Учора, 26 листопада 2023 року відійшов у засвіти професор Микола Григорович Крикун. Більшість, мабуть, ніколи не чула цього імені, не читала його праць. І це не докір. Натомість для української історичної спільноти це величезна втрата. Важко знайти в українській історичній науці того, хто в 90 років видав грубезний, понад тисячу сторінок том джерел і планував ще працювати.
Моє знайомство з Миколою Григоровичем відбулося 13 листопада 1998 року на кафедрі у Львівському університеті. Напередодні я набрався сміливості й зателефонував йому, знаючи про його різкий характер. І хоча тоді в нього вийшла лише одна тоненька книжечка про адміністративно-територіальний устрій Правобережних воєводств у XIV–XVIII століттях, для мене його статті, кандидатська дисертація про демографію Подільського воєводства були тим дороговказом у науці, якого так бракувало під час навчання. Сама ж розмова, що оберталася тоді навколо моїх перших пошуків в історії Поділля, тривала понад півтори години. Я слухав, лякався, слухав далі й пробував зрозуміти, що мене очікує в наукових пошуках.
Завершуючи розмову, професор Крикун сказав мені: «Робіть по-своєму. Нікого не слухайте». На що я тоді зухвало відповів: «Так, звісно». Але, мабуть, ніхто більше за нього не навчив мене ремесла історика. Хоча формально я ніколи не вчився в нього.
Відтоді наші зустрічі стали регулярними. У Львові, Києві, Варшаві, Кракові я завжди з величезним задоволенням зустрічався з Миколою Григоровичем і слухав його оповіді про його життя, наукові пошуки, актуальні тоді наукові виклики та вчився. Вчився бути істориком, вчився бути дослідником, вчився навчати інших.
Його життя ніколи не було легким. Знайдений на порозі дитячого будинку в Житомирі із запискою з іменем, він ніколи не знав ні своїх батьків, ні свого справжнього прізвища, ні дати й місця народження. Дитячий будинок дав йому його прізвище Крикун. Друга світова війна, евакуація до Середньої Азії, повернення 1945 року до Стрия, де його впертість дала йому змогу не піти традиційним шляхом вихованців дитячого будинку у світ робітників, а завершити середню школу, сформували його твердий характер у поєднанні зі скромністю, що товаришували йому впродовж усього життя. Свій день народження він вибрав самостійно, коли отримував паспорт. Цим днем стало 9 травня.
Читайте також: Микола Крикун: «Я радий, що доля мене зв’язала з історією, хоч мені ніколи не було легко»
Навчання у Львівському університеті в 1950-ті, перші спроби знайти себе в науці привели його до професора Дмитра Леонідовича Похилевича, що став його науковим керівником. Під його керівництвом він робив свої перші кроки в дослідженні ранньомодерної історії Поділля. Саме впертість і наполегливість Миколи Григоровича в поєднанні з «ідеальною» біографією вихованця дитячого будинку дали йому змогу здійснити нечувані в ті часи дії: поїхати в наукові відрядження до Кракова та Варшави в пошуках потрібних для якісного написання дисертації джерел. Нині це сприймається як буденність, а на початку 1960-х, щоб потрапити зі Львова до Кракова, треба було їхати до Києва, потім — до Москви, звідти — до Варшави, а вже потім — до архівів на Вавелі. І в кожному із цих міст треба було зустрічатися з бюрократією в довгих коридорах міністерств. Зворотна подорож відбувалася за тим самим маршрутом і з тим самими зупинками в кабінетах чиновників. Хоча між Львовом і Краковом всього 320 км…
Захистивши 1965 року дисертацію «Народонаселення Подільського воєводства в XVII-XVIII ст.», він поринув у викладання в рідному університеті, де тривалий час очолював кафедру історії південних і західних слов’ян. В умовах радянської системи бути викладачем і науковцем було надзвичайно важко. Мінімум можливостей для друку, максимальне викладацьке навантаження й відсутність будь-яких перспектив зробити швидку наукову кар’єру, якщо ти не історик комуністичної партії. Більшість би склала руки, але не Микола Григорович. Пізніше він згадував, що час, коли не було можливостей друкувати тексти з «неактуальних» тем про давні часи, він понад 20 років збирав картотеку про населені пункти Поділля, Волині та Київщини. У пошуках матеріалів об’їздив чи не всі архіви колишнього Радянського Союзу та Польщі, шукав там, де могли бути матеріали до історії України. Останнім часом він щиро переймався тим, що не встиг повною мірою зробити того, що прагнув, а особливо в питаннях про зганяння населення з Правобережної України, який був зроблений за наказом Пєтра.
Він не робив блискучої публічної кар’єри історика, але був учителем для не одного покоління тих, хто увійшов у двері історичного факультету Львівського університету від середини 1960-х і аж до початку 2010-х. Хоча його ерудиції, добрій пам’яті, умінню лаконічно сформулювати думку міг би позаздрити багато хто з більш знаних медійних інтелектуалів. Його пристрастю була робота: робота над джерелами, їхній пошук, вичитування, аналіз та коментування.
Для нього якісна публікація джерела важила набагато більше, ніж багатослівний текст про якусь подію. Він був щиро переконаний, що лише тотальне вивчення, опрацювання та публікація джерел дадуть нам змогу краще зрозуміти своє минуле.
Відійшовши в середині 1990-х від адміністративної роботи, він з головою поринув у те, що не міг робити впродовж десятиліть до того. В останні роки він часто повторював, що після того, як перестав бути завідувачем кафедри, написав та опублікував у рази більше, ніж до того. Йому добре була відома ціна посади, що забирала час і сили на науку. Відтоді він упорядкував, написав, переробив свої статті, що стосувалися Подільського та Брацлавського воєводств, видав матеріали Комісарського суду для Подільського воєводства, переробив свою давню книжку про адміністративно-територіальний устрій воєводств Правобережної України.
Читайте також: Помер історик Микола Крикун
Але найбільше він пишався двома томами документів до історії Брацлавського воєводства, що видав у співпраці з Олексою Піддубняком. Власне, другий том побачив світ торік. Сотні документів до історії найменш вивченої території ранньомодерної України стали міцним фундаментом для подальших студій. Як практично й усе, що робив професор Крикун. Свого часу на презентації його книжки про Подільське воєводство у Львові я щиро сказав, що саме він залив бетон до історії Поділля в українській історичній науці. Без цього фундаменту ми й надалі борсалися б у тривалих пошуках основи під ногами.
Важко прийняти його смерть, адже остання чверть століття для мене пройшла в спілкуванні з ним. Чи не кожне відвідування Львова мало особливий ритуал — зустріч з Миколою Григоровичем. Мабуть, не було в околиці університету місця, де б ми не пили каву й не говорили про історію та життя. В останні роки традиційним місцем зустрічі був макдональдз напроти його дому, де була кава, яку він вважав найсмачнішою для себе, а для мене завжди насолода від спілкування з великою людиною.
Прощавай, Учителю!