Правила співіснування бувають різними – від мовчазної згоди більшості до щохвилинного нагадування меншістю меж дозволеного для решти. Принаймні рівень свободи в суспільстві залежить від того, як більшість сприймає дозволене меншістю (чи державою) насилля, та від того, як це реалізується цією-таки меншістю і, власне, державою. Що менше контролю, то більше свободи? Теоретично так, але навіть найбільш демократичні на позір держави при ретельнішому розгляді можуть виявитися не такими вже й привабливими, якщо дивитися на свободу їхніх громадян. Та якщо є довіра до держави та її інституцій, то питання лише полягає в тому, аби постійно підтримувати справедливість і ту саму довіру до інституцій. Адже людство віддавна живе у світі, де нагляд та покарання є одним з елементів нашого повсякдення.
В українському вимірі історія інституцій справедливості є не надто популярним фокусом спостереження за нашими минулим. На це є кілька причин, де головною є недовіра до них у самому суспільстві. І якщо сьогодні Збройні сили України мають чи не абсолютну довіру суспільства, то цього вже беззастережно не скажеш про Національну поліцію, Службу безпеки України, Прокуратуру та звісно суди – від найнижчого й до Конституційного включно. Останнє дослідження про довіру до соціальних інституцій у 2021–2022 роках, що було проведене Київським міжнародним інститутом соціології 4–27 грудня 2022 року, дуже чітко унаочнило стан справ із довірою. Як і очікувалося, найбільшу довіру в Україні мають ЗСУ. Значно зросла довіра до СБУ та поліції – до 63% та 58% відповідно. Натомість прокуратура та суди досі мають негативний баланс довіри. Прокурорам довіряють 21% респондентів (не довіряють 32%). Трішки краща ситуація із судами, яким довіряють 25% (не довіряють 34%). У довшій перспективі це також можна вважати покращенням, адже, наприклад, 2018 року судовій системі довіряли лише 12% (78,5% не довіряли, КМІС). Тож у чому причина такої стійкої недовіри до інституцій справедливості? І чи має вона якесь історичне підґрунтя?
Право на захист
Історичний екскурс у наше минуле варто, на мою думку, позначити одним застереженням. У нашому розпорядженні є чимало джерел про діяльність інституцій справедливості від XI ст. і до сьогодні. Вони доволі добре показують, як діяли ці інституції. Десь ми знаємо це гірше, а десь дуже добре. Усе залежить від збереженості й деталізації джерел. Але варто пам’ятати, що погляд на історію через діяльність інституцій справедливості має свою ваду. Він може призвести до того, що ми сприйматимемо наше минуле лише через насилля – як із боку держави, так і тих, хто тоді жив. Це так, ніби про наше сьогодення залишилися б лише документи з якогось районного чи міського суду. Або лише реєстри досудових розслідувань чи реєстр судових рішень. А що вже казати, якби це стосувалися лише одного Печерського суду?
Читайте також: Традиція політичної культури в Україні
Найдавніші відомості про діяльність інституцій справедливості ми знаємо з тих писемних джерел, що дійшли до нас із часів влади київських князів. Верховна влада князя дозволяла йому бути найвищим вершителем справедливості, його слово та воля – закон. В XI cтолітті з’являється те, що історики назвали першим писемним зведенням норм, якими керувалися для здійснення справедливості, – «Руська правда». Дві її версії – коротка та розлога – дають змогу детально подивитися на те, що було б у ті часи, якби хтось щось украв, покалічив чи вбив когось. Покарання залежало від суми збитків у випадку з крадіжкою, від належності до тієї чи тієї верстви. Що вищим був статус постраждалого, тим вищою була компенсація й покарання. Нічого дивного для станового суспільства часів нашого середньовіччя. Принаймні ми точно знаємо, що тогочасна держава намагалася впорядкувати своє право на насилля та встановлення власних норм. Як відбувалися суди та як здійснювали виконання вироків, ми знаємо вкрай погано через відсутність джерел. Важливим є те, що в тогочасної держави і її мешканців була можливість на встановлення справедливості.
Перша сторінка Синодального списку Руської правди
Від середини XIV століття ситуація з інституціями справедливості поступово змінюється. Вплив нових держав у житті українських земель, поступове впровадження інституту королівського намісника (старости) призвели до появи нових адміністративно-територіальних одиниць – воєводств. Перші з них – Руське та Подільське – з’явилися в 1434 році, а в 1462 році було утворене Белзьке. Ці три воєводства у складі Польського королівства користувалися коронним правом у версії Віслицького статуту. У Великому князівстві Литовському справи виглядали дещо інакше. Станові привілеї визначили статус шляхти в середині XV століття, а певні норми майнового та кримінального права були унормовані «Судебником Казимира» в 1468 році. Нове століття принесло Великому князівству Литовському кодифікацію права у вигляді двох статутів – першого в 1529-му та другого в 1566-му. Другий литовський статут запровадив у Київському, Волинського та Брацлавському воєводствах аналогічні інституції справедливості, як у Руському, Подільському та Белзькому.
