Серед основних причин повоєнного «німецького економічного дива» фігурують фінансова допомога від США в межах плану Маршалла, корейський бум (збільшення військових замовлень та скасування заборони на виробництво Німеччиною зброї у зв’язку з Корейською війною 1950–1953 років), а також нова економічна політика на західнонімецьких теренах. Утім, план Маршалла відігравав у відбудові важливу, але не вирішальну роль, а корейський бум мав неоднозначний вплив: так, замовлення зростали, однак паралельно підвищувалися й світові ціни на сировину, левову частку якої (включно з харчовими продуктами) Західна Німеччина мусила імпортувати. Отже, ключовим чинником була політика соціальної ринкової економіки, яку реалізовував федеральний міністр економіки в уряді бундесканцлера Конрада Аденауера професор Людвіґ Ергард.
Якщо поглянути на порівняльні показники повоєнного зростання в інших країнах Західної Європи, стає зрозуміло, що «диво» не ходить одне – схожими на німецьке є оповіді про італійське, австрійське, французьке, швейцарське. Тут би зробити висновок про неминучий кон’юнктурний підйом після повоєнної розрухи, підживлений загальним ентузіазмом населення й зняттям економічної блокади та фінансований за рахунок американських пільгових позик і грантів. Однак не поспішаймо поки що з остаточним висновком.
Привид Версаля
Після капітуляції Німеччини й сателітів у плани союзників не входила її якнайшвидша відбудова: англійці, а надто французи й СРСР більше переймалися розшуком нацистських злочинців, вербуванням німецьких фахівців із надсучасних військово-промислових розробок, демонтажем якнайбільшої кількості виробничих потужностей і перевезенням їх на власну територію. Складалося враження, що держави-переможниці знову збираються наступити у своїй політиці щодо Німеччини на ті самі граблі, що й після Першої світової. Головну ж проблему регіону ще після війни визначив економіст Джон Мейнард Кейнс. У своїй праці «Економічні наслідки Версальського мирного договору» (1919) він пише:
«Статистика взаємної економічної залежності Німеччини та її сусідів приголомшує. Німеччина є найбільшим імпортером Росії, Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Швейцарії, Італії, а також Австро-Угорщини… другим і третім за значенням для Британії, Швеції, Данії, Франції, а також найбільшим експортером щодо Росії, Норвегії, Швеції, Данії, Нідерландів, Швейцарії, Італії, Австро-Угорщини, Румунії та Болгарії, другим – щодо Британії, Бельгії та Франції. Німеччина не лише активно забезпечувала ці країни ринком збуту, а й для деяких була найважливішим джерелом капіталу, необхідного для їхнього розвитку… Також завдяки системі «мирного проникнення» вона давала згаданим державам не тільки капітал, а й, чого вони потребували не меншою мірою, організацію. Таким чином, вся Європа на схід від Рейну входила у промислову орбіту Німеччини…»
Описуючи 14 пунктів Версальської угоди як такі, що спрямовані на штучне вирівнювання за будь-яку ціну балансу сил між Францією й Німеччиною, Кейнс підкреслює, що така політика є логічною з погляду тих, для кого стан перманентних конфліктів між великими державами за домінування в Європі є нормою. У такому разі Франція лише вийшла переможцем у нинішньому раунді (Першій світовій). З огляду ж на утиски Німеччини після капітуляції певні сили всередині країни підстьобуватимуть реваншистські настрої. І не відомо, як протікатиме й чим закінчиться «наступний раунд».
Нульова позначка
У другій половині 1940-х хронічною проблемою союзників стають голод і злидні серед цивільного населення в окупаційних зонах Німеччини. Нормування продовольства, обмеження на пересування між окупаційними зонами, демонтаж підприємств, табори для військовополонених – усе це деморалізує німецький народ, поширюються ліворадикальні настрої, зростає популярність комуністичних рухів. Крім того, стан, у якому доводиться тримати німців на догоду потсдамським домовленостям, викликає все більшу відразу в адміністрації британської й американської зон. Окупація влітає держбюджетові США (саме з нього фінансуються продовольча допомога, утримання як власного контингенту, так і військовополонених) у чималу копієчку, і дедалі очевиднішим стає факт, що так довго тривати не може. На виборах у Франції й Італії комуністи досягли загрозливих успіхів на тлі незрозумілої для союзників політики СРСР, що душить на ввірених йому територіях (зокрема, у Болгарії та Румунії) політичних діячів правого і навіть помірковано лівого крила, потихеньку демонструючи своє справжнє обличчя й плани щодо Європи. Колишні союзники розпадаються на два ворогуючі табори, що вже змагаються за уми народів Європи.
