Зараз ви активно займаєтесь громадською діяльністю. Чи доводилось вам раніше робити щось подібне?
— Після розвалу Радянського Союзу я стала їздити до Німеччини на заробітки. Так вийшло, що допомагала організовувати поїздки туди дітей-чорнобильців, які жили в Ясинуватій, Верхньоторецькому — поруч зі мною. Тоді це ще було за дивину, Чорнобиль відчувався як відкрита рана. Тому багато людей цікавилося, я розповідала історії тих, кого переселили в наш район, у яких умовах вони опинилися, як багато людей у Німеччині хочуть якось допомогти. Наприклад, узяти на себе такі поїздки зголосилися активісти Дому плотогонів у Баварії. Виявляється, плоти вже по гірських річках давно вже ніхто не ганяє, а об’єднання цих плотогонів досі збирається в спеціальних будиночках, де вони проводять разом час на свята. У цих будиночках і приймали наших дітей, возили на екскурсії, дружини плотогонів готували їжу, супермаркети безплатно давали продукти, дітям дарували подарунки. Усі люди, які жили навколо, знали, що раз на рік приїздять дітки з України на 15 діб, тому готувалися заздалегідь. Так вісім років я возила дітей не просто відпочивати, а дивитися, як живуть люди в Європі. І тепер я інколи думаю: а чи хтось із них пішов в «ополчєнці»?
Війна змінила всіх нас. Але для вас вона стала джерелом трагічних травм, що повністю змінили життя. З чого для вас усе почалося?
— Наша родина завжди була не дуже типовою для Донбасу. З одного боку, ми пройшли шлях заробітчанства, становлення маленького бізнесу, як і багато родин після розпаду Радянського Союзу. Але саме те, що ми часто їздили до Європи, давало нам можливість інакше дивитися на розвиток подій в Україні.
Читайте також: «Я боюся того інтегрованого Донбасу»
Ми дуже сподівалися, що наша країна пройде цей етап так, як, наприклад, Польща. Було певне розчарування після Помаранчевої революції, але ми вірили, що все ще попереду. Для мене Європа — це передусім закони для всіх. Від якихось дрібниць до ситуації в масштабах країни. Пам’ятаю, часто наводила приклад: на в’їзді до Центральної лікарні Ясинуватої висить знак, що забороняє проїзд автівкам, окрім службових. Але багато десятиріч машини їдуть, паркуються, ніхто нікого не штрафує, але й знак не прибирають. Навіщо ці подвійні стандарти? Гірше за все, що люди, яким я про те казала, не розуміли, чому це так мене обурює.
Звісно, ми підтримували Майдан. Я туди так і не поїхала, хоча збиралася. То був чи інстинкт самозбереження, чи моє природне боягузтво… А можливо, залізна логіка чоловіка, який казав: «Ірино, тобі 53 роки, у тебе артрит, у нас немає жодного знайомого в Києві, чим ти взагалі зможеш бути корисною, може, просто заважатимеш?» Уже кілька років це мій внутрішній біль, про який я не дуже часто розповідаю. Але вважаю, що я така була не одна, тому можна озвучувати тепер усе пережите.
Потім нас очікувало вже інше випробування. З’явились озброєні люди, над нашою Ясинуватою нависла хмара. У червні 2014-го чоловік був змушений виїхати до Маріуполя, який уже звільнили, там у цей час помирав мій свекор, він мав онкологічне захворювання, ще й пережив інсульт, тож потребував догляду. Ми з донькою залишилися вдома, але через певний час я відправила її до батька. Свекор помер, і на той момент ми вирішили, що вони поки що не повертатимуться додому, бо в окупованому місті стало небезпечно. Тоді вже звільнили Слов’янськ, ЗСУ підійшли до Розівки, окопалися за підірваним мостом біля Новобахмутівки. Ми з подругою Оксаною завантажували по черзі мою та її машину допомогою та відвозили українським військовим із 34-го батальйону. Із командиром Олександром Змеулом ми потім побачилися у 2016 році в Карлівці, тоді цей мужній чоловік був уже майже не схожий на молодого хлопчину з довгими ногами в шортах, яким ми його побачили того літа під Розівкою. Це такі метаморфози, яким не перестаєш дивуватися на цій війні. Спочатку ми з ними взагалі не контактували: вивантажували подушки, матраци, одяг, продукти, а вони потім забирали. Але згодом усе ж таки довелося спілкуватися з хлопцями, а фото моєї подруги, що ми зробили для звіту благодійникам, стали потім одним із приводів для катувань мене в полоні.
Мене заарештували, так би мовити, небезпідставно, було дуже багато доказів, що я возила допомогу українським військовим. Але щоб посіяти ненависть до мене серед земляків, які все життя знали і мене, й мою родину, де мама бібліотекарка, а тато інженер, і навіть не здогадувалися, що ми «фашисти», їм сказали, що я була коригувальницею в ЗСУ й чіпляла радіомаяки до їхніх будинків. Ця пропаганда спрацювала: навіть класна керівниця моєї доньки писала, мовляв, це ж треба, а ще в батьківському комітеті була, стільки років здавалася нормальною. Навіть через кілька років після мого звільнення та втечі з Ясинуватої я отримую погрози від земляків, які красномовно розписують, як вони мене готові «зустрічати» вдома.
