Хороших українських режисерів, драматургів, літераторів не бракує. Проте одне з головних питань нашого кіно — брак цікавих кіносценаріїв. Це проблема художнього сегмента чи в документалістиці вона теж існує?
— Хороших українських сценаріїв бракує — на це скаржаться і режисери, і продюсери. Я не готова відповісти, чому це так, чому ми досі не маємо своєї сценарної школи, не навчилися цього робити. У сучасному світі існує багато можливостей для навчання. Навіть якщо наша кіношкола їх не пропонує, то є онлайн-курси й багато іншого.
Якщо говорити про мене, то я справді не вмію писати сценарії професійно, хоча от зараз наважилася написати такий для ігрового повного метру. Це те, чого від мене довго чекали, а я стільки років пручалася й думала, що зовсім до цього не готова. Мова про брак майстерності, професіоналізму. Почуваюся недовченою. Та освіта, яку ми здобували свого часу в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, не означала, що ми розуміємо свою режисерську професію. Писати сценарії я ніколи спеціально не вчилася. Коли рухаєшся навпомацки, відчуваєш брак навичок. Треба цього вчитися, практикуватися. Складається так, що здебільшого українські режисери самі собі пишуть сценарії. Це не від хорошого життя, бо не знаходять такого матеріалу, який відгукнувся б. Кіно наше розправило крила й ніби переходить на новий рівень гри. Знімаючи один проект на два роки (здебільшого так і відбувається), ми не встигаємо швидко рости. Наші колеги-кінематографісти інших спеціальностей (оператори, звукорежисери тощо) значно швидше нарощують оті професійні м’язи, у них є постійна практика. А якщо подивитися на нас, режисерів, то ми знімаємо рідко, мало. Ми всі ще переважно дебютанти, початківці.
Читайте також: Docudays UA: Трансформація на вимогу часу
Професійні сценаристи, звісно, є. Щось пишеться, щось виставляється на певних ресурсах, як-от на «Сценарній майстерні», де можна шукати матеріал. Але хоч би куди я подалася читати ці матеріали — все це не моє, воно погано мені відгукується. Тому пробую писати сама, але не можу сказати, що дуже хочу це робити.
Хто привертає вашу увагу як кінодокументалістки та письменниці? Це фігури видатні чи, навпаки, менш знані?
— Тільки коли запитують, то починаю замислюватися, хто ж вони — ті, про кого мені хочеться знімати чи писати, говорити. Думаю, щодо мене є певна тенденція: це люди довкола нас. Щиро переконана, що зняти стрічку або написати можна майже про кожну людину поруч. Про наших сусідів за сходовим майданчиком, друзів, приятелів, членів сім’ї. Що ближчі ці люди, то більше й глибше їх можна зрозуміти, тонше написати й зняти. Ловлю себе на тому, що прості історії мене найбільше чіпляють. Так і в моїй прозі, в оповіданнях, які ввійшли до книжки «Червоне на чорному». Маю ще трохи ідей, з яких можна написати одну чи дві збірки. Це стосується, мабуть, і документального кіно. Герої, про яких я знімала останнім часом, — люди, переважно невідомі для великого світу. Фокус уваги світу на них не скерований, але ж за ними насправді надзвичайно цікаво спостерігати!
Останнім часом мені йдеться про жінок. Мабуть, це природно. Не думаю, що фокусуюся на цьому свідомо, бо мені одночасно цікаві сильні і жінки, і чоловіки. Завдяки проекту «Невидимий батальйон», Марії Берлінській мене понесло в цьому напрямку. Познайомилася з багатьма цікавими жінками, звернула на них увагу. Думаю, останні шість років проявили людей, яких не видно було раніше (і жінок, і чоловіків). Якщо говорити про сучасного героя, то, хоч би як пафосно звучало, довкола себе бачу багато героїв. За ними надзвичайно цікаво спостерігати. Хочеться про них розповісти, бо люди, які не думали, що можуть у собі відкрити внутрішні резерви, щоб стати військовими, волонтерами тощо, раптом проявилися. Їх видно. Ми живемо в особливій реальності, в особливі часи, і якраз зараз героїв нам не бракує. Тих людей, про кого варто говорити.
