Інша Донеччина: Ген непокори

Не думала, що колись скажу таке: може й непогано, що Донецький обласний краєзнавчий музей, з нуля створений у звільненому Краматорську, не зміг нічого забрати із музея із такою ж назвою, який залишився у Донецьку. Окрім двох найкращих співробітників, які виїхали разом з установою через несприйняття окупаційної влади та ідеології “русского мира”. А все те застаріле й нецікаве нехай залишається там, де через окупацію застигло й усе інше життя, наче в поганому та нудному музеї. 

 

Безсумнівно, у такому своєрідному “чорному” гуморі є тільки частка правди: втрата (залишається тільки сподіватися, що не остаточна) архівних матеріалів та унікальних експонатів, які були зібрані в обласному музеї, суттєво вплине на справу зберігання пам’яті у регіоні. Але принципово новий підхід до донесення інформації та розробка нових тем викликають оптимізм. Бо Донецький обласний краєзнавчий музей зараз — це не запилене приміщення з “двома світлинами скіфських баб та опудалом дрохви”, як про нього згадує одна донеччанка у соціальній мережі, а сучасний інтерактивний заклад.

 

 

Наприклад, на виставці “Людина у просторі степу” там можна відтворити процес археологічних розкопок у спеціальній “пісочниці” чи несподівано побачити наприкінці еволюційної парадигми голограму обличчя Homo sapiens, разючо схоже на твоє власне. І навіть якщо експонатів з нещодавніх археологічних експедицій не так вже й багато, але способи донесення інформації, виглядає справді креативним та сучасним. Ще тут можна по-справжньому відчути себе посеред значущих історичних подій — наприклад, потрапивши на унікальну експозицію, яка розповідає про події сучасної війни і містить матеріали та експонати, пов’язані з позицією “5 блок-пост”, де у 2014 році точились запеклі бої.

 

Читайте також: Заземлення «Ізоляції»

 

Але справжній культурний шок можна отримати — особливо, якщо ти провінціал, не дуже звиклий до креативних форматів — на новій композиційній виставці “Ген непокори: хроніки українського спротиву”. В ній за якусь годину можна змінити свої уявлення про більшість тем, які на Донбасі традиційно були табуйовані або подавались викривлено завдяки певним маніпуляціям. Тому в цьому випадку так важливий саме підхід до подачі матеріали, який надавав би можливість екскурсантам не просто “вірити на слово”, а переконуватися у той чи інший спосіб у правдивості тих чи інших фактів. Як саме?

 

 

Наприклад, за допомоги радіоприймача, який у 70-80 роках минулого сторіччя був майже в кожній радянській родині, можна послухати уривок передачі “Радіо Свобода” про суд над Олексою Тихим та Миколою Руденком, що відбувався влітку 1977 року у Дружківці. Або подивитися прямо посеред експозиції унікальні кадри перших мітингів в різних містах Донеччини часів кінця Радянського Союзу, надані Миколою Сєровим з Костянтинівки.

 

 

Де можна, придивившись, впізнати знайомих чи рідних, а значить — повірити. А потім навіть потримати в руках, власне, відеокамеру, на яку все це було відзнято. Чи погортати газети самвидаву зі свого міста, які друкували члени різноманітних дискусійних клубів, котрі з початку Перебудови на Донеччині стали своєрідною альтернативою комуністичній пропаганді. Щоб потім не поділяти міфи про індиферентність та тотальну підтримку комуністів в степах Донеччини.  Можна навіть зазирнути в холодильник, який переміг телевізор — саме так музейники сформулювали власне бачення протестних процесів періоду, про якій йдеться в останньому розділі експозиції.

 

Читайте також: Відкритий світ і сингулярність ідентичності

 

Вражає певна сміливість у виборі тем та їхнього поєднання, що нарешті створює цілісну картину та пояснює складні політичні процеси регіону. Висвітлення “білих плям” щодо робітничих протестних рухів періоду європейської колонізації кінця 19 – початку 20 сторіччя, яка стала першим етапом індустріалізації регіону, наштовхує на серйозні роздуми про те, чому народна пам’ять про ті події майже не збереглася. Є й символічні експонати: агітаційний плакат періоду німецької окупації, на зворотному боці якого студент з Костянтинівки вже після війни пише конспекти з марксизму і ленінізму, які продовжують “окуповувати” мізки української молоді.

 

 

Частково міфологізований та примітизований профспілковий шахтарський рух вплітається в парадигму національного спротиву, в якому є місце не тільки для видатних дисидентів-донеччан — Василя Стуса, Олекси Тихого чи Івана Дзюби — а й майже невідомих загалу членів ОУН, яких після розгрому організації на Донеччині ще довго продовжували арештовувати по маленьких шахтарських містечках. А ще музей розповідає безліч “камерних” локальних історій про звичайних донбаських студентів, вчителів, шахтарів, котрі в різний спосіб намагались протистояти системі, яка неодмінно гарантувала їм табори чи “лікування” у закладах каральної психіатрії. А також неоднозначні почуття біля фото всесвітньо відомої мозаїки авторства Алли Горської, про яку вже й нема в кого дізнатися, чи ще не знищили її у Донецьку, як, наприклад, барельєф Василя Стуса на будинку філологічного факультету університету.   

 

Читайте також: Культура поруч із війною

 

Звісно, навряд чи треба руйнувати інтригу, розповідаючи про кожний цікавий ракурс, завдяки якому стають живими та цікавими історії боротьби українців Донеччини. Стверджують, що краще один раз відвідати експозицію, ніж кілька разів прочитати про враження інших людей. Але в цьому випадку я навіть не впевнена, що це відбудеться тільки один раз: настільки багато “гачків”, які будуть повертати до цих історій знов і знов.

 

 

Бо кожний факт, який отримав своє місце на цій музейній полиці, вимагає продовження: потримати в руках, послухати, почитати,  відрефлексувати та дізнатися більше.  Що, до речі, теж пропонують у Краматорську. Наприклад, кадри з дилогії “Липневі Грози”, “Страйк” (1989), “Викид” (1991), режисерів Анатолія Карася та Віктора Шкуріна, що експонуються у розділі про шахтарські страйки, можна буде переглянути повністю на спеціальному показі: музей домовився про дозвіл із Довженко-центром. І таких “перехресних” подій обіцяють багато, і думаю, до них додаватимуться сучасні. Бо процес українського спротиву на Донеччині продовжується, і гену непокори залишається вдосталь подій та випробувань, де б він міг проявлятися.