Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

«Я боюся того інтегрованого Донбасу»

Чи розглядають переселенці для себе можливість повернення додому
Матеріал друкованого видання
№ 47 (627)
від 21 листопада

Нині багато розмов щодо можливого вирішення конфлікту на території України, де Росія розгорнула воєнні дії. Кажуть про дипломатичні варіанти припинення воєнних дій, після яких впроваджуватиметься поки що не зрозумілий до кінця процес реінтеграції, який до цього часу був просто декларативним та не мав чіткої дорожньої карти, хоча цим опікувалося ціле міністерство. Гучні провокативні заяви представників нової влади про активне залучення мешканців з окупованих територій (і навіть тих, які брали активну участь у розбудові «республік») до політичного та соціального життя України, ймовірно, спрямовані на демонстрацію важливих змін, що, за логікою, мали б подобатися «народу Донбасу». Саме про такий схематизований моноліт ідеться в соціологічних дослідженнях, які збурили суспільство через сумнівність достовірності опитувань у місцях, де немає законного захисту та не гарантована безпека вільнодумцям. Але чи так відчуває цей процес та частина Донбасу, яка виїхала на початку окупації? Як вони бачать своє поки що гіпотетичне повернення додому, якщо реінтеграція розпочнеться в тому форматі, у якому про неї говорять?


«Ми поки що точно не збираємося. Якщо окуповані території будуть звільнені від загарбників, тоді й розглядатимемо питання, чи повертатися до Донецька. Я особисто більше схиляюся до відповіді «ні». Чесно кажучи, важко уявити звільнення військовим шляхом без великої кількості жертв. А як буде насправді, покаже час і ситуація. Навіть якщо звільнення відбуватиметься через компроміси, то на них повинні йти не ми, а агресор. На капітуляцію ми не можемо погодитися в жодному разі», — вважає Світлана Макарова з Донецька, яка нині проживає у Львові.

 

Читайте також: Соціологія в окупації


Обіцяні компроміси з гострих питань, максимальна незалежність, така омріяна економічна «свобода», яка базується на зв’язках із Росією. Якби йшлося про справді виключно громадянський конфлікт, можливо, знайшлося б багато людей, які вважали б це достатніми кроками. Але цього виявляється недостатньо для того, щоб стали повертатися додому ті, хто виїхав, не бажаючи «русского мира». Готові спробувати повернутися висувають певні умови. І вони дещо відрізняються від риторики, налаштованої на тих, хто досі залишається на окупованій частині. Наприклад, Іван Сидоров, який нині живе в Бахмуті, ще мріє повернутися до Донецька одразу ж, тільки-но туди повернеться Україна: армія, поліція в місті будуть українськими, працюватимуть пошта й банки. Він каже, що там залишились готова рекламна агенція та майстерня, і гадає, що робота буде. Наталка Грець, переселенка, яка зараз перебуває в Краматорську, теж каже про певні умови: повернення контролю української влади над містом, існування такої самої структури влади, як в інших містах України, без осіб, що обіймали керівні посади за часів «ДНР». 

Саме через розуміння безкарності та спроби узаконити державну політику підтримки прихильників «русского мира» багато активних переселенців не бачить для себе перспектив у реінтегрованих Донеччині та Луганщині


Інші ж узагалі не відчувають у цьому «примиренні» безпечного рішення, не бачать себе в тому середовищі, яке буде сформоване в результаті реінтеграції без покарання злочинців та чіткої артикуляції причетності до України. Ганна Іванова, яка нині мешкає в Луцьку, відчуває, що додому вже не повернеться з різних причин. Одна з них така: вона не вірить у будь-які зусилля на підтримку тих, хто обрав Україну: «Екологічно це вже другий Чорнобиль. Життя моє там зламане, а починати будувати нове краще в сприятливих умовах, не у ворожому оточенні. Хочу, щоб онуки росли вільними, а не пригнобленими. Дітям, що народились і росли під час війни в Україні, буде важко порозумітися з ровесниками, що зростали в окупації». 


Інтеграція Донбасу, про яку сьогодні йдеться, планується принципово без урахування позиції тих мешканців, які виявили свою громадянську позицію під час цієї війни. На їхні інтереси не зважають жодні політики, які говорять про примирення. Ймовірно, їм ще й почнуть закидати, що вони не хочуть повертатися на малу батьківщину, де вже мир, припиняться програми підтримки, які хоч якось діють на цей момент. Про небезпеку повернення кажуть ті, хто побував у підвалах, воював на боці України, публічно демонстрував свою патріотичну позицію. Марина Демко, чоловіка якої катували в підвалах Макіївки, зізнається, що не готова до повернення, бо дуже важко починала нове життя. Вона розуміє, що там чекає розчарування, адже два рази в одну річку не ввійдеш. До того ж, зізнається жінка, є люди, із якими вже не хочеться жити поруч, які нікуди не подінуться... 


Звісно, дуже зручно вважати таких людей просто «статистичною похибкою» або розглядати, як Віктор Андрусів, виконавчий директор Українського інституту майбутнього, що замовив ті опитування, пояснюючи в соцмережах результати, навколо яких точиться запекла дискусія: 


«...ви можете мені писати тут про україномовний Луганськ і тисячі людей, які чекають повернення України, але ні. Окрім результатів опитування я маю достатньо контактів, досвіду роботи на Донбасі й знання ситуації, щоб розуміти дуже просту річ, яка простежувалася і до війни: українську позицію завжди займали маргінали». Тому очевидно, що ця меншість, яку як тільки не називали, не збирається повертатися, розуміючи, що її там не тільки не чекають накачані російською пропагандою земляки, а й фактично вже не бере до уваги українська влада.