Якої саме допомоги не вистачало особисто вам після полону? Чи щось змінилося протягом останніх років у цьому сенсі?
— Спочатку нам навіть фізично просто не було куди подітися. Ми гостювали в подруги в Мелітополі, але тоді всі боялися прориву коридору до Криму, тому мати таких постояльців їй здавалося небезпечним. Я, мабуть, сильна: трималася, не плакала, не просила допомоги. Але тоді я чітко усвідомлювала, що є важливіші речі, про які потрібно турбуватися, коли в країні війна. Що ми не єдині постраждалі й дуже багато людей ризикує життям, бере до рук зброю, щоб захистити свою країну від окупації, допомагає своїй армії, щоб вона звільнила їхні міста.
Читайте також: Особливості «народної» статистики
Я тоді взагалі не замислювалася, чи хотіла б отримувати допомогу. Уже тепер, коли минуло п’ять років, розумію, що, звісно, потребувала підтримки від держави, загалом відчуття, що хтось відповідає за громадян, які постраждали, намагаючись зробити щось корисне для України. Хотіла б, щоб до мене ставилися не просто як до героїні промовистої фотографії, а як до живої людини, 14-літня донька якої впала в глибоку депресію, а ошелешений чоловік розуміє, що пережила його дружина, але не знає, що з цим робити. У якої «зависли» гроші в банку через окупацію, завдяки яким можна було б протриматися хоч якийсь час. До якої телефонують сусіди, розповідаючи, як мародери зі зброєю вивозять усе з нашого будинку. Якій дуже важко відшукати в собі сили почати своє життя, зруйноване вщент, наново.
Раніше я навіть не думала про таке. Але сьогодні, коли вже кілька років займаюся питанням допомоги людям, що пройшли полон, можу сказати: всім цим повинні опікуватися спеціальні державні структури, професійно навчені люди, що отримують зарплату, а не волонтери та громадськість, які тягнуть це на власному ентузіазмі. Із досвіду знаю, що то неймовірно важка й невдячна праця.
Можу констатувати, що певні зміни є. Люди, які поверталися з полону пізніше, вже отримували матеріальну допомогу обсягом 100 тис. грн. А ті, хто залишався на території звільненої Донеччини, — ще й гроші з обласного бюджету. Але, звісно, це крихти. Правильно було б, якби всім цим людям надали якесь житло, нехай і без права власності, але окреме й на той час, поки вони не мають можливості повернутися в рідні міста. Дуже важливо, особливо для тих, хто пройшов полон, мати можливість хоча б зачинити двері й залишитися наодинці. Нас, наприклад, прихистила родина, яка винаймала великий будинок. Нам виділили маленьку кімнату, де на старезному дивані спали ми з чоловіком, а поруч на старому гумовому матраці для плавання — наша донька. На той момент тільки підтримка цієї родини допомогла нам якось прийти в себе, відновити документи, вирішити, що робити далі. Про психологічну допомогу теж тоді не йшлося, нам доводилося виходити з цього стану в міру своїх сил. Я робила це різними способами. Тому тепер багато часу зі свого життя приділяю саме цьому питанню і можу вже казати про певні зміни.
Членом якої організації ви зараз є, які основні напрями її діяльності?
— Організація називається Українська мережа жінок, які постраждали від насильства під час війни на Сході України. Ми входимо до глобальної мережі SEMA, яка об’єднує понад 50 країн і була створена лауреатом Нобелівської премії, лікарем і правозахисником із Демократичної Республіки Конго Денісом Муквеґе. Налагодження зв’язків відбулося майже випадково, але завдяки цьому ми маємо можливість продовжувати роботу в цьому напрямі. Нині в Українській мережі нас не дуже багато, але всі так чи інакше постраждали в полоні бойовиків унаслідок російської агресії. Організація відшукує та об’єднує жінок з усієї України, що потерпіли від насилля в цій війні, задля документування злочинів, доносить ці історії до світової спільноти.
Нещодавно відбулася поїздка правозахисників та жертв насильства до Боснії і Герцеговини, були в Косово. Що вас там вразило?
— Нашу поїздку до Косова, Боснії і Герцеговини теж організував Деніс Муквеґе в співпраці зі Східноукраїнським центром громадських ініціатив. Знов-таки Україна, як держава, не долучалася до організації цієї навчальної поїздки. У Косово нами опікувалась Агенція з питань гендерної рівності уряду республіки, у Боснії і Герцеговині — місцеві громадські активісти.
