Інклюзивність для ветеранів України: між доступністю та гідністю

Що таке інклюзивність, або доступ до життя в усіх його проявах, для важкопораненого ветерана в Україні? Це лише можливість безбар’єрно потрапити в будь-який заклад — чи все ж таки питання, яке лежить у площині базової людської гідності? Яким має бути ставлення суспільства до ветеранів, які просять відкрити двері чи підтримати фізично?

Що має робити держава, щоб військовий, тіло якого зазнало незворотних змін, почувався людиною, а не покинутим напризволяще захисником, який сам на сам має вирішити, як йому жити далі?

Про ці та інші питання ми поговорили з Дашею — українською ветеранкою, яка понад пів року торує разом із чоловіком важкий шлях від його поранення до протезування.

«Правильно саме так…» — гасло родини Даші й Олександра. Воно проголошує безупинність часу, в якій минуле змінити вже неможливо, а вплинути на майбутнє можна лише діями. Дар’я Андрусенко-Якотюк та її чоловік Олександр Амосьонок — військовослужбовці. Для обох війна почалася ще в період АТО — у 2014–2015 роках. На долю Даші випало безліч важких випробувань, зокрема численні втрати побратимів під час війни. Восени 2025 року Олександр отримав на Харківщині важкі поранення обох ніг — одна була розірвана, а іншу, з відірваною стопою, завдяки роботі лікарів-професіоналів вдалося врятувати. Родина не нарікає на обставини, в яких опинилася, та, попри сотні бюрократичних та психосоціальних викликів, не збирається опускати руки та впускати смуток у своє життя.

Одного вечора, Даша вирішила, що їй таки потрібна психологічна підтримка. Щоб якось розрадити себе, набрала гарячу лінію психологічної допомоги й почала розповідати про свій стан і проблеми. На тому кінці її слухала пані, періодично коментуючи. Та коли зв’язок випадково обірвався, ніхто не передзвонив…

«Напевне, вони тепер теж будуть дзвонити на психологічну лінію», — пожартувала Даша під час інтерв’ю.

— Коли для тебе почалася війна і хто став твоїм колом підтримки у час, коли для більшості людей у країні війна була далекою?

— Я брала участь у бойових діях з 2014 року. Моє ключове завдання полягало в забезпеченні підрозділу, в правильній логістиці та в моральній підтримці побратимів, а також у розв’язанні нескінченних бюрократичних питань, у тому числі питання документообігу. Це тилова робота в умовах бойових дій. До служби я займалася забезпеченням військового шпиталю. Згодом прийшло розуміння, що на війні також є потреби, забезпечуючи які (аптечки тощо), можна знизити кількість поранень.

У 43-й батальйон мене привела Юлія Сегеда, дніпровська адвокатка та волонтерка. Тоді я познайомилася з Олександром Водолазьким, комбатом. У 2015-му після кількох ризикованих вилазок під обстрілами ухвалила рішення підписати контракт. Це гарантувало моєму синові захист, якщо зі мною щось станеться. І на рівні комунікацій з керівництвом стало простіше розв’язувати питання забезпечення.

— Розкажи про військові операції, в які ти була залучена на своїй посаді. Що нині згадуєш про найтяжчі періоди АТО/ООС?

— Була в Бахмуті (тоді ще Артемівськ), Зайцевому (ближче до Майорська), на Світлодарській дузі, в Щасті та Кримському. Пройшла майже весь Донбас. Вже ближче до 2019 року були Мангуш та Волноваха. Коли ми мчали у Піски, попередньо перехрестившись, я щоразу розуміла: це може бути дорога в один кінець. Перші втрати побратимів сталися у 2015 році. Не встигли ми обійнятися з людиною перед бойовим виїздом, як уже повідомили про її загибель.

Від самого початку я дуже раціонально ставилася до подій, налаштувавши себе, що це війна, і на ній гинуть люди…

Деякі втрати були дуже важкими. Коли не стало Сергія з позивним «Одеса», я не могла вийти на позицію. Були ситуації з ідентифікацією тіл, якими я займалася. Мені доручили це зі словами: «Даша зможе». Мене тоді поглинув сильний страх, я не могла себе опанувати, часом несила було навіть вийти з машини. І хоч ніколи не працювала з психологами, я просто зрозуміла, що маю думати про майбутнє і про те, що можу зробити тут і зараз. Минулого вже не змінити, і застрягати в ньому немає сенсу. У мене був вибір — залишитися в Дніпрі з дитиною, заховатися в цивільному житті, — але я знайшла сили допомагати побратимам далі. В цьому й було моє зцілення.

