«Ислам — это очень тяжёлый участок работы», — каже агент КГБ у комедії 1990-х «На Дерибасівській гарна погода». Хоч як дивно, однак ці слова з уже призабутого російського фільму виявилися мало не пророчими для ісламу на всьому пострадянському просторі. Навіть більше: у гарячих точках Близького Сходу, на вістрі мігрантської кризи в ЄС та в багатьох інших місцях планети теж. Не є таємницею, що мусульмани сприймаються дещо не так, як послідовники інших релігій: ставлення до них значно підозріліше, і це тенденція, якій уже багато років, хоч би як її сприймали. Ліберальніші мусульмани доводитимуть, що все це наслідок хибних стереотипів й упереджень: «іслам не такий», «іслам означає салям, тобто мир». А радикальніші цитуватимуть коранічне «юдеї і християни ніколи не будуть задоволені тобою, доки ти не пристанеш на їхню віру» (Коран, 2:120) і говоритимуть, мовляв, так і треба, адже «так обіцяв Аллах». Незалежно від того, хто має рацію, жінку в хіджабі (чи тим більше в нікабі) сприйматимуть не так, як без цього одягу, а на бородатого чоловіка зі «східним акцентом» дивитимуться інакше, ніж на будь-якого типового європейця.
В українських реаліях тема ісламської загрози набула дещо нових значень. Однак, хоч як дивно, вони пов’язані не так зі світовими трендами (адже ми теж, як і всі європейці, жахаємось «ІДІЛ»), як із пострадянськими.
Можна згадати й історію: років 10 тому ще в українському Криму теж розкручували проблему ісламістів. То місцеві комуністи в особі нардепа Леоніда Грача розповідали про «бази ваххабітів», то преса жахала, як «татари різатимуть слов’ян», то роздмухували тему самозахоплень. І це при тому, що в Україні чи не в кожному місті є землі, які хтось незаконно привласнив, захопив, «прихопив», але про це згадували лише час від часу. А про кримських татар говорили постійно. 2009 року на півострові навіть була гучна справа про викриття якоїсь начебто організації під лякливою назвою «Ат-Такфір валь-Хіджра» («Анафема й еміграція»).
Читайте також: У Сімферополі відбулися пікети на підтримку заарештованого 76-річного активіста
Парадоксально, але члени того ж руху «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Ісламська партія звільнення»), про репресії щодо якого з боку РФ сьогодні багато говорять у нас, зазнавали тиску і з боку українських спецслужб. Мало хто про це знає, але в Україні є дві мусульманські книги, які ще кілька років тому один із вітчизняних судів визнав «екстремістськими» (водночас ми нерідко дивуємося, що в Росії є чималий список екстремістської літератури). Звісно, порівнювати увагу наших правоохоронних органів до мусульманських громад із тією, яка вона в РФ чи інших країнах колишнього СРСР, — справа марна, адже рівень релігійної свободи в Україні відносно високий, тим більше що в багатьох випадках строгість закону компенсується його невиконанням. Після 2014 року, коли вже призабуте висловлювання Віктора Ющенка про те, що «кримські татари — це єдині справжні українці Криму» набуло нового сенсу, з’явився певний «проісламський сентимент». Віднедавна почали широко святкувати День депортації кримськотатарського народу, волати в різноманітних медіа про те, які ж злочини скоює на півострові РФ, писати про кримських татар-переселенців і взагалі демонструвати значну зацікавленість цією тематикою.
Зараз, аналізуючи події 2014-го, стає зрозуміло, хто й для чого тримав «градус напруги» в Криму, кому була потрібна демонізація кримських татар. Навіть не вдаючись до конспірологічних міркувань, очевидно, що Російська Федерація розігрувала антитатарську карту, щоб мобілізувати проросійську частину населення півострова. Та й нині, в умовах окупації, цей хід залишається дієвим.
