НОВИНИ

Микола Хвильовий писав: "Застрелитися я ніяк не можу!"

Перші думки про самогубство з'явилися у Миколи Хвильового ще 1923-го року, як засвідчують його листи до Миколи Зерова

1923 рік – це  початок політики «коренізації», спроби втілення якої показали неабияку гостроту «боротьби двох культур»: української й російської. Драматичні колізії, пов’язані із зигзагами національної політики, Хвильовий переживав надзвичайно гостро. «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?» – скаже він вустами свого героя, редактора Карка (новела «Редактор Карк», 1923). Сум’яття Карка, в душі якого конфліктують комунар і українець, можуть обірватися пострілом із браунінга, натякав автор. Самого Хвильового тоді також переслідували суїцидні настрої. «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу, – написав він якось Миколі Зерову. – Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема». Істеричність його поведінки свідчила про внутрішню конфліктність.

До наростання опозиційних настроїв у Миколи Хвильового спричинилася також надзвичайно гостра дискусія в партії, до якої він належав. Дискусію інспірував Лев Троцький, який очолив «опозицію 1923 року». Він звернувся з відкритим листом до ЦК, у якому різко виступив проти бюрократизації партії та придушення внутрішньопартійної демократії. «Червоного Бонапарта» підтримали «генерали революції» П’ятаков, Антонов-Овсієнко, Преображенський, Муралов... Цікаво, а на чиєму боці був у ті дні Микола Хвильовий? Не маю сумніву, що на боці Троцького. Він же теж бачив «тиранію апарату», моральне виродження багатьох чиновних комуністів. І не тільки бачив, а й писав про це «розпеченим пером» у своїй прозі (повість «Іван Іванович»)…

Детальніше про світоглядну трагедію Миколи Хвильового читайте у статті Володимира Панченка "Два банти Хвильового"

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.