких умов? Звідки вони? Ми самі встановлюємо їх чи вони нам дані ззовні, чи то від Бога, чи то від природи? Десь у світі вони встановлені в результаті тривалих кривавих воєн, десь – в результаті мирних домовленостей, а десь – виникли випадково. Десь політичні кордони збігаються з природними межами, що їх втілюють гори, річки, моря, океани, а десь проведені штучно: політична географія може нехтувати фізичною. Десь кордони держав проведені між людьми, що вони спілкуються різними мовами, сповідують різні релігії, плекають різні традиції, а десь кордони розділяють членів одної родини. Десь кордони чіткі, а десь примарні. Погляньте на політичну карту країн, кордони яких проходять через пустелю! Ці кордони – то прямі ліній. Це означає, що направду там нема кордонів, адже вони проходять у пустці. Ніхто не встановлює чітких кордонів у пустці. Ніхто не встановлює кордонів там, де нікого нема. Тож якщо не буде нас, то й не буде кордонів. А може, те й на краще? Може, наша планета не потребує наших кордонів? Може, наша планета не потребує нас?

Ми вкотре маємо запитати самих себе, на якій підставі на нашій планеті виникли кордони між нашими державами? Контрабандисти стиха всміхаються, а авторитарні та тоталітарні божки нахабно регочать у власних резиденціях. То що, не лише нації – це уявлені спільноти, як уважав Бенедикт Андерсон, а й кордони між національними державами – це уявлені лінії? Як це гуманно! Як це небезпечно!

Одне з найжахливіших терористичних утворень сьогодення ІДІЛ попри те, що зветься державою, не має чітких кордонів. Воно розтіклося по Близькому Сходу загрозливою плямою насильства. Воно проникає в центри великих міст європейських країн, влаштовуючи там теракти.

Чиатйте також: Довіра і цивілізація

У фільмі російського режисера Андрія Тарковського «Ностальгія» кінця ХХ сторіччя головний герой, втомлений від усього російського росіянин, запитує в італійської подруги, навіщо вона читає російських письменників. Та відповідає йому: «Аби зрозуміти вас». Він сумно посміхається і каже, що це не допоможе. «То що ж нам робити?» – запитує вона. У відповідь він каже, що для взаєморозуміння треба знищити кордони. І тоді, для нас, бранців Совєтського Союзу, які жили за залізною завісою, що відгороджувала нас від усього цивілізованого світу, ці слова звучали як формула неможливого порятунку. Нормальне бажання вільної людини – жити хоча би на власній планеті без кордонів, мати абсолютну свободу пересування. Але чи завжди знищення кордонів зумовлює свободу?

На початку ХХІ сторіччя кордони між Росією і Україною знищують російські війська. Ми спробували долучитися до цивілізованого світу, а російська імперія не дозволяє нам цього. Росіяни прийшли на нашу землю, вони вбивають нас, аби ми не встановили кордон між ними та нами. Чи про таке знищення кордонів марив Тарковській?

ІДІЛ і «руський мир» не хочуть мати кордонів. Насильство і смерть прагнуть бути безмежними. Ексцентричність і екстатичність можуть бути не лише ознаками життя, а й чинниками знищення і руйнування.

То що, кордони між державами потрібні, аби ми не знищили самих себе та планету, на якій живемо? Але цей принцип не може бути універсальним. Адже ми відчуваємо, що кордони – це штучні утворення, які відокремлюють людей одне від одного, позбавляють їх одної з найфундаментальніших форм свободи – свободи пересування. А людина, що втратила свободу, це вже й не зовсім людина, адже свобода – це одна з головних ознак людяності. Тварина прикута до власного середовища чітким набором вроджених інстинктів, людина, як уважав Фридрих Ніцше, це хвора або недоконана тварина, це істота, якій бракує інстинктів, аби вижити в цьому світі. Але саме тому простір її існування – весь всесвіт. Це геніально угледів Макс Шелер у творі «Становище людини в космосі» ще до перших космічних польотів. Ми недосконалі, а тому, як сказав Жан-Поль Сартр, «приречені на свободу». Досконалість поневолює, адже не залишає простору для розвитку, недоконаність відкриває горизонт можливостей самовдосконалення.

Наші уявлення про межі, границі та кордони – плинні. Із часом вони змінюються. Ті, хто були потойбіч, опиняються з часом на цьому боці, і навспак. Та й сам час – встановлює для нас нездоланні, а отже, граничні межі, бо відмежовує нас від попередніх і прийдешніх поколінь, але водночас поєднує нас із ними. Наша відсутність у минулому компенсована спілкуванням із нашими предками, наша відсутність у майбутньому – спілкуванням із нашими нащадками. Це спілкування може бути безпосереднім, або його можуть опосередковувати різноманітні артефакти – предмети побуту, одяг, тексти, картини, фотокартки, відео- й аудіозаписи, скульптури, будівлі, прості інструменти і складні механізми та машини, комп’ютерні програми тощо. Так плететься людська історія, так народжується традиція або традиції. Але при цьому відчуття часу – це завжди відчуття власної скінченності, відчуття справжньої останньої межі чи границі, за якою на нас чекає те, на що ми не чекали…