Читайте також: Труднощі дорослішання
У перші роки війни все крутилося довкола цієї тематики, і мені кортіло тільки про неї писати й знімати. Але згодом захотілося поглянути ще на щось. Моя остання картина — про цивільних. Мені багато в чому йшлося про ті дивні паралельні перетини, які є. У Красногорівці дуже зачепив той момент, коли усвідомила, що на досить-таки маленькій території постійно схрещуються два світи — військових і цивільних, але водночас вони між собою не перетинаються. Вони майже не спілкуються, не знають одне одного. Ці дві реальності — окрема велика тема.
Де, на ваш погляд, міститься точка балансу між універсальністю мистецьких засобів та унікальністю історій, які хоче розповісти автор?
— Кілька років тому, коли почала їздити на європейські великі культурні події, ярмарки, виступати в різних залах, для мене було відкриттям, що те, із чим ми — українці — у себе варимося, із чим колотимося, насправді мало що говорить іншим людям. Є відчуття, що європейці глибоко втомилися від нашої війни, що вони не мусили приймати все це близько до серця, хоч би як ми цього хотіли. На пальцях доводилося їм пояснювати ті самі речі. Те, що для нас очевидне, неочевидне для інших. Мені все це треба було прийняти, усвідомити, що наші внутрішні теми мало кому цікаві й близькі.
Стосовно того, із чим можна виходити за ці межі, то діяти доводиться навпомацки, брати щось таке, що тобі особисто відгукується. Часом зловити течію вдається, а часом і ні. Скажімо, наш фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» несподівано потрапив у якусь хвилю, що зачепила всіх. Раптом історія вийшла універсальною. З одного боку, вона про людей, які живуть тут і тепер під час війни, а з другого — вона просто про людей, які в часи випробувань шукають способів зберегти в собі все людське, бажання жити. Мене здивувало, що в Америці все це так добре відгукнулося. Коли потім починаєш читати американські рецензії на згадану стрічку, американських критиків, то розумієш, що наш фільм із нашою історією багато в чому близький їм. Бо маленькі сильні жінки, які на своїх плечах вигрібають родини, — це їм знайомо. Читала про аналогії із сучасною Скарлет О’Гарою, маленькими жінками, що, не чекаючи чоловіків і батьків з війни, усе беруть у свої руки.
Читайте також: Docudays UA: Свобода і відповідальність у багатопіксельному світі
Картина «Земля блакитна, ніби апельсин» не влаштувала, хоч як дивно, багатьох українських глядачів. Можливо, вона для них занадто універсальна. Їм не вистачило контексту й чіткого розуміння, хто є хто, акцентів на тому, що це саме російсько-українська війна.
Багато української поезії, прозових творів досі переважно не перекладено, а отже, вони не доступні читачам, які не володіють українською мовою. Якщо не вдається достукатися до світу мовою літератури, то чи має такий шанс наше кіно?
— Те, що ми не вміємо себе, так би мовити, продавати, — це факт. Якщо говорити про здобуття чогось такого, як Нобелівська премія з літератури, то мова про сукупність різних факторів. Це ж не суто відзнака за літературні здобутки. Тих лічених осіб, хто активно презентує Україну у світі — Жадана, Забужко і кого там ще знають, недостатньо. Мовою кіно нині значно більше шансів розширити горизонти знання про Україну, бо ця мова загалом універсальніша. Мені подобалося спостерігати за тим, що донедавна відбувалося з українським кіно, тому що принаймні здавалося, що є шанси на ріст і перехід на нові рівні гри. Зараз мій настрій щодо цього значно песимістичніший.
Якщо говорити про наше кіно на фестивалях класу А, то цікаво, що найяскравіші події, котрі стосувалися українського кіно, припадають на останні десять років. За цей час дуже багато всього відбулося. Цікаво, чи триватиме цей потік та рух уперед і надалі. Уже зараз є відчуття, що все зупинилося й завмерло. Українські знімальні проекти нині заморожені (річ не суто в карантинних заходах), і невідомо, скільки це триватиме. Усі бояться відкату назад.