1 травня 2017 року загинули троє моїх побратимів. А я в цей момент була у невеликій відпустці у Карпатах. Мені надіслали фото полеглих… Уперше з початку АТО я відчула, як земля йде з-під ніг. Утім, зібралася і пішла жити далі. Бо хто, як не ми? Попереду ще багато роботи з допомоги побратимам, у тому числі реабілітація та повернення до нормального життя.

— Коли ти дізналася про поранення чоловіка, хто вас підтримував? Розкажи про ваш шлях відновлення і виклики.

— Я перебувала на Вінниччині, коли мене набрав побратим і повідомив, що Саша «важкий». Я сіла за кермо і поїхала в Харків, куди його везли зі стабіка. Коли я приїхала, він уже був у реанімації. Саша поводився дуже зібрано в усіх сенсах. Одну ногу йому розірвало, на другій не було стопи. Він стягнув обидві ноги ременями від АК, потім сам повідомив про поранення по рації. Водій Саші дотягнув його до машини. Близько 40 хвилин Саша фактично сам собі надавав допомогу. На стабпункті його також гарно підтримали, зробивши все можливе, щоб довезти до лікарні. Далі вже ліву ногу частково ампутували, з перспективою протезування.

У мене вже сформувався вимушено професійний досвід розв’язання питань з пересування з чоловіком. Якось у державному військовому шпиталі Саші не змогли зробити КТ голови, бо в будівлі, де є відповідне обладнання, немає пандуса.

Усі військові, яких я зустрічала в лікарнях, говорять про те, що їм дуже важливо відчувати самостійність і самим вирішувати, куди і як іти чи їхати. Адже як до війни, так і на війні вони були абсолютно вільними й дієздатними. Після важких поранень, втрати кінцівок, слуху чи зору в нашому суспільстві у них майже не лишається такої можливості.

Пандуси та підйомники, спеціальні двері чи кріплення в Україні сьогодні — це не про комфорт, а про гідність, про відчуття впевненості у своїх діях. У державних лікарнях і шпиталях бракує широких туалетів, можливості під’їхати на кріслі колісному до умивальника… Дуже вузькі двері, коридори та проходи. Військовим доводиться просити інших людей про допомогу чи про судно, і це дуже погано впливає на їхній стан та настрій. Деякі не можуть просто виїхати на вулицю, адже, наприклад, двері зачиняються вгорі, а крісло колісне нижче за рівнем. Треба просити когось відчинити. Якось я стояла на вулиці, і до мене звернувся боєць, щоб я відкрила йому двері: у нього не було обох рук.

У приватних клініках ситуація інша. Є і пандуси, і підйомники, і спеціальні механізми для перекладення пацієнтів, зручні ліфти, відсутні пороги. Ми були в Києві, Вінниці, в Дніпрі — усюди виникали проблеми з вільним доступом до процедур. Хоча сама якість лікування та реабілітації в державних закладах нічим не гірша за приватні. Зараз ми в Дніпровському реабілітаційному центрі, який свідомо обрали для подальшого відновлення. Бо в Україні, на мою думку, саме в державних медичних закладах працюють найкращі фахівці у сфері хірургії, травматології та реабілітації. Причина очевидна: багато державних лікарів проходять службу на ротаціях, у зоні бойових дій, а тому розуміють причини тих чи інших поранень і мають фронтовий досвід.

— Як почувається чоловік нині та які думки має щодо нового етапу життя?

— Мій чоловік — підполковник, бойовий офіцер, який отримав травму піхотинця. Звісно, йому дуже важко і не подобається, що дуже часто люди не виконують обіцянок. Його кредо — «слово — дія». Але насамперед складно тому, що раніше він міг пересуватися вільно, а тепер залежить від купи факторів. Побутові проблеми дратують, незручно виїхати навіть попити кави чи в магазин.

