На меморіальній дошці біля Замарстинівської в'язниці наклеєно синьо-жовту наліпку з написом, що тут "НКВД було розстріляно 471 борців за волю України". Складається враження, що жертвами більшовиків були всуціль героїчні борці за вільну Україну або ж цілком невинні прості українці.
Так сталося, що останнім часом я брав участь у кількох інтернет-дискусіях, присвячених Волинській трагедії 1943 року. Серед учасників цих дискусій була доволі поширена думка, що знищення мирних мешканців польської етнічної належності є цілком виправданим, оскільки вони були опорою варшавської влади, а отже противниками ідеї вільної України. Такі дискусанти нагадували про привілегійоване становище етнічних поляків у міжвоєнний період, про їхню відповідальність за всі дії Варшави включно з пацифікаціями, осадництвом та нищенням православних храмів. Виходить, що кожен або майже кожен волинський та галицький поляк був таким собі окупантом-українофобом, знищення котрого було необхідним задля порятунку українського народу.
Цікаво, що люди, котрі цілком поділяють такі думки, щиро обурюються злочинами більшовиків та оплакують "50 тисяч невинних людей", знищених НКВДстами в Західній Україні – забуваючи про те, що значна частина жертв репресій була саме етнічними поляками, в тому числі поліціянтами, чиновниками, активістами польських націоналістичних організацій, осадниками. Тобто тими, хто якраз і здійснював репресії проти українців у міжвоєнній Польщі.
Отже, маємо: етнічно-польскі жертви націоналістів проголошуються колоністами-полонізаторами, а чиновника польської адміністрації, знищені більшовиками – навпаки, зараховуються до невинних жертв Західноукраїнської трагедії. Така абсурдна ситуація примушує задуматись про спосіб висвітлення історії в національно-патріотичному дискурсі, а саме: чи є місце в історії України мільйонам етнічних неукраїнців, і яке їхнє місце?
Звісно, зараз, коли освітою завідує Табачник і компанія, говорити про адекватне викладання історії в школах важко. Проте – якщо вже за Конституцією "український народ" складається з усіх етносів – варто задуматись про те, як у нашій історії мають бути відображені етнічні меншини. Адже ж насправді далеко не всі етнічні поляки тільки те й робили, що мріяли про імперію та придушення українців, не всі євреї споювали селян горілкою в шинках, не всі росіяни зневажали українську мову та "стучали" на свідомих українців. І у в'язницях Львова, Луцька та інших міст енкаведистські кати 1941 року знищували не лише етнічних українців та ідейних націоналістів: було там чимало поляків та євреїв, котрі мали зовсім різні ідеологічні вподобання.
Справедливе висвітлення історії нашої держави, в якій поряд з етнічними українцями буде чесно показано й представників етнічних меншин – це не розкіш, не вияв "європейськості" чи "толерантності". Це – об'єктивна потреба часу: адже Україна тепер не географічне чи етнічне поняття, а сучасна громадянська демократична держава.
Ми ж хочемо бачити її такою, чи не так?