ОНУХ художник, куратор, письменник

Інакший український народ

Опінії
14 Грудня 2022, 12:48

Щойно я собі обіцяю, що не буду вступати у внутрішні дискусії моїх земляків в Україні, одразу десь натрапляю на слова, на які важко не відреагувати. І те, й інше дається мені важко, бо, як і багато хто з нас, я ношу в собі якісь травми, пов’язані з моєю українськісю чи радше недоукраїнськістю.

Кільканадцять років тому, коли проживши і пропрацювавши в Україні 13 років, я прощався з друзями і знайомими, відомий київський театральний критик сказав:

«Юра, ти багато доброго зробив, працюючи в Україні, але мушу тобі зізнатися, що ти ніколи не будеш одним із нас, завжди залишатимешся чужим».

Його слова, хоч і були болючі, мене не здивували, я багато разів відчував, що як людина з українським корінням, але не народжена в Україні, залишаюся чужим. Хоча народжений в Україні відомий київський критик мав більше, ніж тільки українське етнічне коріння, але мені й на думку не спало вимірювати піпеткою «вміст цукру в цукрі».

Він відчував себе українцем, а значить, ним був. Я також почувався українцем, але… ну, власне кажучи, якимось таким не цілком вбудованим в українську дійсність. Мене толерували, адже в хорошому товаристві треба бути відкритим до інакшості, а моя відмінність була мінімальною, тільки місце народження не те.

Гадаю, схожий досвід має багато діаспорян, які вирішили не тільки голосно підтримувати Україну, але також жити і працювати в Україні.

Читайте також: Резюме невсипущого практика

Ця травма залишається зі мною, і як недолікована рана час від часу дає про себе знати. Я чутливий до будь-яких спроб поставити під сумнів чиюсь ідентичність, і коли десь таке помічаю, мені очі кров’ю наливаються.

Але перейдімо до суті. Нещодавно в інтернет-виданні «Збруч» я прочитав інтерв’ю з відомим львівським представником світу культури. У цій розмові є пасаж, який виявився для мене подразником, який досі не дає спокою. Спершу я хотів його проігнорувати, щоби не входити в дискусії, на які я маю мінімальний вплив («ти ніколи не будеш одним із нас, завжди залишатимешся чужим»), але зрештою вирішив, що коли не я, то хто?

Інтерв’ю, яке взяв Іван Ципердюк, вийшло із патетичним заголовком: «Твориться новий український народ», і стало б іще одним локальним експертним рапортом, якби не фрагмент, який я процитую повністю:

“(…)  повертаючись все-таки до війни – скільки буде, коли закінчиться і навіщо вона. Війна має два аспекти. Є той, про котрий усі говорять, – це трагедія, біда, людське горе, безсумнівно, кров. Але водночас війна має інші наслідки. У горнилі цієї війни зараз створюється новий український народ. Те, що має бути відкинуте, має відійти – воно відкидається, і його треба відпустити. Ті люди, котрі не хочуть брати участі в українському політичному проєкті, жити тут, ділити долю, біду і радість – ну, нехай йдуть. І це не обов’язково в Росію. Якщо хтось хоче жити і стати американцем (а їх виїхало сто тисяч, користуючись нагодою), якщо хтось хоче стати поляком чи якимось там угорцем – ну, нема на то ради, нам треба своїх мати, а не треба мати в нашому човні чужих. Тому постає новий, інакший український народ. Мало того – до нього теж приходять люди; навіть ті люди якісь російського походження, але вони стають українцями».

Важко сприйняти серйозно, що шанований інтелектуал справді вірить у те, що сказав. Спершу я хотів відповісти, взявши на кпини, що комуністи зрештою також «створювали новий український народ», але це було б геть невитончено. Натомість я можу сказати, що процес творення народу триває невпино, чи війна, чи мир, що цей еволюційний процес ніколи не завершується, врешті-решт, хто може бути арбітром, щоб його оцінювати? Як виявляється, знайомий мені інтелектуал не тільки знає, але й має рецепт, як треба діяти: «Ті люди, котрі не хочуть брати участі в українському політичному проєкті, жити тут, ділити долю, біду і радість – ну, нехай йдуть».

На жаль, він не завдав собі труду хоча б кількома реченнями пояснити, як він розуміє український політичний проєкт, ми можемо лише здогадуватися, що за цими словами криються глибокі роздуми і зрозуміла політична позиція. Хоча… коли я читаю: «Якщо хтось хоче жити і стати американцем (а їх виїхало сто тисяч, користуючись нагодою), якщо хтось хоче стати поляком чи якимось там угорцем – ну, нема на то ради, нам треба своїх мати, а не треба мати в нашому човні чужих». Коли читаю такі слова, я починаю боятися, яка за ними може критися політична позиція, може, все ж краще не намагатися вгадати.

Читайте також: Hibernaculum

Я здогадуюся, що він говорить про мільйони (за даними ООН, 7,6 мільйонів осіб зареєстровано при перетині кордону України) утікачів, переважно жінок із дітьми, які, на його думку, можуть не повернутися на батьківщину, щоб будувати «новий український народ». Неозброєним оком можна помітити, як в Україні починають звучати голоси, що ділять  «український народ» на тих, що залишилися, і тих, які, що тут прикрашати, втекли, щоб стати «американцями, поляками чи якимось там угорцями». Це, певно, неуникна, але дуже небезпечна тенденція і краще вже зараз задіяти всі можливі стримувачі, щоб вона не набула загрозливою швидкості в нищенні українського народу, яким він є. У мене немає жодного сумніву, і це підтверджують незалежні наукові дослідження, що українська політичнa нація існує, і немає необхідності творити новий «Інакший український народ». Він уже існує, і завдання інтелектуалів – рефлексувати про його природу, а політиків – визначати чітко прокреслені шляхи його розвитку, перетворення на сучасну європейську націю.

Велика еміграція – це бомба уповільненої дії, з якою варто обходитися акуратно й тактовно. Більшість із цих людей найімовірніше повернуться на батьківщину, сповнені новим досвідом і енергією, необхідною для відбудови знищеної країни. Частина з них залишиться в еміграції, а їхні діти і внуки, так, як діти і внуки з попередніх еміграційних хвиль, стануть зв’язковими й медіаторами у місцях їхнього проживання. Варто про це пам’ятати і дбати, щоб вони залишилися українцями так довго, як це буде можливо, а не розводитися про творення «інакшого українського народу».

Автор:
ОНУХ
94