Російська повномасштабна агресія в Україні отверезила європейських політиків і експертів. Вони переглянули не тільки своє ставлення до Росії, але й свої пріоритети енергетичної політики. Однак це спричинило чергові виклики й ризик подальшого узалежнення Європи від інших недемократичних режимів. Без вільної України дуже важко буде здійснити зміну європейської енергетики так, щоб вона була безпечною, дешевою й екологічною.
Енергетична політика в дуже загальних словах має три виміри: економічний, екологічний і безпековий. В економічному вимірі метою енергетичної політики є доставка енергії за якнайнижчою ціною, що корисно як для населення, так і для економіки. Але це без врахування кліматичних коштів спалювання, наприклад, вугілля. Коштів, які в довшій перспективі шкідливі для людського й економічного здоров’я.
Тому не менш важливим є екологічний вимір, в рамках якого прагнуть обмежити викид парникових газів. Стандартний інструмент такої політики — система торгівлі викидами EU ETS. Завдяки їй довготривалі наслідки були перераховані в фінанси тут і тепер, даючи економікам країн ЄС економічний поштовх для обмеження викидів. В іншому випадку важко було б переконати інвесторів обмежувати потенційні короткотривалі зиски заради користі для людства в невизначеному майбутньому.
Обидва вищезгадані виміри, однак, не враховують чинника політичної безпеки. Залежність від імпорту енергетичної сировини з одного джерела — це ніби залежність від наркотиків. Дилер може в обмін на чергову дозу вимагати від нас «послуг» чи дедалі вищої ціни. Це підхід, який роками практикувала Росія.
Різні виміри
Європейські держави в своїй енергетичній політиці в різній мірі зважали на ці аспекти. Угорщина майже цілком була зосереджена на економічному аспекті. Купуючи дешевий газ і нафту в Росії, вона не була зацікавлена в диверсифікації джерел постачання чи в значних інвестиціях у відновлювану енергетику. Віктор Орбан натомість радо провадив «багатовекторну» зовнішню політику, будучи угорським відповідником Віктора Януковича. На жаль, водночас він зміцнював енергетичну залежність від Росії, яка залишиться у спадок і майбутній, більш демократичній і менш проросійській владі.
Німеччина ж у своїй моделі енергетичної трансформації «Energiewende» спирається на динамічний розвиток відновлюваної енергетики. Менш екологічною стороною таких змін, однак, був розвиток газових електростанцій, необхідних для стабілізації системи під час несприятливої погоди, від якої залежить така енергія. Щоб така трансформація не генерувала надто великих витрат, було вирішено будувати її на дешевому газі з Росії. Німеччина це пояснювала собі концепцією «Wandel durch Handel», тобто зміни шляхом ведення торгівлі, яка передбачала, що торгуючи з авторитарними державами їх можна демократизувати. Проте це було лише моральним виправданням явної недбалості щодо безпекового виміру.
Читайте також: Енергетика ЄС: важкий тест на єдність
Прикладом держави, яка ставила головним чином на безпеку, може бути Польща. Держава, яка десятиліттями була залежна від російського газу, послідовно інвестувала в інші джерела — ЗПГ-термінал і газопровід з Норвегії «Балтійська труба». Завдяки цьому в 2023 рік Польща — яка колись імпортувала газ лише з Росії — ввійшла з нульовим імпортом з цієї країни. Однак у той же час вона занедбала інвестиції в відновлювану енергетику, через що досі 70% електрики, що виробляється в Польщі, залишається вугільною. Влада аргументує це тим, що це досі вигідно, бо ця електрика дешева в порівнянні з іншими державами ЄС. Насправді ж це лише короткочасний ефект високих цін на газ, який, до того ж, не враховує величезні державні дотації у гірництво, що балансує на межі банкрутства.
Революція
Більшість європейських держав не надто серйозно ставилася до загрози, яку несла залежність від імпорту російського газу. Або вони обманювали самих себе, що можна відділити бізнес від політики. Коли вкотре хтось із Польщі — неважливо, політик чи експерт — згадував у Німеччині про політичні загрози, пов’язані з будівництвом «Північного потоку-2», від нього відмахувалися аргументом, що «це лише бізнес-проєкт», а опір цьому — це прояв русофобії.
Інша перспектива таких країн, як Україна, Польща чи Литва, спричинена гірким досвідом співпраці з росією. Державою, що не мала вагань щодо використання залежності від свого газу, щоб вимагати політичних поступок, і зловживала монополією. Росія винагороджувала покірність низькими цінами на газ, а політично асертивні держави карала підвищеннями. Зокрема тому Польща платила за газ більше, ніж Німеччина. А все ж найяскравішим прикладом є спроба перекупити Януковича дешевим газом, аби той відмовився підписувати договір про асоціацію з ЄС. Але газові кризи на лінії «Київ-Москва» відбувалися й раніше.