Ви пишете поезію, спробували себе в документалістиці. А чи було бажання дебютувати в художньому кіно?
— За час жорсткого карантину примудрилася написати сценарій художнього фільму. Для мене це своєрідний подвиг, бо я з тих, хто роками ходить довкола певних тем та проектів, і все ніяк не можу на них зважитися. Щоправда, для сценарію був зібраний матеріал, основа. Хоча мова про перший, сирий, драфтовий варіант, але є від чого відштовхнутися. З одного боку, ідеться про важку, жорстоку місцями історію дитинства, а з іншого — там багато світла. Дія відбувається в 1990-х роках, але я точно знаю, що не хочу знімати ще одну похмуру картину про «наші дев’яності». Це розповідь про пошуки вчителя і про те, що таким учителем може бути людина, яка сама, можливо, потребує допомоги. Це чіпляє, бо так було і в мене, і в багатьох інших. Ті, хто прочитав цей сценарій, кажуть: «Так було в мого тата, дідуся чи мами». Я сама раптом стала дорослою, усвідомила, що ця відповідальність за рішення стосовно життя твоєї дитини така непроста. Мені раптом стало легше розуміти тих інших дорослих, моїх батьків і бабусь із дідусями, які теж робили помилки. Особливо коли вони були розгублені, поламані в 1990-ті. Якось захотілося з ними про це поговорити. Це така розмова дорослих із дорослими про те, а що ж ми всі тоді разом пережили. У тому-то й річ, що було багато різного, контрастного. Були досвіди, які нас травмували й водночас надихали та наповнювали. Це про тих людей, завдяки і всупереч яким ми росли.
Читайте також: Docudays UA: під знаком рівності
Цьогорічний кінофестиваль Docudays порушував теми дорослішання, набуття голосу, відповідальності. Усе це актуально для українських культури та суспільства, але чи відбуваються якісні зрушення в цій сфері?
— Ці розмови точаться в наших вузьких колах, у френд-стрічці у Facebook. Поза її межами, у реальному світі, розумієш, що там усе по-іншому. Розмови про відповідальність і дорослішання суспільства нашої країни там не мають ніякого сенсу. Якщо говорити про колективні помилки, то, здається, ми говоритимемо про це й далі у своїх френд-стрічках. Знаю, це звучить як репліка людини, яка дивиться зверхньо, що мені геть не властиво. Ще зовсім недавно я не усвідомлювала тієї глибокої прірви між вимірами, що існують тут і тепер в Україні. Упродовж останнього року багато моїх рожевих окулярів якось побилися. Поки що думаю, як із цим бути далі.
Коли невеличка могутня купка людей постійно вигрібає і вигрібає (кажу про волонтерів, тих, хто звик якось діяти, брати на себе відповідальність), не забуваймо, що всі ці люди не залізні. Бачу процеси вигорання довкола себе. Це стосується й тих, хто працює в культурі. Вони не вічні, вони хворіють і втомлюються. Таке враження, нібито люди б’ються об стіну, але як її пробивати далі — незрозуміло. Однак треба рухатися далі.
——————————
Ірина Цілик народилася 1982 року в Києві. Кінорежисерка та письменниця; членкиня Українського ПЕН; авторка кількох збірок поезії, прози та дитячих видань. Учасниця численних європейських літературних фестивалів і культурних заходів. Авторка низки кінокартин, зокрема «Вдосвіта» (2008), «Помин» (2012), «Дім», «Тайра» та «Малиш» (2017), що ввійшли до кіноальманаху «Невидимий батальйон». Лауреатка американського кінофестивалю «Санденс» (2020) за найкращу режисерську роботу в категорії світового документального кіно за повнометражну документальну стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин». У травні 2020 року цей фільм здобув два головні призи в національному та міжнародному конкурсах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.