Про Розстріляне Відродження зараз вивчають в шкільній програмі. Але навряд комусь зі школярів Донеччини на уроках розповідають про поетів-земляків, які були закатовані в 20-30 роки через причетність до так званої “національної буржуазії”, а простіше кажучи — за українську мову. Як і, наприклад, про участь у партизанському русі УПА на території Донбасу місцевого населення — теж не дуже розповсюджують інформацію. І така вибіркова “непомітність” інформації, яка насправді, є, не дивує. Бо це є частина штучно створеного міфу про проросійський та російськомовний Донбас.
З початком бойових дій на Донбасі рівень цікавості щодо історичних подій серед місцевого населення зріс. Різноманітні лекції, диспути та тематичні зібрання досить стабільно збирають велику аудиторію, бо є попит навіть на самостійне вивчення та бажання це обговорювати один з одним. Наприклад, в Бахмуті представники двох громадських організацій зібрали унікальний матеріал та запропонували щомісячні безкоштовні лекції для бахмутчан на широкі історичні теми: від боїв січових стрільців до боротьби Гельсінської групи, включно з ознайомленням з місцевим матеріалом з різних історичних подій. Але за цим бажанням влада не встигає: активісти отримали офіційну відмову від місцевої влади. Проводити подібні заходи, які не “заплановані зверху” в центральній бібліотеці, де є всі технічні умови, не дозволили. В Слов’янську нещодавно відбувся захід для вчителів української мови та літератури Донецької області на тему «Розстріляне відродження на Донбасі», який підготувало ГО «Українська Ініціатива» за сприяння Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, а щоб організувати в бахмутській бібліотеці цю ж лекцію, знадобився офіційний лист міському голові від Міністерства інформаційної політики України.
Читайте також: Майк Йогансен. Мадрівник, мисливець і філософ
Але лекція в Бахмуті теж відбулась. При повному залі. Учасники, зокрема, дізналися, що їхнє місто було колись культурним центром, бо першій твір української художньої літератури видали в 1898 році саме в Бахмуті — це збірка “Донецькі сонети” Миколи Чернявського, а в роки Першої світової війни тут вже існував філіал товариства “Просвіта”. Тому літературні традиції рідного краю потребують ретельного вивчення:
“Говорячи в контексті такого явища, як Розстріляне Відродження, нам цікаво досліджувати, чи були в ті часи українські поети та письменники саме тут, на Донбасі, чим вони займались, як їх торкнулися репресії. Матеріалів на цю тему досить багато, зараз вони доступні, за часи Незалежності було зібрано їх немало. Тільки цифри: у 1930 році тут друкувалися 259 українських письменників, після 1938 року — тільки 36, своєю смертю померли з них тільки десять. Українські літератори Донбасу зазнавали різноманітних утисків та репресій з боку тоталітарного радянського режиму, який усіляко намагався русифікувати регіон. Багато з українських літераторів тогочасного Донбасу було розстріляно”, – розповів Юрій Косенко.
На початку 20-х років минулого сторіччя не було однієї єдиної спілки письменників, існували різноманітні літературні угрупування. Одна з них — спілка літераторів “Забой” працювала на теренах Донеччини, в ній об’єдналися, зокрема, і письменники, які писали українською мовою. Про цей літературний гурток, який виріс з редакції журналу з такою ж назвою, я чула з дитинства: навчаючись в школі, була екскурсоводом в шкільному літературному музеї, де ціла кімната була присвячена землякам з літературним талантом. Тому сподівалась почути знайомі прізвища. А почула зовсім інші…
Олексій Фарбер, Фелікс Ковалевський, Василь Гайворонський, Григорій Баглюк, Іван Приблудний, Василь Іванів-Краматорський, Петро Височина, Іван Савич, Григорій Костюк — про цих літераторів, які в 20-30-х роках працювали на Донбасі, в радянському шкільному музеї не йшлося. Бо всі вони зазнали утиску, тому що на хвилі українізації почали усвідомлювати свої коріння та писати рідною мовою. Хтось пройшов табори, як, наприклад, костянтинівець Василь Гайворонський. Під час Другої світової він опинився в США, де за твір “Заячий пастух” був визнаним одним з провідних українських літераторів в еміграції. “Скільки їх є! Скільки є… Стріляють одні одних, а ніяк не перестріляються”, – написав Гайворонський в оповідання “А світ такий прекрасний”, бо на собі відчув радянську “прихильність” до майстрі слова. Не так пощастило, як що так взагалі можна казати про долі митців в часи Розстріляного Відродження, молодому талановитому літератору Григорію Баглюку. Цей хлопчина на волі прожив всього тридцять років, писав дуже яскраві твори в дусі радянського реалізму. Починав писати російською, але згодом перейшов на українську. За що і потрапив до списків тих, кого потрібно знищити. І тільки в таборі, куди він потрапив, зрозумів звірячу сутність системи, почав підбурювати до бунтів та голодування. Він був страчений, про цей випадок залишив спогади в своїх творах Олександр Солженіцин.
