Після відновлення незалежності України на початку 1990-х принцип позаблоковості, якого дотримувався офіційний Київ, був своєрідним запобіжником від інтеграції до військового блоку на пострадянських теренах. У 1992 році Росія створила Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Ідея позаблоковості мала б передбачати концепцію «орієнтації на власні сили» та створення потужної армії, проте реалії 22 років після проголошення незалежності поглибили суперечність форми і змісту: за умов позаблоковості фінансування оборони відбувалося фактично за залишковим принципом і врешті стало меншим, аніж у МВС. Так у Державному бюджеті України на 2013 рік витрати на ЗСУ заплановано обсягом $1,9 млрд (15,3 млрд грн, або 0,98% ВВП). Хоч це й перевищує фактичні видатки 2012 року на 1,3 млрд грн, проте суттєво картини не змінило.
Майже чверть століття позаблоковості призвели до небоєздатності армії, яка деградує дуже швидкими темпами. Позаблоковість – дороге задоволення, оскільки гарантувати безпеку самотужки завжди складніше, аніж спільно із союзниками. Тим часом витрати на фінансування української армії критично малі навіть на тлі держав, що належать до різних військово-політичних альянсів (див. стор. 17). Цьому не може зарадити навіть переведення її на контрактну основу, яке нібито завершиться наступного року (див. стор. 16). Адже основна частка тих украй замалих витрат на оборону, які зараз надходять, припадає на утримання військових, тоді як на їхнє навчання чи закупівлю сучасних видів техніки коштів фактично не виділяють. Наприклад, із 15,3 млрд грн, які мають виділити на ЗСУ 2013 року, 12,8 млрд грн заплановано витратити на утримання армії (83,2%) і лише 0,9 млрд – на військову підготовку (6,4%) та 1,6 млрд – на модернізацію озброєнь (10,4%). Останні $200 млн – це ціна кількох сучасних літаків. Українська армія є одним із аутсайдерів Європи за рівнем модернізації озброєнь.
Читайте також: Хто нас захистить? Українську армію лише гроші вже не врятують
Унаслідок цього маємо декоративні збройні сили, які в разі збереження позаблокового статусу країни нездатні будуть у нинішньому своєму вигляді гарантувати їй безпеку чи територіальну цілісність. Водночас сусіди швидко мілітаризуються. Включно з тими, які в певний спосіб не припиняють демонструвати, що вважають суверенітет або територіальну цілісність України умовними.
Так, у сусідній Росії, яка є стрижневою державою ОДКБ й водночас постійним джерелом агресії супроти України в торговельно-економічній, енергетичній чи інформаційно-ідеологічній сфері, 2013 року військовий бюджет становив $71,2 млрд – це майже у 38 разів більше, аніж в Україні в абсолютному вимірі й утричі з лишком у відношенні до обсягу ВВП. Причому військові видатки в РФ стрімко зростають (див. Тиждень, № 12/2013). Заплановано, що вже 2015 року вони сягнуть $96,4 млрд, 2016-го – $105,2 млрд і стрімко збільшуватимуться надалі. Показовою є і їх структура. Загальні десятирічні витрати, передбачені державною програмою модернізації до 2020 року, становлять близько $657 млрд; має бути оновлено до 70% озброєнь.
Україна оточена державами, що входять до військово-політичних блоків: ОДКБ (РФ та Білорусь) і НАТО (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Туреччина), які активно нарощують свої бойові арсенали. Загалом військовий бюджет країн Альянсу на 2013 рік становить близько $850 млрд. Однією з вимог членства у ньому є військові витрати на рівні не меншому ніж 2% ВВП. І хоч цієї вимоги часто не виконують члени організації, мілітарний бюджет Польщі, нашої найбільшої європейської сусідки, з її 38,4 млн населення і 120-тисячною контрактною армією на 2013 рік заплановано на рівні $8,5 млрд. Близько чверті буде спрямовано на модернізацію війська. А загалом, згідно із планом технічної модернізації збройних сил Польщі, на період до 2022-го на оновлення озброєнь планують витратити близько $45 млрд (основний пріоритет – авіація). Оборонний бюджет другої за розмірами європейської сусідки України і також члена НАТО Румунії (з населенням 21,8 млн і армією
90 тис. осіб) хоч і значно менший від польського, але теж майже вдвічі перевищує український. У 2012 році видатки офіційного Бухареста на оборону становили $2,14 млрд, 2013-го заплановано $3,4 млрд. Ця країна теж успішно продовжує модернізацію озброєнь, перший її етап було завершено у 2007-му, другий мають реалізувати до 2015 року, третій – до 2025-го.