Кароль Марконі. Прийняття Віслицького статуту
Загалом судочинство в ті часи було становим. Селяни продовжували користуватися старими правовими нормами і спільно чинити правосуддя – копний суд. Винятки залежали від того, на якому праві було село. Якщо на руському – то діяв копний суд, якщо на німецькому – то використовували правові норми, записані в Саксонському зерцалі – найбільш поширеному зведенні норм права. Власне, вони й були основою для всіх міст, що користувалися маґдебурзьким правом від XIV століття на українських землях. Шляхта мала власні станові інституції. Головною з них був земський суд, що розглядав усі справи, у яких фігурувала осіла шляхта. А коли вже справа стосувалася визначення такого специфічного, але вкрай важливого питання, як визначення меж володінь, тоді збирався спеціальний підкоморський суд та визначав на місці ці межі. Кримінальні справи були у віданні ґродського суду на чолі зі старостою – королівським намісником.
На перший погляд складна система та мала кількість судових установ потребувала від тогочасного населення кількох важливих навичок: знати свою юрисдикцію, знати розташування найближчого суду та мати можливість подати позов або захистити свої права в разі виклику. Попри те, що матеріали цих судів розповідають про злочини, суперечки, непорозуміння та зловживання, вони є наймасовішими писемними джерелами про нашу історію XV–XVIII cт. Їхнє уважне прочитання дає змогу історикам у прямому сенсі видобувати на поверхню безцінні свідчення про давні часи, які аж ніяк не були дикими та безправними. Вони не були досконалими й неупередженими. У них так само ухвалювали рішення сучасники зі своїми інтересами та вадами, але принаймні тут можна було шукати справделивість на основі писаного права, а не того, що в голові однієї людини. Навіть якщо вона наділена відповідною владою. Хоча, при великому розмаїтті судів та правових норм, найвищою судовою інстанцією залишався володар.
Читайте також: Чи можлива демократія в Росії? Погляд історика
Суспільство зазвичай не надто полюбляє інституції справедливості. У кожного буде на те своя причина. Навіть тоді, коли вони станові, і мали б відображати інтереси тих, хто стояв у вищій частині ієрархії. Утворена 1569 року Річ Посполита мала розв’язати для себе нагальну проблему створення найвищої апеляційної інстанції судів, що діяли. Ця інституція була утворена 1578 року під назвою Головний коронний трибунал у Любліні, який став місцем апеляції вироків усіх судів, що діяли в українських воєводствах. Спроба утворити окремий трибунал у Луцьку для Волинського, Київського та Брацлавського воєводств виявилася нетривалою, і вже 1589 року всі справи із цих земель відправляли до Любліна. Особливістю діяльності цього трибуналу була виборність та постійна щорічна ротація суддів, що представляли воєводства.
Політичні події, що від середини XVII століття розділили українські землі, не надто торкнулися інституцій справедливості. Козацька версія цих інституцій – сотенні, полкові суди з найвищою інстанцією генерального військового суду користувалися тими самими правовими нормами, що і шляхта в Київському чи Волинському воєводствах. Проєкти кодифікації та реформування судочинства, що виникали впродовж першої половини XVIII століття, і де найвідомішим є «Права, за якими судиться малоросійський народ», мали б наблизити право Гетьманщини до норм Російської імперії, насправді продовжували взоруватися на старі правові норми.
Від реформ до репресій
Зникнення з політичної карти Речі Посполитої впродовж останньої чверті XVIII століття, ліквідація автономії Гетьманщини не надто швидко змінили структуру інституцій справедливості. Австрійська імперія впорались із цим трішки швидше, а от Російська з певними змінами ще майже пів століття толерувала дію Литовського статуту на українських землях. Остаточно лише в березні 1843 року дія статуту була припинена. Якщо поглянути на повітові суди тогочасних губерній на Правобережжі в першій третині XIX століття, то вони мало чим відрізнялися від старих воєводських судів другої половини XVIII століття. Сила інерції давалася взнаки.
