Дев’ять із десяти сучасних британців не жили за жодного іншого очільника держави, та аж ніяк не всі ідеалізують конституційну монархію – устрій, за якого парламентську демократію очолює необрана привілейована жінка, яку називають однією з найбагатших у світі. Такі країни-члени Співдружності, як Австралія чи Ямайка, раз по раз наближаються до можливості проголошення себе республіками. Але дивним чином Єлизавета ІІ зберігає прихильність критичної маси. Для багатьох британців та підданих у 15 інших країнах її символічних володінь, від Канади до Соломонових Островів, вона є символом нерозривності історії та цінностей, які в буденності можуть видаватися застарілими: честь, обов’язок, патріотизм, служіння.
Геть короновану автократію!
Республіканці обов’язково скажуть, що хвалебні заяви про королеву є порожніми, а підтримка монархії у Британії зростала останніми роками лише тому, що падав авторитет політиків, і це мало б турбувати, а не викликати захоплення престолом. Королева має небагато ідеологічних опонентів, як кажуть критики, з єдиної причини – вона насправді нічого конкретного не робить: її обов’язки церемоніальні, повноваження символічні, і відображають вони анахронізм, ієрархічність, нерівноправність та майнову несправедливість.
Єлизавета ІІ в різні роки потрапляла на різні місця у списках найбагатших людей світу – відмінність полягала в тому, як обраховували її статки. Скромніші підрахунки подають цифру £400 млн. Значно більше називають ті, хто складає разом вартість земельних володінь, королівської яхти, потяга, палаців, картин на тамтешніх стінах, корон із діамантами й решти скарбів. Так робила колись газета Sunday Times, яка називала Єлизавету ІІ серед найбагатших жінок у світі, але потім у часописі погодилися, що багато з того майна насправді не є особистою власністю королеви й вона не може розпоряджатися ним як заманеться. В результаті, з перших місць у списку її величність скотилася до другої сотні. Та навіть представники двору визнають, що насправді ніхто точно не знає про всі належні їй статки. Понад те, немає закону, який вимагав би від неї таку інформацію оприлюднювати. Відома точно щорічна цифра офіційних державних видатків на утримання вінценосної родини та на виконання нею державних обов’язків, яка нині становить майже £35 млн. Це приблизно 50–60 пенсів із кожного британця. Опоненти монархії заявляють, що ця цифра занижена принаймні втричі, бо не враховує бюджетних грошей, які витрачають на охорону монаршої сім’ї.
Водночас королева має власні фінансові надходження. 2010 року двір одержав £230,9 млн прибутку. Частину з тих грошей Єлизавета ІІ витрачає на утримання своїх близьких родичів та нащадків. Для республіканців – це юрби принців і принцес, єдина роль яких, на їхню думку, – бути мішенню для бульварної преси.
Читайте також: Монархічний гламур
Боже, бережи королеву!
Виконавчий директор Королівського товариства підтримки мистецтв Метью Тейлор каже, що людям завжди потрібне відчуття належності до чогось стабільного й позитивного. Він один із тих, хто визнає мінливість рівня прихильності британців до монархії, наприклад, залежно від віку. Дитяче захоплення принцесами й коронами змінюється на юнацький нігілізм, а з життєвим досвідом – на більш зважені оцінки. Про таку особисту еволюцію розповідає, зокрема, журналіст і політичний коментатор Ендрю Мар, який у студентські роки ходив на лівацькі демонстрації, а тепер каже, що визнає позитив конституційної монархії, і заполонив медійний простір своїми книжками та багатосерійними радіо- й телепрограмами про Єлизавету ІІ. Колишній депутат і урядовець Майкл Портілло називає себе прагматичним монархістом і стверджує, що ним керує не сентиментальна прив’язаність до милої бабусі на троні, а визнання того, що «система працює дуже непогано». Як колишній політик, він наголошує, що присутність у державній системі посадовця, який завжди буде вищий за будь-якого суспільного діяча, часто нагадує надто амбітним політиканам, що просування владною драбиною не безмежне і що «завжди буде хтось вищий», а також – що є щось постійне тоді, як самі вони тимчасові.
Уміння еволюціонувати
За майже тисячолітню історію острівної монархії королі й королеви засвідчили, що можуть робити помилки, за котрі дехто поплатився головою чи короною, та заодно вони показали здатність учитися на помилках і йти в ногу з часом.
У розпал Першої світової війни король Георг V зрозумів, що німецьке прізвище Сакс-Кобурґ може зашкодити майбутньому британської династії і постановив, що чоловіки монаршої родини завжди матимуть прізвище Віндзор. Що може бути патріотичніше? А до того ж вони майже всі без винятку певний час служать у збройних силах.
Дивіться також фото: Королева Єлизавета II править Англією 60 років
На початку 1990-х британський трон не стояв так непохитно, як зараз. Подружнє життя обох старших синів Єлизавети ІІ скандально розвалилося. Британці під тиском економічних проблем виявили, що принци та принцеси часом нерозумні, зрадливі й часто марнославні. У багатьох виникало запитання: чи заслуговують Віндзори на те, щоб країна їх утримувала? Відчувши небезпечні настрої підданих, 1992 року королева добровільно зголосилася вперше в історії сплачувати податок зі своїх прибутків. Витрати на двір було урізано так, що за останні десятиліття вони залишалися незмінними, а з урахуванням інфляції значно знизилися.
Ніхто не знає, про що Єлизавета ІІ говорить на регулярних аудієнціях із прем’єр-міністрами. Але телерадіорепортажі й газетні шпальти рясніють кадрами та фотографіями її постійних спілкувань із простолюдом. Монарша канцелярія потрудилася над створенням спеціальних сторінок в інтернеті, на Facebook і навіть потоку в Twitter.
Спілкування монологом
Перший посол України у Великій Британії Сергій Комісаренко розповідає, як йому пояснювали головне правило поведінки на першій аудієнції в Єлизавети ІІ: «Гості нічого в королеви не запитують. Це не прийнято. Запитувати щось і взагалі починати розмову має право лише вона». Піддані повинні тільки відповідати. Вінценосна особа ніколи не дає інтерв’ю, навіть із домовленими наперед запитаннями.
Успішне понад півстолітнє правління Єлизавети ІІ зовсім не гарантує дальшого успіху британської монархії. Коли вона зійшла на престол у червні 1953 року, світ був інший. Її статус глави держави визнали автоматично й майже беззастережно. Єлизавета ІІ не вічна, і коли настане час заміни на престолі, чимало людей вважатимуть, що мають право якимось чином бути причетні до процесу визначення нового глави держави.
Результати опитувань громадської думки, які засвідчують бажання багатьох британців, аби корона перейшла не законному спадкоємцеві принцу Чарльзу, а популярному онукові принцу Вільяму, можна вважати дрібницями. Якщо відмовитися від основного правила передання скіпетра за принципом спадкоємності на користь визначення королівської особи за бажаннями підданих, то не лише буде порушений найголовніший принцип монархії, а й сама її роль у сучасному світі знову опиниться під тягарем багатьох запитань.