Як живе сьогодні Красногорівка?
— Красногорівка не просто близько до фронту — околицями міста проходить лінія розмежування. Тому це не прифронтове, а фронтове місто. Щодо ситуації, то з 2014-го до червня 2017-го в Красногорівці майже щодня були обстріли. Дві третини міста фактично зруйновані. Із червня 2017-го сюди нічого не «прилітало». Хіба що недавно, 8 вересня, впав снаряд, згорів будинок. Але це вперше за стільки часу.
Скільки будинків пошкоджено за час війни?
— Близько 1,1 тис. будинків у приватному секторі й близько 1,5 тис. квартир у багатоповерхівках. У місті працюють бригади, які відновлюють житло. У нас є проекти реконструкції зруйнованих багатоповерхівок, які підтримує обласна військова адміністрація. Тож найближчим часом маємо почати відновлювати і їх.
Читайте також: Ганна Мокроусова: «Після терактів чи інших негараздів на окупованих територіях значно більшає випадків затримання людей»
Як місцеві мешканці реагують на присутність української армії? Конфліктів не виникає?
— У 2014–2016 роках від місцевих лунала фраза «українська армія». А тепер я чую: «О, наші поїхали». Зрозуміло, що не всі 100% людей налаштовані щодо армії позитивно. Але ніхто й нікуди не хоче відділятися. Плюс треба розуміти, що таке Красногорівка і Донецьк. Це ж фактично одне місто було. Люди в Донецьку працювали, у них там лишилися друзі, родичі. Дехто досі там живе. І за них переживають. Через це може виникати не те що ворожість, а радше сум від того, що свого часу, у 2015–2016-му, наша зброя стріляла по Донецьку. Але від того нема куди подітися, це війна. Загалом настрої в місті змінилися. Якщо раніше ми вішали українські прапори, а їх зривали, то тепер вони по всьому місту. І коли десь прапор розтріпався від вітру, люди приходять і кажуть, що його треба було б замінити.
До війни в місті працював завод вогнетривких виробів. Що з ним тепер?
— Так, у нас справді є таке підприємство. Але армія ворога… Хоча армією це складно назвати, радше бандугруповання. У їхніх діях була певна специфіка: обстрілювати об’єкти інфраструктури. А це трансформатори, газорозподільчі підстанції. Постраждав від обстрілів і завод. Крім того, з 2014-го в місті немає газу, газогін перебитий. Наразі тривають перемовини. Сподіваюся, до кінця року газопостачання відновимо. Але завод перелаштувався на електрику. Звісно, щоб він запрацював на повну потужність, потрібне газопостачання. Але й без нього підприємство не зупинилося, працює.
Як у Красногорівці зі «шкільним перемир’ям»? Бойовики дотримуються його?
— Воно не працює. Щовечора на передовій стріляють. Слава Богу, що не ведуть вогонь із великих калібрів. Але регулярно б’ють із дрібного: стрілецька зброя, РПГ, великокаліберні кулемети. Я вже казав: 8 вересня прилетіло. П’ять мін 80-го калібру. Був вітер, трава суха. Горів будинок.
Читайте також: Анатолій Петренко: «З військового погляду Україна готова до запровадження миротворчої місії ООН на Донбасі»
Свого часу через обстріли в місті постраждало кілька шкіл. Скільки навчальних закладів сьогодні працює?
— У нас працюють усі школи. Але треба враховувати, що дві з них — № 1 і № 3 — стоять просто на лінії вогню. Ще одна, № 2, на ремонті. Свого часу на неї впали снаряди. Тож сьогодні навчання відбувається в школах, які лишилися: № 5 і № 4. Також у нас працює технікум, хоча він і доволі близько до передової. Його будівля теж постраждала за роки війни. Але хочу вам сказати, що педагоги в школах і технікумі — героїчні люди. Вони і дітей рятували, і навчальні заклади своїми силами відбудовували.
Можна докладніше?
— Наприклад, у технікумі є два гуртожитки. І в підвалі одного з них викладачі самотужки облаштували бомбосховище. У 2016–2017-му туди дітей мало не на руках виносили. Звісно, ми теж трохи допомагали. Попри війну, технікум досі на плаву, щороку набирає студентів. Ще там є господарство, де діти практикуються у ветеринарії. Щодо шкіл, то директорка школи № 3 знайшла фінансування і з допомогою волонтерів та добровольців відновлювала будівлю навчального закладу. Але торік прилетіли міни і її зруйнувало знову. Школу № 1 ми так і не намагалися запустити, бо вона зовсім близько до фронту. Щодо школи № 2, то будівництво триває.
Скільки дітей навчається сьогодні? І загалом скільки людей лишилося в місті після початку війни?
— У школах більш як 500 дітей. І приблизно стільки само в технікумі. Загалом навчається близько тисячі. А до війни у місті було 17,5 тис. населення. У 2015-му, пам’ятаю, лишилося 3–4 тис. Я тоді хоч і не був ще головою ВЦА, але приїжджав сюди по роботі. Нині, за нашими підрахунками, у Красногорівці живе до 11 тис. людей. Народ потихеньку повертається. У місті працюють магазини, є вода, електрика.
Читайте також: Сергій Наєв: «Об’єднані сили мають поставити крапку в російській агресії проти України»
Ви вже рахували збитки? Скільки грошей потрібно, щоб відновити місто?
