28 жовтня, 2016

Гусятин і його переходи

«Йду до гальонів» або «Йду подивлюся до москалів», — казали колись люди й вирушали через місток на Збручі до своїх сусідів з іншої імперії — Австро-Угорської або Російської.
Гусятин і його переходи

«А що, не було справжнього кордону? Що, отак-от просто й ходили через місток?» — запитаєте ви. — «Таке розповідають. Може, охоронці добре знали усіх місцевих «перемитників»?..»

Тепер мешканців «східного» й «західного» Гусятина легко розпізнати за їхнім мовленням: із західного берега «ото» ні «ждати» на вас не будуть, ні «спасибі» не скажуть.

Як і належить місту на кордоні, Гусятин прокидається рано-вранці. Усі його життєво важливі магазини відчиняють свої двері вже о восьмій. У базарні дні — вівторок і п’ятницю — це й зовсім жваве містечко. Але до полудня ажіотаж спадає, прибульці роз’їжджаються по селах і гусятинське життя стає тихе й розмірене — таке, як течія річки Збруч.

Читайте також: Львів. Історія любові

Стоїш на березі, дивишся на плесо — й не одразу розумієш, у який бік плине вода й чи плине взагалі.

Коли-не-коли проїжджають поодинокі машини. Але вони обов’язково зупиняться вам на пішохідному переході. То риса водіїв, котрі знають, як воно — перетинати кордон, хай навіть такий, без митниці.

Читайте також: Старі світи Тернополя

Той, хто трошки знає історію, скаже вам, що Гусятин був колись королівським містом (XV–XVI століття), тут народилися письменник і священнослужитель Дем’ян Наливайко, а також його уславлений войовничий брат Северин.

А ще такий співрозмовник додасть, що 1848 року, коли спала вода у Збручі, з неї неподалік Гусятина показалася маківка язичницького кам’яного ідола. Ним виявився чотириликий Світовид, 2,67 м зросту. Тягли його з намулу кіньми, потім обхарили — почистили, помили, і хотів було пан установити його як Сторожа на під’їздах до села Коцюбинці, але люди дуже сі напудили.

Читайте також: Луцьк: місто, де зорі низько

Тому Світовида відправили від Збруча подалі — і він осів у Кракові. Гусятин натомість тепер пишається копією цього язичницького патрона.

Той, хто знає теперішнє, покаже вам найбільше багатство міста — джерела мінеральної води. У свіжому вигляді вона тхне тухлими яйцями (по-хімічному кажучи, сірководнем), але справляє лікувальний ефект на нирки. За словами місцевих знавців, ця вода є аналогом трускавецької «Нафтусі». У приборканому, цивілізованому вигляді цілющу гусятинську воду можна знайти на прилавках магазинів, називається вона «Надзбручанська» й, очищена, вже не має екзотичного запаху.

Вулиця Незалежності, центральна в Гусятині, рясно всіяна магазинами. «Бриз», «Люкс», «Шанс», «Блиск», «Принт»… Назви просто вражають лаконічністю. Аж тут ні сіло ні впало виринає салон побутової техніки «Білий лебідь» («Білий гусак» звучало б для Гусятина патріотичніше), далі — перукарня «Монро», кафе «Олімп», якийсь «Теремок», «Галичанка», «Оазис»… Уся крамарська незалежність Гусятина дружно вливається в торговий дім «Україна» з наріжним магазином «Рембуд».

Читайте також: У Городок, до серця Ягайла

Колись, за часів мого дитинства, у 1980-ті, пам’ятаю, на цій вулиці була велика книгарня. Мене вона приваблювала книжками, а мою маму — розмаїттям кактусів у величезних вітринах. Тепер на тому місці — чи то магазин ковбас, чи то банк — і ні книжок, ні кактусів.

Коли я навчалась у першому класі школи села Вікна Гусятинського району, вчитель фізкультури узяв був мене на районні змагання з естафетного бігу. Мабуть, зауважив і оцінив запал, із яким ганялася за хлопцями на перервах. Не те щоб я вдарила лицем у болото — ні. Просто, коли побачила, що на біговій доріжці мені не наздогнати значно старших за віком і спритніших бігунок, то за кілька метрів до етапної риски круто звернула вбік, підбігла до вчителя фізкультури, який пильно спостерігав за напруженою боротьбою, і вручила естафетну паличку йому. Паличка невдовзі перетворилась у його руці на міліцейський жезл — замість бігових доріжок Леонід Данилович став контролювати дороги й перехрестя.

Ви можете подумати, що Гусятин — тихе, непоказне містечко, сіре, сказати б, як гуси. Приблизно так воно і є. Але потенційно воно приховує в собі прикордонний неспокій, який виявляється в тому, що звідсіля можна поїхати, куди душа забажає. Тернопіль, Кам’янець-Подільський, Чортків, Івано-Франківськ, Львів, Київ… — хтось подбав про те, щоб пасажирські перевезення Гусятина були відкриті до світу, щоб усім ворохобникам можна було податися туди, де, як вони думають, життя вирує, і повернутися назад, до місця, де воно тихо тече.

Я часом приїжджаю до Гусятина, тут пролягають мої особисті кордони й переходи. Але це, як кажуть по обидва береги Збруча, — інша історія.