Наприкінці 1980-х хіт гурту Status Quo мав кумедний народний переклад українською, приспів звучав так: «О-о-о-о, не хочу в армію», – і передавав почуття парубка, що не бажає йти до радянських збройних сил, бо «ще кажуть люди на селі, що там всі командири москалі». Так падав престиж «непобедимой и легендарной», яку звеличувала офіційна пропаганда, гублячи довіру суспільства не менш швидко, ніж паперові карбованці. Девальвація армії продовжилась уже в незалежній Україні: після короткотермінового піднесення початку 1990-х та народження Нацгвардії настав час величезних і непомітних утрат без війни.
На якомусь етапі армія майже зникла з нашого життя. Людей у погонах і з шевронами Збройних сил на вулицях ставало щораз менше, вітер гуляв на руїнах багатьох військових частин, міліціонера з гумовим кийком можна було зустріти куди частіше, ніж солдата чи офіцера ЗСУ. «Не хочу в армію», – крутилося й далі в головах юнаків призовного віку: тих, хто рвався б на службу, де стрільби – один раз перед присягою, де голод, злидні й безправ’я стали нормою життя, бракувало щороку. І річ не в банальному «якби держава на армію виділяла достатньо коштів»: сам сенс, ідеологія існування війська якось зникли. «Тягнути до дембеля» для солдата й до ранньої, за вислугою 25 років, пенсії для офіцера – це стало чи не єдиним мотивом перебування в ньому. Від кого й, головне, як мала захищати армія, котра без війн чи локальних конфліктів утратила стільки особового складу й техніки, що вистачило б на два Сталінгради? Над цим не замислювались ані громадяни, ані політики, які без жодного смутку урізали військовий бюджет на користь міліцейського, бо власний народ видавався куди небезпечнішим, ніж умовний зовнішній ворог.
Остаточне зникнення армії, можливо, виявилося б тихим і непомітним, якби не Майдан. Тоді як у лояльності МВС та СБУ до режиму Януковича годі було сумніватись і гасло «міліція з народом» швидше нагадувало мантру останніх романтиків, суспільство з острахом і надією поглядало на армію. Там іще залишилась бронетехніка, кілька боєздатних бригад: якщо вони повернуть зброю проти народу, то режим устоїть і «коктейлі Молотова» уже не допоможуть. Нещедрі на емоції офіцери ховалися за фразою: «Армія поза політикою». Були якісь пафосні «звернення військових до Віктора Януковича з проханням припинити дестабілізацію у країні», були пересування підрозділів з одного регіону в інший, але на вулицях ані Києва, ані інших міст так і не з’явилася бойова техніка. Ставлення до армії змінилося з байдужого на нейтральне. Потім – розчарування в Криму: наші військові гарно співали, дарували жінкам квіти на 8 Березня, жалілися на брак наказу з Києва, хоча кожен боєць знає, що статут дозволяє відкривати вогонь проти будь-кого, хто незаконно прагне потрапити на територію частини. Після падіння півострова у суспільстві почав наростати розпач: у нас немає армії!
Читайте також: Семен Семенченко: «Розвиток ситуації на Донбасі найбільше нагадує ланцюгову ядерну реакцію»
«Як росіяни вчасно почали: дочекалися, коли армію скоротять до мізера, донищать рештки боєздатності, – і вперед, зелене світло», – казав мені в березні знайомий офіцер, упевнений у тому, що керівництво Міноборони в роки правління Януковича працювало на РФ. Зараз ми всі захоплюємося звитягою і професіоналізмом бійців 95-ї Житомирської аеромобільної бригади – одного з найбільш боєздатних з’єднань, особовий склад якого має чи не найкращий вишкіл, а частина його – й досвід миротворчих операцій за плечима. А ще рік тому розформування цієї бригади було цілком реальною перспективою: на професіоналах хотіли зекономити… І ось ті залишки війська, дислокованого за старою радянською традицією біля західного кордону, машинами, що роками стояли на колодках, висунулись на схід і дали бій сепаратистам. Хай не так картинно, як ми звикли це бачити в кіно, з утратами і прорахунками, але Збройні сили поруч із відродженою (на базі скомпрометованих на Майдані внутрішніх військ) Нацгвардією зупинили ворога на Сході.