— Таких підрахунків ми не робили. Але можу сказати, що грошей потрібно не просто багато, а дуже багато. Плюс якоїсь загальної процедури виділення коштів і ремонту пошкоджених будівель немає. Як усе відбувається: складають акт обстеження руйнувань. Якщо житловий фонд зруйнований унаслідок обстрілів, проблем немає. Обласна військова адміністрація виділяє будівельні матеріали: шифер, цемент, брус, дошки тощо. Їх нам привозять регулярно. Але житло ми відновлюємо бюджетно. Поясню: якщо в когось був дорогий ремонт, або дорогі меблі, або дорога плитка лежала, ми не можемо це компенсувати. Он у нас стоїть вигоріла 9-поверхівка. Люди втратили майно. Але процедури відшкодування збитків поки що немає. Тому сидимо й чекаємо. Хоча я переконаний, що відшкодовувати все це повинна Російська Федерація. А процедуру має розробити наша влада. А люди… Люди все розуміють. Звісно, не без суперечок, але здебільшого всі конфлікти закінчуються миром.
Хто саме ремонтує будівлі? Область відряджає будівельників? Чи все своїми силами?
— Ремонтом займаються наші рятувальники з Державної служби надзвичайних ситуацій. Кілька разів приїжджали бригади цивільного корпусу «Азов». Теж допомагали відновлювати будинки. Ну й ті, у кого в сім’ях є чоловіки, самотужки роблять ремонти.
Які неурядові організації працюють у місті? Чим допомагають?
— У нас багато різних фондів. Тут і «Червоний Хрест», і «Людина в скруті», і «Карітас», і ООН допомагають. Відновлюють дахи будинків, ставлять склопакети, роздають котли для опалення. У місті більш як 600 котлів стоїть, і найближчим часом мають встановлювати ще. Словом, фонди багато чим нам допомагають.
Читайте також: Відносні зони безпеки на війні
Місто до зими готове?
— З огляду на те що газу в нас немає і, як наслідок, немає централізованого опалення, до зими ми були готові ще в травні. Люди обігрівають приміщення буржуйками, котлами, які встановили різні неурядові організації. Плюс обласна адміністрація має виділити вугілля для опалення. Тому цю зиму ми переживемо. Люди в нас уже досвідчені в цих питаннях.
Школярів улітку кудись на відпочинок вивозили? І хто?
— Дехто навіть двічі-тричі їздив. Возили школярів до Києва, Одеси, Львова та Чернівців, а ще на Закарпаття та в Івано-Франківську область. Поїздки оплачували різні фонди, районні адміністрації з інших регіонів України, з обласного бюджету теж гроші виділялися. Були волонтерські проекти. Скажімо, Добровольчий український корпус возив дітей до Чернівців та на Львівщину. Звісно, супровід школярам ми забезпечували свій. Але літо вийшло дуже насиченим. Здається, наші діти встигли побачити більше, ніж ми за все життя.
Місцеві вірять у пропаганду сепаратистів? Російську пропаганду?
— У всяких «распятих мальчіков» у нас не вірять. У принципі, аж такої віри в пропагандистські міфи серед місцевого населення я не помічав. Може, і говорять люди про щось таке одне з одним. А стосовно української армії я вже казав: була певна настороженість, можливо, не довіряли. Але щоб хтось сприймав усерйоз міфи про «каратєлєй хунти», то ні, про таке я не чув. До того ж, щоб люди не вірили в цю фантастичну пропаганду, їх треба чимось зайняти. А це означає, що повинні бути робочі місця, всілякі культурно-соціальні заходи. У нас немає кінотеатру! Немає нічого для дозвілля! Місто необхідно відбудовувати. Треба, щоб люди і на роботу ходили, і у вільний час щоб було чим зайнятися. Щоб у голову не лізли фантастичні історії з «ДНР». Власне, цей рецепт не новий.
У вас працює українське телебачення? А радіо?
— Ні. Є хіба що радіо «Армія ФМ». Українські телеканали не ловляться. Є телебачення «ДНР». Але знаєте, усе пізнається в порівнянні. Місцеві ж із Красногорівки їздять до Донецька. І там усе бачать на власні очі. А коли телебачення «ДНР» розказує і показує про прекрасне життя в «молодій республіці», люди мають змогу порівняти. Тому, може, воно й добре, що в нас є це телебачення.
Читайте також: Офіцер СІМІС Олександр Ткачук: «Наша, східняків, справа — стати зараз на захист країни»
Як змінилася і чи змінилася ваша робота після зміни керівництва області? Після початку Операції об’єднаних сил?
— Частково змінилася. Ми стали отримувати більше методичної допомоги, більше уваги. Взаємодія покращилася. ВЦА здобули авторитет, ми стали частиною ООС. Із нами тепер погоджують різні заходи. А щодо керівництва області, то змінилося ставлення обласної адміністрації до підлеглих, команди стали зрозумілі. Бо раніше ми не розуміли, що й для чого робимо. Наприклад, дали вказівку розробити певний проект. Розробили, документи підготували, розрахунки провели. Але його ніхто не реалізовує. Стоїмо на місці, нічого не відбувається. А наступного року дають команду переробити проект, бо ж ціни змінилися. Також зник культ особистості. Якщо раніше відкривали якийсь майданчик метр на метр, обов’язково мав приїхати Павло Жебрівський. Наприклад, відкривав у нас один благодійний фонд міні-футбольне поле. Основні гроші там були німецькі, але частину коштів дала й обласна адміністрація. То заходи влаштували такі, ніби сам Жебрівський із власної кишені те поле будував. А сьогодні ситуація змінилася. Голова області — бойовий офіцер. Ми з ним колись служили разом. І є чіткі команди. Врешті, ми розуміємо, що робимо і навіщо.
———————————-
Ігор Робочий. Народився в Звенигородському районі Черкаської області 1 січня 1971 року. Освіта вища. Працював і служив у силових структурах. На війні з квітня 2014-го. У лютому 2016-го відкомандирований Антитерористичним центром до Красногорівки на посаду виконувача обов’язки голови місцевої Військово-цивільної адміністрації.