Читайте також: Контрактна армія: поза стандартами та поза блоками
Затиснутій між двома потужними військовими блоками Україні навряд чи вдасться зберегти нейтралітет і позаблоковість. Це лише ціна тимчасового політичного компромісу між Росією і НАТО, та аж ніяк не гарантія безпеки держави. Щоб зберігати позаблоковий статус, необхідно пришвидшити процес модернізації армії, збільшити в рази видатки на підготовку особового складу та закупівлю сучасних видів озброєнь. Більшість європейських держав, які зберігають нейтралітет, мають досить високий рівень мілітаризованості й видатків на оборону. Зокрема, Швейцарія – чи не найбільш мілітаризована держава у світі. Вже на початку 1980-х уся вона була укрита бомбосховищами. Сьогодні оборонний бюджет восьмимільйонної країни постійно зростає (у 2011 році – $4,83 млрд, у 2012-му – $5,45 млрд). За рахунок резервістів, яких щороку викликають на військові кількатижневі збори, упродовж 4 год країна здатна розгорнути 650-тисячну армію, а за дві доби – чисельністю 1,7 млн. Інша група наразі позаблокових держав Європи – це північні Швеція та Фінляндія, які дотримувалися нейтралітету впродовж усієї холодної війни ХХ століття. Наразі перша з них зі своїми 9 млн населення витрачає на оборону $6,1 млрд (план на 2013 рік). Основні військові видатки останніх років – закупівля сучасних бронетранспортерів, авіації. Заявлено також ініціативу виділення додаткових $30 млрд на період до 2020 року на модернізацію армії. Шведське агентство з матеріального забезпечення у 2013 році уклало з компанією Saab зі своєї-таки країни контракт на розроблення й постачання армії до 2026 року 60 сучасних винищувачів Gripen E. Крім того, на період 2015–2023 років компанія отримала контракт на розробку винищувача нового покоління JAS 39 Gripen. П’ятимільйонна Фінляндія нині має ще серйозніші, ніж Швеція, оборонні витрати в розрахунку на особу: вдвічі більші, аніж 45-мільйонна Україна. Оборонний бюджет Гельсінкі на 2013 рік становив $3,72 млрд, з них понад 25% ($926 млн) – витрати на модернізацію озброєнь. Утім, навіть маючи сучасну, добре укомплектовану армію, в цих північноєвропейських позаблокових країнах починають розуміти, що в умовах мілітаризації та зростання войовничої риторики з боку путінської Росії їхній військовий потенціал не може гарантувати безпеку.
Читайте також: Влада так і не зрозуміла, навіщо їй армія
У Фінляндії та Швеції останніми роками точаться жваві дискусії щодо зміни нейтрального статусу і вступу до НАТО.
Україні, яка робить цивілізаційний та економічний вибір на користь інтеграції до об’єднаної Європи, так само час подорослішати й подолати насаджувані десятиліттями стереотипи щодо євроатлантичного Альянсу. Позаблоковість дорого коштує і у вітчизняних реаліях не здатна гарантувати безпеку й територіальну цілісність країни. Досвід Грузії 2008 року красномовно підтвердив цей факт. За нинішнього позаблокового статусу Києва підвищити боєздатність і потужність національних ЗСУ до рівня, який став би запорукою національної безпеки в такому неспокійному регіоні, як пострадянський, де зростають неоімперські амбіції російського керівництва, можна на порядок збільшивши військові видатки. Однак це заважає зробити відсутність економічного потенціалу в країні. Зрештою, в умовах перманентних бюджетних криз, на це не піде жоден уряд, оскільки суттєве підняття витрат на армію доведеться компенсувати, зокрема, за рахунок урізання соціальних видатків, що неодмінно негативно оцінить електорат.
У цих умовах потрапляння України до одного з військово-політичних блоків – ОДКБ чи НАТО – це лише питання часу. І саме в такому контексті слід проводити суспільну дискусію щодо майбутньої парадигми гарантування безпеки країни. Вибір стоїть не між інтеграцією до НАТО чи збереженням позаблокового статусу, а між інтеграцією до базованого на демократичних принципах євроатлантичного альянсу, що, як показує попередній досвід, справді є безпековою парасолькою для своїх членів, та перспективою втягування в російський ОДКБ, який має насамперед задовольнити неоімперські амбіції Кремля.