Звісно, моя присутність поруч майже 24/7 полегшує чоловікові побут. Та я бачила військових, у яких немає такої людини. За законом у нас є патронатна служба, яка має допомагати та підтримувати ветеранів після поранень (у тому числі допомагати з оформленням довідок, документів, виплат). Але при цьому багато питань їм доводиться вирішувати самим. Як людині з пораненням доїхати кудись на громадському транспорті? Якось нам треба було зробити скринінг крові в одній із місцевих лабораторій, але заїхати туди неможливо. Сашу могли б занести, але, по-перше, він чоловік кремезний, по-друге, повертаймося до честі та гідності — він не хоче, щоб його носили на руках. Тепер для вирішення безлічі соціальних, медичних і буденних питань нам доводиться максимально прораховувати маршрут.

— Як держава допомагає у відновленні здоров’я ветеранам з пораненнями?

— Багато програм діють, але не всі підходять через брак вільного доступу. Наприклад, стоматологічна програма чудова, держава майже все компенсує. У Дніпрі це 1-ша та 2-га державні стоматології. Нам до вподоби друга: в ній відчутно дбайливе ставлення до військових. Якось нам прописали УЗД судин, але в Дніпрі ми не змогли це зробити, довелося їхати в Київ. Тут нам допомогла місцева лікарка з військового шпиталю, яка знайшла приватну клініку з обладнаним доступом для крісла колісного.

При кожному шпиталі зараз є Цивільно-військове співробітництво, всюди є оголошення. При мені до інших військових у палаті приходив представник із питанням: «Які у вас є проблеми, на що жалієтеся?». А там усе очевидно: у людей на трьох три ноги… Тож такі співробітники мають приходити й одразу пропонувати конкретні кроки. Наприклад, надання грошової підтримки від держави, змога дізнатися про наявність документів для лікування й одержати допомогу з їх оформленням. Робота має бути підготовленою і цілеспрямованою.

Глобальна проблема — це відсутність кінцівки, можливості бачити та чути, а в декого через різні травми голови немає й змоги зрозуміти, як дати собі раду. Зараз діє супровід «Помічник ветерана», я користувалася ним. Мені запропонували поїхати на консультацію. Але в мережі я і сама можу знайти потрібну інформацію. Тобто, система є, але тримається на людському факторі. І поки ветеран сам не піде чи не поїде, або поки поруч не буде дієвої фізичної допомоги, бюрократичні етапи неможливо пройти швидко. Подати заявку на оформлення інвалідності чи на одноразову грошову допомогу ти можеш іще під час лікування. Це дозволяє майже рік почуватися більш-менш спокійно. Та потрібна людина, яка буде поруч…

Зараз в Олександра Амосьонка вже є протез на одній нозі. Друга – з апаратом під наглядом.

Нам пощастило знайти реабілітаційний центр Superhumans та Ірину Ткач з «Дніпропротез» — це стало важливим кроком на шляху лікування та відновлення. Зараз у чоловіка вже є протез на одній нозі, але друга з апаратом іще під наглядом, до того ж зберігається больовий синдром. Крім того, у нас удома немає ліфта, і подолати 21 сходинку йому поки не під силу, а в ребцентрі є можливість відновлюватися.

— А як щодо одягу та білизни — чи є якісь проблеми, чи всі військові забезпечені необхідним?

— Держава надає комплект білизни, але без трусів: штани, шорти, майка та кофта. Всі ці елементи на липучках, які швидко псуються і не тримаються. І, на жаль, одяг не розрахований на апарати зовнішньої фіксації кінцівок. Але дівчата зі швейної сотні Вінниці придумали нам свій одяг: одна штанини ширша, інша, де ампутована кінцівка — коротка. І спідня білизна також уже є — вся на кнопках, і це дуже полегшує нам побут. Упродовж лікування нам завжди допомагали медичні сестри та брати. У всіх них не лише золоті руки, але і добрі серця. З обережністю питають про потреби й без тіні сумніву допомагають з душем або туалетом.

— Що вас тримає в психологічному сенсі та наснажує жити далі?

