Але щоразу дивуюся, читаючи про аромат кави на вулицях Львова, привітність перехожих і приємну романтичну атмосферу безпечного вечора. Це місто — одне для туристів і зовсім інше — для тутешніх жителів, які вже звикли до неприємної суміші запахів каналізації та сміття, підозрілих перехожих різних мастей і фрази «Підніміться ще на півлюдини!», що вже стала класикою жанру.
Львів інший. І варто віддати належне поетам, прозаїкам, художникам та іншим творчим натурам: вони створили образ дивовижного, чарівного, оригінального Львова. Для мене це лишається міфом, який легко розвіяти, заплющивши очі на красиву обгортку.
Читайте також: Гусятин і його переходи
У День пам’яті жертв Голодомору в центрі міста збираються тисячі патріотів, які ставлять свічки, вшановуючи загиблих від важкої руки режиму. А в цей час менш ніж за 100 м стоять бабусі й дідусі з простягнутими руками. Для них голодомор триває щодня, не скінчився він і сьогодні. І мова, звісно, не про тих, хто перетворив жебрацтво на свою професію. Мова про тих, хто чекає шматка хліба й піде додому відразу, як його отримає.
Ідеш повз голодних дітей і пенсіонерів… Віддаляєшся від центру міста, переповненого туристами…
Потрапляєш в атмосферу справжнього Львова. Іншого Львова, про який ані слова не скажуть поціновувачі ароматної кави і смачного шоколаду. Того Львова, де за скромну винагороду можна знайти вкрадені речі, знаючи, до якого ресторанного столика варто підсісти задля переговорів. Того Львова, який нічим не відрізняється від інших міст любої неньки.
Читайте також: Львів. Історія любові
Відчуваєш дух 1990-х, який зберігся на Левандівці. Проходиш повз місце на Суботівській, де серед білого дня розстріляли «авторитета» Ореста Завінського ще в 1994 році, бачиш сліди від куль на фасаді п’ятиповерхівки й розумієш, що відтоді тут нічого не змінилося. Навіть дерево ніхто не посадив. Заходиш на Левандівський ринок і натрапляєш на тих, хто приїхав чи прийшов на своїх двох, щоб продати кілька кілограмів картоплі чи яблук заради банального виживання. Те саме бачиш навіть у центрі біля Оперного театру. Туристи дивуються, бачачи бабусь, які продають домашні «напівфабрикати» — вареники в поліетиленових прозорих пакетах — на тротуарі.
Крокуєш на Сихів і дивуєшся, що роки не змінюють тутешнього пейзажу з його панельними будинками, переповненим громадським транспортом, різношерстою публікою на вулицях, зрештою, просто сірими буднями. Дивуєшся, оглядаючи совковий стиль кінотеатру імені Довженка, який ніяк не вписується в «європейську атмосферу». Як і ринок «Шувар», що нагадує про 1990-ті кожному, хто на нього заходить. Здавалось, тут час зупинився і за 25 років нічого, крім ціни за в’їзд, не змінилося. Створення інфраструктури відбувається надто повільно, внаслідок чого район, згідно з версією одного з видань, навіть потрапив до ТОП-10 неблагополучних житлових масивів України. І цього разу владі складно сказати вже сакральне «В країні війна!», оскільки ця «видатна» подія сталася ще у 2010 році.
Їдеш у Рясне й немов потрапляєш у провінційне міні-містечко, де легко заблукати серед багатоповерхівок. Заходиш в один із під’їздів і розумієш, що знайти сюди дорогу ще раз буде складно. Вийшовши, бачиш: ти вже заблукав і не відразу знайдеш шлях до зупинки громадського транспорту. Всі недоліки «сірої зони» легко побачити неозброєним оком: котельні, які, схоже, пам’ятають «славні часи» Хрущова, й дахи в аварійному стані, з яких не раз дивився на вечірній Львів, маючи надію, що шматки бетону впадуть не сьогодні. Недарма левову частку розділу «Пам’ятки архітектури» у статті про Рясне, розміщеній у Вікіпедії, займають дані про завод Oikos.
Читайте також: У Городок, до серця Ягайла
Повертаєшся в центр і починаєш шукати під цією красивою обгорткою справжній аромат Львова. Для цього зазираєш у кілька під’їздів, але вмить розумієш, що запах тут не з найкращих. Певно, тому що в місті чимало людей, які не соромляться справляти нужду просто за брамою під’їзду, хоча за кількасот метрів можна знайти безплатні туалети. На щастя, для тисяч містян вбиральня в «Маку», на відміну від Амстердама, Будапешта чи Братислави, цілком безплатна. Заходиш, наче «в гості», до кожного під’їзду й бачиш страшну картину. Якби будівлі були живими людьми, вони вже давно б виявились у комі. Вони гостро потребували б допомоги медиків, адже найближчими днями, здається, їхні серця перестануть битись. Труби протікають, під ногами хрускають шприци та сміття, зі стелі зриваються шматки штукатурки. Виходиш. І знову перед тобою привітна вуличка Львова з усміхненими туристами, які поспішають в одну із кнайп заради тієї загадкової кави, якої не знайдеш більше ніде.
Повертаєшся додому. Під крики водіїв переповненого маршрутного таксі. По вулицях, де часто не працює освітлення, що змушує жінок і літніх людей насторожуватись від будь-яких звуків чи кроків позаду. По дощовому болоту. Крокуючи неприбраним тротуаром. Дивлячись на молодих людей із пляшкою пива чи горілки в руках, а також школярів із сигареткою, які, схоже, не збираються повертатись додому пізно ввечері.
Заздрю туристам. Вони не бачили іншого Львова. Я бачив.