Читайте також: Путін перекрив «Північний потік-1», але паніки на ринку не сталося. Ціни не електрику навіть знизилися – die Welt
Це не стосувалося держав Західної Європи. Але тільки до певного часу. Восени 2021 року Росія до мінімуму обмежила постачання газу в Європу, а також обмежила наповнення складів газу, якими володіє «Газпром» і які знаходяться на території ЄС. В сумі це було близько 12% усього обсягу газу в ЄС. Цього вистачило, щоб ціни на сировину на європейських біржах підскочили до небаченого досі рівня.
Це був момент, коли Росія почала гібридну віну з державами ЄС і НАТО, готуючись до повномасштабного нападу на Україну.
Реакція
В усьому ЄС відбулося протверезіння. Запроваджуючи санкції, Європа відреагувала відносно швидко й рішуче (як на організацію, яка приймає такі рішення одноголосно). Найдовше вироблявся консенсус щодо питання енергетичної сировини.
Але і в цьому випадку вдалося зробити конкретні кроки — ембарго на вугілля, цінові ліміти на газ і ембарго на нафту, транспортовану морськими шляхами, що охопило близько 90% сировини, яку отримували з Росії. Компромісу досягнули тільки щодо найбільш залежних держав, що імпортували нафту нафтопроводами.
Зміна мислення
Однак найважливіша зміна в Європі відбулася в сприйнятті РФ і її енергетичної політики. Такі держави, як Німеччина, почали серйозно ставитися до питання енергетичної безпеки, інвестуючи в нові ЗПГ-термінали і скорочуючи імпорт газу з Росії у вересні 2022 року до нуля. Прибічники будівництва «Північного потоку-2» замовкли. Навіть почалися несміливі дискусії про майбутнє «Північного потоку-1».
Важко нині знайти когось, хто не погодився б із твердженням, що Кремль використовує енергетичну сировину в політичних цілях. Позитивна тенденція також полягає в тому, що в таких державах, як Польща, зростає розуміння, що відновлювані джерела енергії і атомна енергетика не тільки корисні для планети, але й дешевші, ніж горючі корисні копалини, а також, що ці держави посилюють свою енергетичну безпеку. Підтримка відновлюваної енергетики й атому в Польщі значно зросла протягом останнього року.
Що далі?
Однак ми доходимо до ключового питання: наскільки довготривалі ці зміни? Чи немає ризику, що ми повернемося до business as usual і торгівлі сировиною з Росією?
Найімовірніше це станеться не скоро, якщо взагалі станеться. ЄС поставив на ривок уперед, збільшуючи інвестиції в відновлювані джерела, в яких Росія не має, що запропонувати — ні технологій, ні сировини.
Дискусії щодо енергетичної безпеки в Європі воднораз сягнули ширших горизонтів. Дедалі більше наголошується на залежності від Китаю, який є провідним виробником устаткування для відновлюваної енергетики. Якщо з цим нічого не зробити, залежність від Росії поступово буде замінена на залежність від китайської техніки.
Читайте також: Мороз як зброя. Чому Москва шантажує Європу собі на шкоду
Так само тривожною є перспектива узалежнення від імпорту зеленого водню, який називають паливом майбутнього. Його виробляють із води в електролізерах, що черпають енергію із відновлюваних джерел. Постачаючи струм він знову перетворюється на воду. Найважливіше в цьому те, що при цьому процесі не відбувається жодного викиду парникових газів. Але вже зараз ЄС передбачає, що буде не в змозі виробити відповідної кількості цього палива, щоб задовольнити власні потреби. Необхідно буде імпортувати навіть до половини водню, що використовуватиметься в ЄС. Як зробити так, щоб не потрапити в залежність від одного джерела?
Україна – вирішення європейських проблем
Ці проблеми могла б вирішити Україна. Зі своїм величезним потенціалом відновлюваної енергії, особливо вітрової енергії, а також розгалуженою мережею газопостачання вона могла б виробляти достатню кількість водню, щоб уможливити країнам ЄС диверсифікувати джерела постачання енергії. Коли в майбутньому вона стане членом ЄС, вироблений тут водень перестане бути імпортним.
Висока культура праці й технічна компетентність при відносно низьких адміністративних витратах на роботу також дозволили б перенести виробництво вітряків і фотовольтаїсних панелей в Україну швидше, ніж у інші країни ЄС. Це може бути одним із перших етапів реіндустріалізації України в рамках її повоєнної відбудови. Чудово, що це відображено в плані відбудови, яку президент Зеленський представив у Луґано.
Зміна сприйняття європейськими державами російської енергетичної політики — це лише перший крок. Багато рішень європейських проблем з енергетикою лежить в Україні. Це черговий аргумент для росії, аби нищити українські міста, позбавляючи українців надії на краще майбутнє.
Однак з іншого боку, це черговий аргумент для європейських держав, аби підтримувати Україну в війні з Росією. Без вільної України важко буде здійснити трансформацію європейської енергетики так, щоб вона була безпечною, дешевою й екологічною.
Мацей Занєвич – аналітик у справах української енергетики і керівник програми міжнародної співпраці в польському енергетичному аналітичному центрі «Форум енергії». Раніше працював аналітиком у справах України й енергетичної політики в Польському інституті міжнародних справ (PISM).