— Саші не вистачає самостійності, це важко від самого початку. Якось до нас навідалась психологиня, яка пізніше зізналася, що у нас позитивна позиція, до якої вона з пацієнтами приходить через десятки сеансів. У нас є чітке й реальне сприйняття ситуації. Ми з Сашею розуміємо, що не скасуємо поранення. Він сам свідомо обрав піти на війну, де це могло статися. Перші місяці ми жили в стані, що завтра ось-ось щось зміниться на краще. Самі собі придумали терміни відновлення, уявляючи, що процес лікування можна пришвидшити. Втім, це було помилковою стратегією. Тож одного дня ми зупинилися і видихнули, вирішивши жити тут і зараз, але з мріями про майбутнє.

Шукаємо приємні дрібниці щодня: хай то нова смачна кава, чай чи величезна магнолія у парку, якої раніше не помічали. Поїхали в ресторан колись… Мене також підтримує син, який бачить, що життя триває і в ньому слід постійно шукати хороші моменти. Я виростила дуже сильну і чуйну дитину…

— Чим ваша родина хоче займатися після відновлення?

— Саша не бачить себе поза армією. Але при цьому каже, що життя починається тепер з нуля. Однак налаштований на нове й успішне життя. І я теж.

Утім, повернення у військо цілком реальне. Чоловік пішов на війну в 23 роки, дослужившись до командира взводу та заступника командира бригади. Його досвід може допомогти іншим, менш досвідченим військовим.

— А як ти сама все це пережила?

— Моїй рідній людині гірше, ніж мені. Значить, я маю знаходити ресурси, щоб мені було краще, щоб я була вмотивована, могла підтримувати і вести нас у цей період життя. Психологи мені не допоможуть розв’язати проблеми з лікуванням чоловіка, а поплакати і розділити біль зі мною можуть мої друзі, які так само, як і я, варяться в темі війни. Я не можу довго бути пригнічена, тому традиційні кола підтримки родин військових впливають на мене гірше. Я маю бути в ресурсі для себе і для чоловіка, бо «правильно саме так…». І дуже хочу, щоб він не відчував, ніби зобов’язаний мені чимось.

— Яким ти бачиш доступне і комфортне життя в Україні для військових, які зазнали важких поранень?

— Наші захисники та захисниці не повинні самостійно шукати шляхи для допомоги собі. До них мають приходити фахівці та пропонувати конкретні види допомоги, а вони вже оберуть, яка саме їм потрібна підтримка/допомога і чи потрібна взагалі.

Це саме стосується й інклюзивної політики. Військовий/ветеран не повинен шукати шляхи чи заклади, куди зможе дійти або доїхати самостійно: це вибір без вибору. Для нього має бути доступне все: будь-який магазин, аптека, кафе, навчальний заклад, ресторан, перукарня, спортзал, СТО тощо.

Люди з інвалідністю чи маломобільні люди — такі самі, як і будь-хто інший, і вони потребують самостійності, адже самі хочуть обирати свої маршрути.

Корисні посилання для військовослужбовців та ветеранів, які зазнали важких поранень, та їхніх родин:

Закони:

«Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (№ 3551-XII): Основний закон, що гарантує пільги особам з інвалідністю внаслідок війни, право на безоплатне протезування, медичне обслуговування та соціальну реабілітацію.
«Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» (№ 2011-XII): Визначає право на безкоштовне покращене харчування під час лікування та реабілітації.
«Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я»: Встановлює правові засади для створення ефективної системи реабілітаційних послуг, що забезпечує рівні можливості для військових, які втратили функціональність.
«Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав військовослужбовців та поліцейських на соціальний захист» (Закон № 3621-IX від 04.05.2024): Оновлює норми щодо лікування та реабілітації.

Постанови КМУ (оновлення 2024–2026):

Постанова КМУ № 1438 від 07.11.2025 (оновлення реабілітації): Чітко закріплює вимоги до реабілітаційних закладів та розширює можливості отримання реабілітації: амбулаторно, у центрах громад, або вдома.
Постанова КМУ № 163 від 14.02.2025: Вносить зміни щодо спрощення процедур для осіб з інвалідністю, дозволяючи подавати копії документів для ВЛК, засвідчені відповідними органами, а не лише оригінали.
Постанови щодо забезпечення безбар’єрності: Спрямовані на фізичну доступність лікарень, вокзалів та інших інфраструктурних об’єктів для осіб з інвалідністю, зокрема, використання коштів на ліфти та ескалатори.
Постанова КМУ № 1644 від 10.12.2025: Регулює зміни у процедурах оформлення військово-облікових документів та обліку інвалідності.

Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

читати ще