Саме за таких обставин у результаті перших вільних виборів 1946 року до ландтагів (парламентів земель) проходять християнські демократи, соціал-демократи і ліберали. Формується перший федеральний уряд. Федеральним канцлером стає майбутня легенда – «патріарх» Конрад Аденауер, міністром економіки обирають представника від Баварії Людвіґа Ергарда, який уже обіймає аналогічну посаду в баварському уряді. Ергард – професор економіки, адепт вільного ринку, чия аргументація і світогляд припали до душі окупаційному командуванню (поки що практично всі рішення й ухвали німецького уряду підлягають погодженню з ним).
Вранці – гроші…
Як перший крок на шляху оздоровлення економіки Ергард запропонував провести грошову реформу, що врешті й було зроблено 21 червня 1948 року. Її метою було вилучення з обігу старої, гіперінфльованої рейхсмарки. Обов’язковою вимогою Ергарда була також цілковита дерегуляція (тобто відпущення) цін і відповідно заробітної плати. Реформа виявилася вдалою. Як у біблійних оповідях, усі мали змогу спостерігати перше «диво» – вітринне: давно спорожнілі полиці крамниць (реальні товари реалізовувалися з-під поли) стали заповнюватися товарами; все, що припадало пилом на приватних складах, майже вмить заполонило роздрібну торгівлю.
Поява реальних товарів за гроші автоматично означала справжність нових західнонімецьких марок як щонайменше платіжного засобу. Ніби за ланцюговою реакцією відбувався подальший запуск економіки: у грошах, за які купують реальні блага, виникла гостра потреба, за них робітники готові працювати. Як описує сам Ергард у своїй праці «Добробут для всіх»: «Чорний ринок щез… Вітрини було завалено товарами по вінця, закурилися фабрики, а вулиці оживилися від гуркоту вантажівок. Скрізь, куди сягало око, замість учорашньої тиші руїн постала будівельна метушня…»
Незаперечною чеснотою Ергарда як вільноринкового пуриста була його непохитність і в дотриманні наріжних принципів обраної стратегії, і в цілісності її упровадження та баченні елементів цієї цілісності. Розкриваючи свої карти далі, Ергард окреслює такі складові економічної політики:
1. Дотримання стабільності валюти понад усе, що практично досягалося шляхом:
1.1. Жорсткої емісійної дисципліни, тобто жодного латання бюджетних дірок грошовими емісіями, як прямими, так і завуальованими.
1.2. Уникнення необґрунтованого (тобто нічим не підкріпленого) зростання номінальних доходів населення.
2. Дотримання абсолютної конкурентності економіки, що виливалося у:
2.1. Жорстке й дієве антимонопольне законодавство.
2.2. Абсолютну відмову від державного регулювання цін.
Необхідність неухильного дотримання цих принципів регулярно піддавали сумнівам і шаленій критиці. Ергард доводив, що найкраща державна політика в економіці – це максимально можливе невтручання. З огляду на розвиток подій міністр повинен був мати сталеві нерви, щоб обстоювати свою позицію, особливо спочатку. Соціалістам, які на виборах спіймали облизня й опинилися в опозиції, весь час здавалося, що уряд має відпрацьовувати своє завдання з надмірним завзяттям, себто регулювати, планувати, розподіляти. Зокрема, повсякчас виносилося на порядок денний питання скасування вільного ціноутворення й повернення, хоча б частково, до утримування цін, а то й до нормування благ на душу населення, що фактично було б кроком до вкрай остогидлої німцям картково-пайкової системи.