На зовнішньополітичному рівні РФ узяла курс на замовчування конфлікту, щоб про Крим узагалі не говорили ні доброго, ні поганого («статус Крыма не обсуждается»), натомість меседжі внутрішній аудиторії транслюються регулярно. Від самого початку агресії Росія спрямувала сили на дискредитацію Меджлісу кримськотатарського народу, а також усіх груп, яким не знайшлося місця в нових реаліях Криму. Переселенців, які виїхали на материк із релігійних міркувань, російські медіа звинувачують в екстремізмі, тероризмі, пособництві «ІДІЛ» тощо. «Енергоблокада» 2015–2016 років — це взагалі окрема й цікава тема: чого лишень преса РФ не писала про формування «Аскер» Ленура Іслямова, намагаючись утовкмачити в голови пересічних росіян, що з того боку, українського тобто, поряд з американськими найманцями на Донбасі воюють й «ісламські екстремісти».
Утім, останнім часом вималювався новий тренд. Коли 2016 року так званою владою «ДНР» був заарештований відомий український учений-релігієзнавець Ігор Козловський (досі перебуває в ув’язненні), одним із пояснень, наданим лідером бойовиків «ДНР» Олексієм Ходаковським, була начебто спроба Козловського підняти якесь «радикальне мусульманське повстання» в «республіці».
Читайте також: У Криму російські силовики проводять обшуки в будинках мусульман
На тих-таки окупованих територіях за останні два роки була припинена діяльність деяких ісламських громад, пов’язаних із так званими хабашитами (неосуфійська група), а також мадхалітами (різновид салафізму). Понад те, з’явилися досить контроверсійні персонажі: «муфтій Донецької народної республіки» Рінат Айсін, а також «бойовий муфтій Донбасу» (самоназва) Танай Чолханов. За останні кілька місяців у так званій патріотичній (читай націонал-шовіністичній) пресі РФ з’явилася ціла низка статей, у яких оповідається про «злочинний план» Туреччини й київської влади з об’єднання українських мусульман проти РФ. А деякі з цих публікацій навіть «перекочовують» до на перший погляд притомних видань на кшталт «Новой газеты». Наприклад, у липневій публікації «Меджлис намерен привести мусульман к единству» ідеться про те, як за підтримки Туреччини українські «Брати-мусульмани» збираються будувати мечеть, щоб начебто «нейтралізувати» вплив Духовного управління мусульман України, якому належить київська мечеть «Ар-Рахма». Звісно, та мечеть — і про це більш відверто пишеться в інших статтях — буде «розсадником екстремізму». А той факт, що за підтримки тієї ж таки Туреччини подібний мусульманський храм був збудований й урочисто відкритий у серпні 2015 року в Москві, а в грудні 2016-го в Мінську («православний атеїст» Лукашенка навіть узяв участь у мусульманській молитві, намазі. — Авт.), чомусь анітрохи не бентежить російських пропагандистів. Бо їм, звісно, можна, а ось українським мусульманам — зась! Особливо тим, які належать до організацій з активною проукраїнською позицією або ж які покинули Крим через належність до політичних рухів, незгодних із присутністю РФ на півострові.
Під шквалом російської критики опинилися й муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саїд Ісмагілов (ще у вересні 2014 року він змушений був залишити рідний Донецьк і переїхати до Києва), й активісти кримськотатарського руху, й учасники Євромайдану та АТО, а також ті мусульмани з РФ, які попрощалися з батьківщиною і знайшли притулок в Україні. На жаль, деякі українські ЗМІ, що досі перебувають у полоні інформаційного простору РФ, дуже часто ретранслюють ці фобії. З того, як сприймає кримських татар преса окремих регіонів (наприклад, Херсонщини), помітно, що ісламофобським трендам навіть у сучасних умовах ще далеко до зникнення. Недаремно опитування, яке нещодавно проводив Центр Разумкова, показує, що чи не кожен п’ятий житель Півдня України негативно сприймає мусульман та іслам загалом. Попри те що обличчям сучасного кримськотатарського руху залишається ліберальний націоналізм (переважно світського типу), російська пропаганда орієнтується ще й на певний рівень етнофобії. Хоча вітчизняне МЗС чи інші органи державної влади роблять заяви про переслідування кримських татар окупаційною владою півострова, потрібно зважати, що потенційний конфлікт цілком можливий і в Україні. Роздмухувати скандали «з нічого», як відомо, у нас уміють дуже добре, особливо в умовах майбутніх президентської та парламентської виборчих кампаній.