 

Читайте також: Чого чекає Донбас?


«Якщо зможу розв’язати житлове питання: там продати, а тут щось придбати, то за жодних умов не повернуся. Навіть за умови, що то буде умовно Україна. Насправді я розумію, що «інтеграція» може відбутися за два-три місяці. Вибори, визнання федерації в складі України тощо. Але я не впевнена, що сина Олексія не заб’ють однокласники в школі, дізнавшись, що він п’ять років у Львові вчився. І що чоловіка чекатимуть викладати історію України в донецьких вишах. Та й узагалі не всадять десь ножа на вулиці. Тобто я боюся на фізичному рівні того інтегрованого Донбасу, не кажучи вже про моральний бік і решту», — зізнається Наталя Мягкова з Донецька, яка на початку окупації була змушена тікати до Львова через погрози. Тепер уже київський, а раніше донецький програміст Олександр Заіграєв теж перестав планувати повернення, попри те що на окупованій території залишилося житло: близькі виїхали, для своїх дітей там він не бачить майбутнього, а жити поруч із тими, через кого довелося тікати, бажання немає. Уже не збирається повертатися до рідного Луганська й Наталія Миронова, яка зізнається: побоюється, що через нинішню політику щодо окупованих територій беззаконня та небезпека, що панують на території ОРДіЛО, навпаки, поширяться по всій Україні. 


Саме через розуміння безкарності та спроби узаконити державну політику підтримки прихильників «русского мира» багато активних переселенців не бачить для себе перспектив у реінтегрованих Донеччині та Луганщині. Тоді як саме вони могли б стати основою для повернення Донбасу справжньої української ідентичності. Але їх там не просто не чекають, а й виносять за дужки, розповідаючи про сучасний Донбас. Тому й важко всю ту риторику сприймати як процес, що має хоч якийсь стосунок до України, а не відбувається в інтересах іншої країни. Навіть якщо йдеться про досягнення миру. 

 

Лариса Лазоренко, переселенка з Донецька:

Якщо раніше ми дуже сподівалися на повернення, то сьогодні не бачимо в тому сенсу. Навіть якщо над Донець­ком піднімуть український прапор, чого нам конче хотілося б, це ще, на жаль, не означатиме, що там відроджуватиметься українська свідомість. Так, якщо ми зможемо чимось у цьому допомогти, то робитимемо це, але мешкати навряд чи. Моя дитина, якій було вісім років на початку війни, уже не дуже пам’ятає місто, наші друзі й однодумці також здебільшого поруч. Якщо там якимось дивом постане справжня Україна, а не формальна назва, ми, звісно, приїжджатимемо на могили батьків. 

 

Валентина Постнова, переселенка з Чистякового (колишній Торез):

Тільки коли вимушено виїхала з Донбасу, то зрозуміла, як важко мені там було. Хоча сама з Росії, але за життя змогла прийняти Україну серцем і не розумію тих, хто намагається знищити країну, у якій живе. Можливо, їхні бабусі-дідусі колись сюди приїхали, а вони так і не навчилися її любити. Тому повертатися туди, де за патріотичні настрої спалили редакцію, у якій працював редактором мій чоловік, не бачу сенсу. Одне слово, реінтеграції не хочу.


Так, ми втратили тисячі живих, ці жертви не повинні бути даремними. Але не хочу, щоб Україна на останні гроші підіймала Донбас, де за блокпостами живе багато тих, хто тільки чекає допомоги від будь-кого, аби безплатно. Якщо повернення окупованих територій відбуватиметься зі збереженням цього ставлення до України, робити там таким, як ми, уже немає чого. Повертатися не буду, хіба що заради того, щоб могилки рідні навідати й поспілкуватися з десятком патріотичних друзів, які через важкі обставини не змогли нікуди поїхати.


Мрію, звісно, що люди прозріють і їм стане соромно. Хоча з тією пропагандою, яка там сьогодні, це майже неможливо. Я там була нещодавно: ані суму, ані жалю... Вони вважають себе особ­ливою територією в складі України, вже розуміючи, що РФ не потрібні. Молодь або по заробітках, або на утриманні батьків-пенсіонерів. У Сніжному бачила, як стояло 400 вагонів із вугіллям, склади повні, добували навіть на копанках, а Росія їх не приймає. На шахтах ви знайдете оголошення про набір на роботу в Норильську. І це ми будемо реінтегрувати? Якщо їх повертати, то на жорстких умовах, з мінімальною амністією або без неї. І змушувати працювати на відновлення всього того, що дозволили їм зруйнувати через дурість і схильність до халяви.

 

Ярослава Тройнікова, переселенка з Ясинуватої:

Додому повернуся тільки тоді, коли там підніметься український прапор. І ненадовго. Жити там уже не зможу. По-перше, люди. Вони дуже зазомбовані «деенерівським» телебаченням. І якщо нас до війни називали бандерівцями, то страшно подумати, що буде після... А по-друге, будинок наш уже в напівзруйнованому стані, повертатися фактично немає куди.

 

Олена Грекова, переселенка з Луганська:

Шостий рік я не була вдома. Повертатися є куди, але поки що не бачу сенсу. Питання навіть не в безпеці (мені здається, воно може бути вирішене), а в тому, якою ціною і які зміни відбудуться. Навряд чи варто повертатися додому, де почуватимешся чужим організмом. Та якщо ти їдеш, щоб робити системні зміни, наприклад у розбудові миру, то це інше питання. Самореалізація теж важлива складова. Повернутися заради своїх стін — це не про мене. Хоча їх дуже не вистачає.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.