Торік ПР отримала в цьому регіоні 29,34%, що на 10% менше порівняно з виборами до ВР 2007-го. Тоді як результати опозиційних партій значно вищі: «Об’єднана опозиція» з 21,80%, УДАР із 13,63% і «Свобода» з майже 5% випереджають регіоналів більш ніж на 10%. Такі показники є зовсім не випадковими, адже Херсонщина через низку історичних, демографічних та економічних чинників суттєво відрізняється від південно-східних областей, які багато хто зараховує до «біло-синіх». Так, в усіх суміжних із нею регіонах на виборах-2012 Партія регіонів набрала понад 40%, за винятком Дніпропетровщини, де вона отримала також чимало – 35,79%. Нестандартні, як для Південного Сходу, електоральні показники для херсонців є нормою. Наприклад, у 2004-му за Віктора Ющенка віддали свої голоси 43,43% місцевих мешканців, тоді як сусіди – лише близько 28%.
На Херсон, у степи
«Сучасна Херсонщина – це край нащадків турбаївців, переселених сюди після придушення їхнього повстання (один із найбільших антикріпосницьких селянських виступів у Лівобережній Україні в другій половині XVIII століття, який відбувся в селі Турбаї. – Ред.), та чумаків, – розповідає херсонський краєзнавець Сергій Дяченко. – Саме тут Нестор Махно мав найбільшу підтримку, хоч і був родом із запорізького Гуляйполя. Дух волі є ментальною ознакою цього регіону. І цим він досить серйозно відрізняється від інших регіонів Південного Сходу – більш індустріальних за характером економічної діяльності та російсько-совєцьких за етнічною належністю населення й політичною орієнтацією».
Потужна колонізація місцевості розпочалася після входження її до складу Російської імперії наприкінці XVIII століття, хоча багато козацьких сіл та хуторів ведуть свою історію ще з кінця XVII – початку XVIII століття. Ще на зорі свого формування цей край став прихистком для найбільш волелюбних та активних селян, які не хотіли чи не могли залишатися у своїх рідних місцях. Недаремно ж так багато людей втікало від докучливої кріпаччини «на Херсон, у степи» в першій половині XIX століття, щоб стати багатими, вільними і заможними. До того ж мова йде не тільки про українців, а й про росіян, німців, греків, шведів, болгар, татар, євреїв – такий собі «плавильний тигель Господа» серед степу. А якщо накласти на це традиції чумацтва як вільного підприємництва, стає зрозуміло, чому Херсонщину дуже важко сприймати як частину омріяної любителями «Русского міра» «Новоросії».
Як твердять історики, саме наявність великої кількості вільних переселенців та вільних земель наклала досить вагомий відбиток на характер місцевих мешканців. Брак кріпацьких традицій, етнічне розмаїття та відносна лояльність місцевої влади далися взнаки вже на початку XX століття, коли Херсонщина, як і весь Південь, пережила справжній вибух революційного терору: нападів на чиновників, державні установи, експропріацій тощо. І чинили їх, що вельми показово, переважно місцеві мешканці, які масово долучалися до підпільної антиурядової, а часто-густо просто протизаконної діяльності.
Плодючі херсонські степи зазнали другої хвилі заселення після Другої світової війни. «Тоді Херсонщина заселялася переважно людьми із Західної та Центральної України, – каже Тарас Бузак, головний редактор інтернет-видання «Херсонська правда». – Ще один наплив приїжджих відбувся наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років, коли колгоспи-радгоспи пропонували переселенцям вигідні умови: надавали житло, переманювали скотарів і трактористів з усієї країни високими зарплатами та можливістю «лівих» заробітків на продажу кавунів. Місцевих, які закінчували виші, відправляли в інші місця, та завдяки новоприбулим села не залишалися без робочої сили». Прикметно, що західноукраїнські переселенці змогли зберегти тут свій колорит, українську мову й традиції, про що свідчить хоча б нинішній швидкий розвиток греко-католицької церкви (на Херсонщині діє вже 16 приходів УГКЦ).