Чиатйте також: У Криму ще одного фігуранта "справи Хізб ут-Тахрір" примусово відправили в психлікарню
Дещо дивні ситуації виникають навколо релігійного лідерства кримських татар. Духовне управління мусульман Криму давно перереєструвалося за російським законодавством і фактично діє як типова релігійна інституція РФ (відзначившись й антиукраїнськими заявами). Але так само, як у випадку з кримськими громадами УПЦ МП, ніхто в державі не ініціює судового позову й зняття сепаратистів із реєстрації. Так, мотив зрозумілий: РФ одразу використає це на свою користь і почнуться заяви (зокрема, і на міжнародному рівні), що це Україна сама відмовляється від підтримки кримських татар і навіть переслідує тих, хто вітав «возз’єднання з Росією». Але ж є інший шлях — формування альтернативи. І така альтернатива, а саме Духовне управління мусульман Криму, вже з центром у Києві, ось-ось має бути зареєстрована в Міністерстві культури України. Але процес через різні причини затягується, і, незалежно від того, хто в цьому винен, ми пробуксовуємо в інформаційній війні. Те саме стосується й Представництва президента України в Криму, яке розташоване в Херсоні: на думку кримськотатарських активістів, які вже місяць протестують під його приміщенням, упродовж трьох років діяльності ця установа не виправдала себе й продемонструвала повну бездіяльність, а тому потрібно негайно змінювати керівництво. У відповідь представник президента звинуватила активістів у спробах силового захоплення приміщення, тож конфлікт і досі існує. Хоч би на чиєму боці була правда, ця ситуація потребує якогось вирішення. Як і багато інших, пов’язаних із ситуацією навколо Криму, татар, «стратегій деокупації».
За останні кілька місяців (і ця інформація вже є в пресі, хоч резонансу ще не викликала) щонайменше у двох мечетях України, а саме в Сумах і в Житомирі, правоохоронними органами були проведені обшуки. У першому випадку шукали літературу, у другому — формат кримінального провадження, що нібито якась «невстановлена особа пропагує на території мечеті ненависть». Зброї знайдено не було, а ось деякі мусульманські книги було вилучено для проведення експертизи (хто її проводить і чи проводитиме взагалі — невідомо). Серед вилучених видань (до речі, матеріали обшуку були надані імаму мечеті) були цілком нейтральні, ба більше, навіть частковий переклад змісту Корану українською мовою, супроводжуваний тлумаченням.
Це суто «внутрішньоісламська» справа, де одні релігійні напрями критикують інших. Однак, на жаль, урешті-решт це впливає на всіх мусульман без винятку, бо пересічний громадянин не розбиратиметься, хто яку громаду відвідує. Бо якщо хтось у чалмі сказав, що чи не всі тут екстремісти, отже, мабуть, так і є. У ставленні до ісламу помітна вибірковість: те, що в нас дозволено говорити з амвона, не можна говорити з кафедри в мечеті. Коли в певних православних громадах поширюють літературу, де прямим текстом ідеться, що ніякої України не існує, а лише «єдіная Русь» із центром у Москві, це явище не викликає такої реакції, як у випадку з літературою мусульманською. Звісно, звичайною людиною агресія в канонічно-православній літературі сприймається як виняток, тоді як у мусульманській — майже як норма. Особлива увага до емігрантів чи осіб, які можуть бути справді пов’язані з «ІДІЛ», — це необхідна справа, але, як показує практика, часто шукають не там, де справді потрібно.
Не забуваймо ще одного факту: після втрати можливостей активно торгувати з РФ чимало наших підприємств переорієнтувалися на Близький Схід і мало не вишиковуються в чергу, щоб отримати знак «халяль» (посвідчення, що продукти придатні до вживання за вимогами ісламу. — Авт.), тобто фактично дозвіл на експорт товарів у мусульманські країни. Наразі, як повідомляє віце-президент Української асоціації халяль-індустрії «Укрхаляль» Лариса Поліщук, розробляється вітчизняний державний стандарт у цій сфері. Україною цікавляться й близькосхідні інвестори, тож якщо в нас раптом стане трендом ісламофобський настрій, їхніх інвестицій наш бізнес не отримає.
Коли дехто з представників влади каже, що РФ робить ставку не на повноцінну агресію, а на «розхитування човна», це дуже схоже на правду: ми так і не можемо сформувати більш-менш чіткий і сталий погляд на «східну» тематику, у якій дуже зацікавлені.