Читайте також: Імперія без народу
Поразка у Кримській війні 1853–1856 років розпочала в Російській імперії низку реформ, де найбільш вдалою виявилася судова. Проголошена 1864 року, вона впроваджувала нові принципи й нові суди. Так, для дрібних справ діяв мировий суд, а кожен звинувачуваний мав право на адвоката. Що ж, суди в нашій історії не вперше побачили адвоката. Можливо, для Російської імперії захист у суді був чимось новим, але принаймні за кілька століть до того адвокати вправно працювали в судах, що діяли в усіх воєводствах на українських землях. Мабуть, найбільшим досягненням цієї реформи стало впровадження суду присяжних для особливо важких та політичних злочинів. Подібна новація давала змогу почасти збалансувати тиск обвинувачення і зробити вирок залежним від сили доказів та переконливості сторін у судовому процесі. Аналогічний суд присяжних був впроваджений і в Австро-Угорській імперії. Ця загальноєвропейська тенденція до стримування тиску держави на результат суду давала шанс тим, кого держава переслідувала за політичні чи релігійні переконання.
Революція 1917 року та утворення Української Народної Республіки поставили на порядок денний цілком логічне питання про створення власної судової системи. Ухвалене в той час законодавство визначало, що, окрім Генерального суду з трьома департаментами цивільного, кримінального та адміністративного права, будуть діяти суди відповідно до адміністративно-територіального устрою держави. Однак перші кроки роботи нових інституцій справедливості були швидко перервані політичними змінами, що впродовж 1918–1921 років чи не щомісяця змінювали політичну карту українських земель. Мирна угода, підписана в Ризі 1921 року, утворила новий кордон, що поділив більшість українських земель між Польщею та формально Радянською Україною, що мала майже всі ознаки незалежної держави, але слухняно виконувала розпорядження з Москви.
Читайте також: СРСР. Останній ювілей
Суд у радянській системі відповідав чи не всім формальним ознакам незалежної гілки влади за конституцією. Він діяв від імені народу. Але важко вважати справедливим суд, де навіть за наявності адвоката твій голос нічого не вартий порівняно з голосом прокурора, що від імені держави звинувачує у всіх знаних і незнаних злочинах. Перші гучні процеси кінця 1920-х – початку 1930-х років виразно показали, що таке радянський народний суд. Позірна легітимізація політичних рішень щодо фізичного усунення незгодних та опонентів, пошук ворогів призвели до цілком очікуваного результату. Страх, що заполонив розум кожного, хто бодай на мить відчув подих радянських інституцій справедливості, які радше варто називати елементами репресивного апарату, на довгі десятиліття позбавив бажання сперечатися та мати справу з державою в суді. Масові репресії 1937–1938 років, коли спеціальні судові трійки за день вирішували долю сотень невинних людей, лише стали трагічним підсумком чинного становища. Годі було сподіватися на справедливість у тоталітарній системі.
Радянський пропагандистський плакат
Друга частина радянського періоду нашої історії, що почалася після 1945 року, мало змінила у ставленні до судів. Попри зменшення градусу напруги в суспільстві після смерті Сталіна, суди залишалися цілком слухняним інструментом. Навіть незважаючи на те, що, окрім судді, рішення ухвалювали за участі народних засідателів, котрі мали б показати демократичність рішення, насправді їхній голос у дорадчій кімнаті лунав виключно для легітимізації рішення судді. Гра в показову народність ніяк не сприяла довірі до суду як місця, де можна знайти справедливість.
Проблеми української Феміди
Незалежна Україна успадкувала від своєї радянської попередниці всю судову систему разом із суддями. Новацією стало лише впровадження в 1996 році Конституційного суду України. Від самого початку існування незалежної держави судова реформа та суди – від міського до Верховного – були і є на порядку денному всіх політичних дискусій у країні.
Підвищення добробуту суддів, загравання всіх очільників нашої держави із судовою гілкою влади призвели до того стану, що ми маємо сьогодні. Суд у сучасній Україні не є тією інституцією справедливості, якій довіряють громадяни, а чимала частина суддів, зважаючи на шалений розрив у заробітній платні, соціальному та пенсійному забезпеченні, настільки віддалилася від реальності, що радше нагадує окрему касту обраних, ніж тих, хто вершить справедливість.
Попри довгу традицію інституцій справедливості в нашій історії, ми на сьогодні є заручниками того суду й судової системи, що має своє коріння в радянській репресивній системі та пострадянській політично-олігархічній співпраці вже в незалежній Україні. Варто замислитися. Адже без можливості встановити справедливість у будь-якому аспекті нашого життя подальший поступ буде неможливим.