Варто також згадати про ще одну важливу, хоч і набагато меншу переселенську хвилю – відставних військовослужбовців, «молодих спеціалістів» та працівників радянських органів, переважно з Росії, яких завжди приваблював сонячний Південь. За інформацією професора Херсонської філії МАУП Костянтина Подобєда, наприкінці 1980-х такого контингенту в регіоні налічувалося близько 200–250 тис., сконцентрувалися вони переважно у великих містах: Херсоні, Новій Каховці, а також у трьох південно-східних районах області: Новотроїцькому, Генічеському та Чаплинському. Мабуть, нікого не здивує, що саме ці терени є наразі «біло-синім» бастіоном Херсонщини.
Етнічна специфіка
Мешканці Херсона жартома кажуть, що якби в місті не побудували наприкінці 1950-х Херсонський бавовняно-паперовий комбінат (ХБК) і не завезли для роботи на підприємстві ткаль із російських міст Шуя та Іваново, то тут росіян узагалі не було б. «Колись у міському архіві знайшли скаргу однієї з цих «іванівських ткаль» початку 1960-х років на ім’я першого секретаря Дніпровського райкому партії у Херсоні, щоб він змусив місцевих розмовляти російською мовою, бо приїжджі робітниці нічого не розуміли українською, якою тут усі спілкувалися», – розповідає Тарас Бузак. Дуже промовистий факт – єдиний район у місті, де впевнену перемогу святкувала Партія регіонів, – той, де компактно проживають нащадки цих самих переселенців із Росії. До речі, така етнічна компактність є радше винятком для Херсонщини, якій притаманна значна змішаність населення. Тобто тут, звісно, є райони, де переважають українці або росіяни, але майже немає місць, де представники певного етносу жили б одноосібно.
Наприклад, у Голопристанському районі поруч з українським Добропіллям живе цілком російська і заснована росіянами ж Новософіївка. Понад те, багато сіл, приміром Нова Маячка Цюрупинського району чи Рубанівка Білозерського, досі поділяються на «українську» та «російську» частини, і небіжчиків там ховають на двох різних цвинтарях. Ще більше сум’яття в таку картину внесли згадувані переселенські хвилі 1940–1970-х. Цим Херсонщина знову ж таки відрізняється від своїх сусідів, де межі етнічних районів достатньо чіткі й легко проглядаються досі.
«Зазвичай села з українським чи домінантним українським населенням голосують за опозицію, – розповіла Тижню одна з аналітиків обласного штабу «Об’єднаної опозиції». – Тоді як населені пункти з російськомовними і російськоорієнтованими мешканцями – за Партію регіонів чи комуністів. За єдиним винятком – далеким північно-східним кутом Херсонщини, Нижньосiрогозьким, Верхньорогачицьким та Іванівськими районами, – там мешкають переважно українці, але вони живуть на привозній воді, дуже бідно. Цілком зрозуміло, чому ці райони дали дуже високий відсоток за Партію регіонів, адже люди банально залежать від влади у найнеобхіднішому, тому є більше можливостей для маніпуляцій та тиску».
На підтвердження такої теорії можна навести як приклад округ № 186, до якого входили переважно українські Голопристанський та Скадовський райони. Тут ставленик ПР Олексій Журавко і затята комуністка Катерина Самойлик, яка багато років «засівала» цю територію, сенсаційно програли самовисуванцю з опозиційною риторикою Федорові Негою. Місцевою специфікою скористалася і влада: усвідомлюючи, що на парламентських виборах-2012 усі села голосуватимуть виключно проти ПР, до українського сільського округу № 184 спеціально приєднали російськомовну Каховку. Результат не забарився: представник партії влади Микола Дмитрук здобув «переконливу» перемогу, обійшовши свого конкурента самовисуванця Івана Винника аж на 22 голоси.
Прикметно, що майже та сама кореляція діє і в містах. Наприклад, зовсім поруч існують козацький Берислав та проросійська, побудована для обслуговування Каховської ГЕС Нова Каховка, що заселялася привозними спеціалістами, і голосують вони відповідно. Хоча дуже неприємною для влади тенденцією є зростання підтримки українських ідей у містах, що традиційно вважаються більш російськими. Саме через це в окрузі № 183, який міститься на території міста Херсон, переміг висуванець УДАРу Андрій Путілов.
Ця етнічна визначеність голосування ще більше поглиблюється економічними чинниками. Херсонщина – аграрна область, тоді як усі сусіди – постіндустріальне, а у випадку Дніпропетровська та Запоріжжя суто індустріальне середовище.