Політика реформ
Як і очікували, після реформи ціни спочатку підвищувалися, оскільки платоспроможний попит збільшувався швидшими темпами, ніж пропозиція, еластичність якої ще й стримувала цілковита залежність від імпортованої сировини. Однак попит робив свою справу, підстьобуючи пропозицію: за результатами першого ж півріччя після реформи приріст виробництва становив у середньому 50%, що вже демонструвало перші успіхи вільного ринкового господарства. Уникнення цінового регулювання мало на меті вирівнювання перекосів у спотвореній мілітаризмом та авторитарним управлінням структурі виробництва, чого й було плавно досягнуто. Те, що спочатку висміювали як надмірний оптимізм, виявилося реальністю: у першому півріччі 1950-го споживчі ціни вже почали знижуватися й були на рівні -10,6% порівняно з аналогічним періодом 1949-го. За подальші десять років, з 1952-го по 1962-й, індекс споживчих цін зріс лише на 18%, тобто на 1,8% щороку. Підвищувалася й продуктивність праці, стрімко зменшувалися ножиці цін: за період 1950–1962 років номінальний заробіток збільшився в середньому в 2,4 раза, тоді як вартість життя – лише на 20% .
Для заохочення інвестицій у виробництво підприємці отримували податкові пільги на суми реінвестованого прибутку. Як реакція на дефляцію 1950 року уряд знизив ставки податків та відшкодував частину вже сплачених (!) задля пожвавлення попиту та зменшення навантаження на економіку.
Майже одночасно з реформою було лібералізовано кредитну політику: знижено вимоги до резервів банків, дерегульовано кредитування, що не в останню чергу уможливило кон’юнктурну динаміку. Ось тут доречно буде згадати план Маршалла, що мав для Німеччини вигляд кредитної лінії, яка надавалася на міждержавному рівні. Розподіл коштів (тобто кредитування конкретних компаній, як правило, на імпорт сировини) належав до компетенції спеціально створеної фінансової установи – Банку реконструкції (також відомого як KfW, що діє й дотепер). Умови кредитування і дотримання платіжної дисципліни давали змогу максимально пришвидшити оборот кредиту.
Для порівняння: Нідерландам коштів було надано лише на третину менше, однак використовували вони їх почасти не за призначенням, наприклад, на ведення війни за свої колонії в Індонезії. Попри важливість допомоги в межах Плану Маршалла (за тодішнього браку німецького експорту валюті для імпорту сировини взятися було нізвідки), не варто переоцінювати його значення і тим більше вважати ключовим елементом успіху відбудови.
Тризвуччя
На зламі 1951–1952 років, коли у світі спав сировинний ажіотаж, спричинений Корейською війною, німецька економіка увійшла в третю фазу розвитку соціального ринкового господарства – фазу підтримки (1952–1954). Її перебіг викрив больові точки економіки. Наступним був тривалий період високої кон’юнктури, під час якого, власнe, й пожинали плоди попередніх зусиль і неухильного дотримання визначеного курсу. Німецькій економіці вдалося досягнути так званого тризвуччя – ідеалу будь-якого адепта ринкової економіки: зростання виробництва, продуктивності та пропорційно до неї номінальних доходів населення, що за стабільних цін чи навіть їх зниження веде до стабільного підвищення добробуту.
Як зазначав Ергард, святкуючи переконливу перемогу ХДС на виборах 1953 року: «Наша політика служить споживачеві, лише він є мірою доцільності всієї господарської діяльності. Ця політика соціальної ринкової економіки довела всьому світові, що її основи – вільна конкуренція, свобода вибору споживача і взагалі дотримання особистих свобод – приносять кращі економічні й соціальні успіхи, ніж спромоглися колись забезпечити будь-яке ручне управління чи примус із боку держави».
Кому ж завдячувати стрімким післявоєнним відродженням Німеччини? Вдала економічна політика виявилася дієвим способом знайти й спрямувати в конструктивне русло внутрішні ресурси, оскільки мінімальним втручанням держава не заважала німецькому народові працювати з максимальною віддачею, натхненням і креативністю.
Після війни шаленими темпами зростали економіки багатьох країн континентальної Європи, але це лише частково можна пояснити загальним підйомом кон’юнктури. Головну роль відіграла наявність у серці Європи Німеччини – надзвичайно конкурентного ринкового середовища, що, з огляду на тотальну залежність від імпорту та експорту, поєднало природною взаємозалежністю ринки всіх сусідніх країн вільної Європи, мимоволі нав’язавши їм аналогічний соціально-економічний порядок, але цього разу без окупації. Реплікація ж успіху Німеччини в інших країнах Європи засвідчила, що це не лише німецький феномен, а ще й наслідки впровадження та дотримання засад справді вільної ринкової економіки.