Нас було восьмеро жінок, формував нашу делегацію Східноукраїнський центр громадських ініціатив на чолі з Володимиром Щербаченком. Поїздка виявилася дуже продуктивною, ідея полягала в обміні досвідом між жінками, що були залучені до збройного конфлікту й постраждали в ньому. У спілкуванні брали участь жінки з країни, де конфлікт уже завершений, і з країни, де він триває. Це має допомогти українкам зрозуміти, як їм рухатися далі, сформулювати завдання, побачити перспективи, звернути увагу на проблеми та помилки.
Читайте також: Соціологія в окупації
Звісно, ми розповідали про російсько-українську війну та злочини агресора, зустрічалися і з постраждалими, і з послами інших країн та представниками місії ООН у Косово, яких там досі працює дуже багато, і з представниками громадських та релігійних інституцій, які отримують фінансування від донорів для роботи над подоланням стигми щодо постраждалих від насильства. Відвідали місця пам’яті та вшанування жертв війни: меморіал жертвам сексуального насильства «Героїня» в Приштині, музей злочинів проти людства та геноциду в Сараєві, меморіальний центр Потокарі-Сребрениці.
Ми побачили, що ця тема складна й час не дуже змінює ситуацію: попри велику увагу до цього питання та постійну роботу міжнародних місій процес визнання злочинів проти жінок не завжди минає гладко. Наприклад, у балканських країнах постраждалі від сексуального насильства сьогодні можуть отримати відповідний статус, після чого їм призначають щомісячну матеріальну допомогу. Тільки після впровадження цієї програми жінки стали говорити. За ці роки були побудовані спеціальні будинки з кімнатами, де організовували максимально комфортне спілкування жертв насилля зі спеціалістами, яких підготували спеціально для цієї роботи. Потім створювали комісії, до яких входило безліч різних фахівців — від військових до психіатрів. Але далеко не всі наважилися на цей крок: нині тих, хто зміг розповісти про себе комісії та отримати статус, невеликий відсоток з усіх тих, хто постраждав від насилля.
А як ви наважилися стати публічною особою й говорити про свій травматичний досвід?
— Це сталося не швидко, я маю позаду важкий шлях і свої кола пекла. На момент, коли я вийшла з полону, у країні не існувало жодних варіантів реабілітації для таких людей. Можливо, хтось спрямовував спеціалістів до військових, яких тоді теж було багато в полоні, але навіть там важко казати про потужну роботу. Мене тоді просто накрило хвилею публікацій у ЗМІ через цю фотографію. Нікого не цікавило, хто я, чому опинилася біля того стовпа. Казали так: це просто жінка, яка вдягла український прапор, тому над нею знущаються посеред вулиці. Фактично з мене зробили картинку для донесення певної інформації. Я пережила тоді дуже багато маніпуляцій від ЗМІ, але шукала будь-які можливості для доведення злочинів Росії проти України.
Коли мені пропонували виступ у Європарламенті, в ООН, я була попереджена про реальні ризики для мене як свідка. Україна — це країна небезпеки, де ніхто не може гарантувати, що мені та членам моєї родини нічого не загрожуватиме. Але то був мій свідомий вибір: у своєму віці я вже не можу воювати, тому свідчення про злочини Росії — мій фронт і моя війна. Моя справа перебуває в Гаазі та Європейському суді з прав людини. Але я довго вивчала історію людства, тому, якщо чесно, не вірю, що доживу до справедливого вироку злочинцям. Той-таки Боснійський конфлікт доводить це: минуло майже 25 років після тієї трагедії, коли було зґвалтовано понад 20 тис. мирних громадян, а прецедентів судів і покарання практично немає. Навряд чи через 20 років, навіть якщо буду ще жива, зможу давати якісь свідчення. Тому я веду свою війну зараз і взагалі вважаю, що навіть ці п’ять років прожила «авансом», бо розумію: із тими доказами, що були в бойовиків проти мене, це величезне везіння, що я взагалі залишилася жива.
Чи бачите ви своє повернення на Донеччину?
— Я патріотка, але не самогубця. Не треба мене запитувати про ці компроміси: як сильно ви любите свій Донбас, щоб повернутися для його відновлення? Я внесла свій вклад, продовжую це робити й не припинятиму, поки жива. Вважаю, що цього достатньо. Але в Ясинувату не повертатимуся. І коли хтось мені цим дорікає, пропоную віддати свій будинок, у якому «орки» жили всі ці п’ять років кагалом: їдьте та проявляйте свій патріотизм там. Дуже боляче сьогодні бачити, як ті, кого за ці роки вже стала вважати «своїми», починають мірятися, хто більший герой, шукати компромат, намагаються знецінити інших. Особливо коли йдеться про земляків, із якими разом пережила весь жах «русской весны».
—————————-
Ірина Довгань народилася 1962 року в Ясинуватій (Донецька область), закінчила Горлівське медичне училище та Донецький національний університет, підприємець. У 2014-му потрапила в полон до бойовиків, зазнала катувань, була звільнена після публікації у світових ЗМІ фото в українській символіці біля стовпа. Нині живе під Києвом, має невеличкий бізнес, займається громадською діяльністю.