Толерантний край
Мабуть, головним символом Херсонщини є кавун. І недаремно, адже саме ця ягода вже понад століття є одним із наріжних каменів місцевої економіки. Тут розвинувся справжній «кавуновий» бізнес, який зазвичай функціонує за сіро-чорними схемами, що дало змогу ще до 1991 року багатьом тутешнім людям стати легальними мільйонерами. До того ж на відміну від Центральної України процес розпаювання колишніх колгоспних земель тут був відносно прозорим, тому майже кожна родина в селі має чималеньку ділянку в кілька гектарів, а то й кілька десятків. Що, до речі, дає роботу як місцевим, котрі наймаються обробляти землю за непоганими розцінками – 600 м за 25–40 грн плюс харчі, так і сезонним заробітчанам з інших областей.
Через низку кліматичних чинників найкращим місцем для вирощування кавунів є якраз південно-західні райони області, переважно українські: згадувана Голопристанщина, яку місцеві скорочують у розмові як ГоПри, а також Скадовський та Цюрупинський райони. До того ж ці місцини приморські, тобто там ще є курортний бізнес. Тоді як райони з переважно російським населенням – Новотроїцький, Генічеський, Нововоронцовський – майже непридатні для кавунництва. Тобто вони позбавлені дуже прибуткової статті в бюджеті, паралельно потерпаючи ще й від браку води через солончаки. Тож у світлі цього протиставлення «українці – росіяни» набуває додаткового, майже марксистсько-класового забарвлення на кшталт «багаті – бідні». Ось така виходить складна етнічно-економічна мозаїка.
Утім, етнічна строкатість виховала в місцевих поважне ставлення до іншості. «Це дуже толерантна область з усіх питань: і релігії, і історії, і мови, – розповідає Тарас Бузак. – Наведу приклад своєї сім’ї, і таких родин безліч. Жінка моя родом із Західної України, я – із села Новотягинка Білозерського району Херсонської області. Перша дитина в мене хрещена в УПЦ КП, друга – в УГКЦ. Оце типова Херсонщина. І дружина, яка тут мешкає 10 років, вже почувається херсонкою, тому що їй тут комфортно. Вона жодних проблем навіть у побуті ніколи не мала. В решті регіонів необхідно якось пристосовуватися, підлаштовуватися під усталені традиції, а тут цього не треба. На Херсонщині хоч би ким ти був – радше місцеві приймуть твоє, ніж будуть його якось ображати».
Віра в себе
Якщо спробувати вивести типовий образ херсонця, то виявиться, що його дідусь із бабусею переїхали сюди звідкілясь із Вінниччини чи Тернопільщини наприкінці 1960-х, у нього є 40 га землі, яку він здає в оренду під кавуни, голосує за опозицію, спілкується в побуті суржиком, сумлінно працює в агросфері, влітку підзаробляє на продажу тих-таки кавунів чи помідорів, любить яскравий одяг, як і годиться уродженцю Півдня, і вважає себе українцем, хоча й не вміє цього виразити. Люди тут дібралися активні та мобільні, що визначає відсутність такого типового для переважної частини територій України патерналізму – сподівання на доброго царя чи хорошу владу, яка все вирішить за тебе. Херсонці, навпаки, звикли покладатися тільки на себе.
Варто також згадати славнозвісний «херсонський діалект», яким тут спілкуються. «У Херсоні не говорять ні українською, ні російською, – стверджує журналістка і громадська діячка Юлія Манукян. – Тут розмовляють суржиком, але дуже специфічним, із великою кількістю вкраплень жаргонізмів місцевого походження». Але, за спостереженнями Тижня, щонайменше 80% людей на вулицях Херсона та населених пунктів однойменної області, якщо до них звертатись українською, відповідатимуть нею чи на неї перейдуть. Понад те, на відміну від того ж таки Миколаєва, не кажучи вже про Одесу чи Запоріжжя, звучання української тут є цілком природним. Показово, що в розпал антиукраїнської істерії щодо «радного язика», влаштованої торік Партією регіонів, жодного подібного білборда в місті не висіло. Херсонщина є виразно українською землею, незважаючи ні на яке імперське минуле, етнічну розмаїтість чи економічну неоднорідність.