У віці 15 років, вступаючи в середню школу мистецтв, я задумав після її закінчення піти навчатися в університеті на факультет мистецтвознавства.
Уже тоді у мене був певний досвід поглиблення знання про мистецтво. Власне кажучи, разом із моїм другом зі початкової школи (це школа з 1 по 8 класи) ми брали участь у загальнопольській олімпіаді з мистецтвознавства, яка охоплювала період від початку XIX ст. до кінця періоду між світовими війнами XX ст.
В олімпіаді брали участь учні середньої школи (з 9 по 12 клас), але завдяки нашому вчителю мистецтва, який присвячував нам багато дбайливої уваги, організатори, як виняток, погодилися допустити нас, заледве восьмикласників, до конкурсу. Ми пройшли відбір від міського рівня, через воєводський і аж до національного, і в фіналі зайняли місця в першій десятці найкращих із найкращих. Цей досвід дав мені розуміння, що коли чогось дуже прагнеш, і при цьому цілковито віддасися справі, зможеш зрушити гори.
Уже на початку свого навчання в Ліцеї образотворчих мистецтв я вирішив дещо скоригувати плани і стати художником. Невдовзі виявилося, що ми з моїм другом із початкової школи, а тепер уже з ліцею, стали лідерами в своєму класі. Після закінчення середньої школи ми обидва подалися вступати у престижну Академію образотворчих мистецтв у Варшаві. Конкурс на елітний факультет живопису був дуже серйозний, 18 претендентів на місце, але і цього разу ми виявилися гідними кандидатами. Під час навчання досить швидко з’ясувалося, що ми дуже здібні у тому, чого від нас очікували. Десь після другого курсу нам обридла академічна програма навчання, яка на нашу думку, була не надто захоплива й неактуальна. Я почав шукати чогось нового, що дало б мені змогу відшукати власний голос. Так почався процес мого віддалення від живопису, який з часом завершився повним зануренням у мистецтво перформансу. Викладачі-живописці не могли цього глибоко оцінити, але бачачи моє завзяття і кількість докладених зусиль, поставили мені високі оцінки. Таким чином я став магістром мистецтв зі спеціальності живопис, не малюючи картин, а деконструюючи живопис як художню дисципліну. Не знайшовши місця, в якому я і схожі на мене молоді художники могли б здійснювати свої пошуки, під патронатом тієї ж Академії ми створили експериментальну галерею, яка швидко стала одним із найважливішим у Варшаві мистецьких майданчиків. Практику мистецтва я поєднував із роботою культуртрегера й куратора. Знову виявилося, що в мене це досить добре виходить. Минали роки, змінювалися країни, в яких я жив, а я продовжував практикувати те, що було мені близьке. У другій половині 90-их років я продовжив свої практики в Києві як директор Центру сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії. Сім років своєї роботи я присвятив розвиткові найважливішої на той час мистецької інституції в Україні. Зрештою з легкої руки голови адміністрації Президента Кучми Віктора Медведчука я потрапив під політичний тиск. Як іноземцеві тогочасна влада відмовила мені у продовженні мого дозволу на працю. Мій багаторічний досвід як художника, куратора, культуртрегера й адміністратора інституцій культури створив мені нові виклики й відкрив нові можливості. Я взяв участь у конкурсі на посаду директора Польського Інституту й радника Посольства РП у Києві, оголошеному польським Міністерством закордонних справ.
Читайте також: Що і як може сказати художник?
Знову виявилося, що в новій ролі я проявляюся цілком добре і в результаті, після закінчення дипломатичної місії в Україні, я виграв черговий конкурс, цього разу на посаду директора Інституту польської культури в Нью-Йорку. Я став аніматором і промотором польської, але й білоруської, української, єврейської культур у фінансовій і культурній столиці західного світу. Я дістався вершини метафоричної гори, з якої відкривалася сповнена інтригуючих несподіванок панорама на світ. Закінчивши свої пригоди з дипломатією, переконаний у своїх силах, знанні й досвіді, я вирішив через тридцять років відсутності повернутися в Польщу, у місце, в якому починав своє сходження на нью-йоркську вершину з офісом на 5-ій авеню на 46 поверсі Емпайр-Стейт-Білдінг. Моє повернення не було успішним, тож я знову поїхав в еміграцію, в країну і місто, яке нічого мені не обіцяло, але й нічого від мене не очікувало.
Уже протягом семи років я пишу щотижневі фейлетони для Тижня, в яких з перспективи вічного мандрівця й стійкого практика намагаюся відверто ділитися зі своїми читачами роздумами про природу речей, природу людей, природу світу.
Дедалі частіше у своїх роздумах я повертаюся до своєї першої й незмінної любові, мистецтва. Не як мистецтвознавець, не як теоретик, а як практик, бо наша потреба в мистецтві — це не те, що ми можемо легко відкинути й залишатися реалізованими людьми. Ми можемо мандрувати світом, будучи виключеними, ображеними, сповненими підозр і непевності. Або можемо віднайти своє місце в гармонії з іншими і з самим собою.
Наше існування сповнене поляризації і деструкції. Зовсім небагато речей у нашому житті являється нам у такий спосіб, що дав би нам шанс на глибинне розуміння. Це мистецтво дає нам змогу розвивати сферу уяви, в якій кожен початок знаходить свій кінець, а кожен фрагмент — це частина сповненої значень цілісності.
Ми невпинно шукаємо підтвердження. Дивимося на мистецтво як на доказ, що життя в цьому світі має сенс і що страждання, яких ми зазнаємо, не безглузді, як нам часто здається, це необхідна частина більшого Задуму.
Варто про це пам’ятати в темні часи, в часи випробувань і непевності.
Повірте на слово невсипущому практику.