Читайте також: Микола Хвильовий писав: "Застрелитися я ніяк не можу!"
Але моя пам’ять підказує інші прізвища: Павло Безпощадний, Борис Горбатов, Сєвєров, Чепалін. Ними ж, о речі, рясніє і Інтернет: саме вони зазначаються, як справжні “забойовці”. Розгадка цієї заплутаної історії знайшлася в текстах того ж Василя Гайворонського, який був заступником відповідального редактора журналу “Літературний Донбас”, як став називатись колишній “Забой”:
“Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкували “Літературний Донбас”, присвячений з’їздові письменників. З’їзд повинний був відбутися наприкінці 1932 року в Артемівську. Поставило біля машин озброєну варту, а вже вночі почалися арешти. Арештовано декілька душ, в тому числі, Баглюка і мене. Решту письменників взяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, ті повтікали… В такий спосіб, позбувшись українців, купка росіян-письменників захопили журнал у свої руки, зрусифікували його, назвавши вже по-російському “Литературный Донбасс” і видають його до цього часу”.
До речі, будинок, де колись була розташована редакція, яку заарештували майже всім складом, досі існує в Бахмуті в самому центрі. Але розмістити хоча б пам’ятний знак, де написати про знищення української редакції, дозволу немає: мовляв, машини ж залишилися, хтось потім прийшов працювати, редакцію не знищили. І стоїть цей будинок на вулиці, яка названа на честь Бориса Горбатова, який колись написав “Артемовск- лучший город на земле», і по свідченням його сучасників -колег, був ярим противником всього українського, писав доноси та особисто брав участь в цькуваннях літераторів Розстріляного Відродження.
Так, шукати якихось ідейних дисидентів серед поетів та письменників того часу на Донеччині, мабуть, було б важко. Майже всі, хто тримав перо в руках, народжували “дітей свого часу”: пролетарські вірші та прозу. Іван Приблудний — проливав кров проти УНР, писав про перемогу комунізму та пронизливі вірші про природу та подорожі. Був розстріляний в 1937 році. Іван Каляник — етнічний росіянин, але познайомився з Павлом Тичиною та за його порадою почав писати твори українською. Був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі. В тюрмі запропонували перейти принципово на російську в творчості, за відмову — розстріляли. Георгій Костоправ, переклади його творів російською є в бібліотеці Вернацього, розпочав створення національної школи для греків Приазов’я, намагався розвивати та поширювати культуру греків-ромеїв, жодних крамольних ідей. Був розстріляний в 1938 році. Але чому ж вони були так жорстоко покарані системою, яку підтримували та плекали?
Читайте також: Без ексцесів виконавців
“Вони забажали розвивати культуру національну за формою, навіть, якщо вона комуністична за змістом. Навіть ця тільки форма була поперек горла радянській системі, тому подібна національна інтелігенція була знищена. Ті, хто відмовлявся від ідеї, залишався жити”, – вважає Костенко.
І багато хто з тодішніх пролетарських літераторів усвідомили те, що саме національна ідея дратує та змушує знищувати. А українізація стала просто інструментом для виявлення небезпечних для системи людей. Григорій Костюк, теж письменник з Донеччини, тоді написав в засланні: “Ось думаю я, чого ми тут всі сидимо. Ми ж не вчинили жодного злочину. Але нас бояться, нам не довіряють, нас ізолюють, нас винищують. Чому? Тому що ми маємо свідомість української людини, яка, збурена революцією, випросталась на весь свій зріст і владно вимагає права на своє буття. Інших причин я не бачу”.
І про це обов’язково потрібно знати та говорити. Щоб потім не вийшло, що патріотізація та українізація, яку зараз ми спостерігаємо на Донеччині, теж чийсь інструмент для виявлення.