Війна за Донбас навряд чи виявиться короткотривалою, і саме на її фронті сформується та армія, яку не соромно буде назвати народною. Українці не просто помітили й згадали, що в них є військо. З погляду споживача, якого останніми роками старанно виховувало і плекало наше суспільство, ставлення до армії мало б бути таким: «Існує загроза державі, але ж маємо військо – нехай воює, захищає мене, платника податків, на які його утримують». Однак того не сталось. По-перше, в нас не так багато чесних платників податків. По-друге, кожен українець знає: покладатись на державу – зашкодити собі. Цю істину ми засвоюємо в чергах до ЖЕКів та чиновників місцевого масштабу, куди приходимо вирішувати свої наболілі побутові проблеми. Хіба в царині державної безпеки буде інакше?
Читайте також: Диверсійна потреба
Довіряти системі армійської бюрократії, яка роками сиділа на грошових потоках від продажу озброєння та майна, просто злочин. «Їдемо селом, заглух БТР, колона стала, відразу набігли мужики: чим підсобити? Може, соляра треба? Автослюсаря зараз знайдемо!» – розповідає приятель-офіцер. Таких прикладів, коли допомога військовим надходила від звичайних, непричетних до великих фінансових потоків людей, безліч. Громадяни й надалі живуть у відчуженості від держави, бо надто мало часу минуло, як на те, щоб знищити монстра, котрий живився корупцією і чиновницьким абсурдом. Але такий інститут, як армія, перестав бути чужим: туди йдуть тисячі добровольців, тисячі тонн харчів, медикаменти, – словом, усе, чого бракує на фронті. І не тому, що таку ініціативу виявили можновладці, не тому, що військові якось уже надто пронозливо жаліються на брак найнеобхіднішого на передовій: народ розуміє тих, хто воює зараз на Донбасі, без зайвих слів і посередників.
Будь-яку війну можна програти без надійного тилу, де чекають рідні, де виробляється все необхідне: від танків до камуфляжу, де кожного бійця зустрічають як захисника і героя. Тил у державному виконанні й сьогодні – це протигази для коней, врослі в землю БТР та продані наліво сухпайки. Справжній тил – це ініціатива громадян, нехай трохи хаотична, але без корупційних схем і всього зайвого: є гроші, вантаж та охочі його доставити – і жодних паперових чи інших зволікань.
Читайте також: Удар по верхах. Війна очима учасника АТО
Зміни відбуваються не лише в тилу. Армія, що мала б бути осердям патріотичного виховання, цю функцію за останні 20 років занедбала. Перетворення колишніх лєнінських кімнат на українські світлиці стало такою самою фейковою реформою, як і решта чиновницьких показушних ініціатив. У війську, де відверто ностальгували за радянськими часами, коли не рахували ані пального, ані набоїв для навчань, інакше й не могло бути. Чимало молодих людей, які щиро любили Україну і бажали змін у ній, оминали ЗСУ, здобуваючи спортивні та початкові бойові навички у громадських і військово-патріотичних об’єднаннях – ціну цим вишколам ми побачили на Майдані. Тепер більшість із них охоче зголошуються до війська, Національної гвардії, батальйонів територіальної оборони. Вони йдуть на фронт свідомо, абсолютно не переймаючись питаннями грошового утримання, соціальних пільг тощо. Їм не потрібні замполіти, які пояснюватимуть, за що саме точиться війна на Донбасі. Це якраз та молода кров, яка здатна оновити Українську армію і змінити її обличчя.
Як пишуть хлопці з передової, у підрозділах часто виникають непорозуміння між учорашніми бійцями ВВ та добровольцями, вихідцями з різних регіонів, що в принципі природно для новостворених бойових колективів. Комбат «Донбасу» Семен Семенченко недавно написав у Facebook: «Шукаємо пісні, які можуть піднімати бойовий дух і не ставати причиною для суперечок між бійцями за Україну зі Сходу й Заходу… Бойовий дух інколи важливіший за кулемети». Звісно ж, соцмережа відгукнулася чималою кількістю пропозицій таких пісень, тож порозуміння щодо них військовослужбовці знайдуть дуже скоро. Яким буде той саундтрек, наразі спрогнозувати важко, але призабутий переспів «Не хочу в армію» до переліку точно не потрапить.