За тиждень-два Велика Британія має задіяти ст. 50 Лісабонського договору, розпочавши таким чином процес виходу з Європейського Союзу. Тоді Європою прокотяться ударні хвилі. Європейських можновладців від Любліна до Дубліна охоплять страх і розпач через те, що від них відвертається одна з найбільших економік. Вони боятимуться поширення «зарази», бо їхні невгамовні виборці можуть теж захотіти поекспериментувати з розривом із ЄС. Вони боятимуться, що наслідки Brexit зашкодять їхнім економікам у час глобальної нестабільності.
Більшість урядів ЄС спершу відреагують роздратуванням. Вони вже цілий рік розуміють, що цей крок буде. І все одно самовбивчий, на їхню думку, курс Лондона приголомшує. Безпосередньою їхньою відповіддю будуть об’єднання, зімкнення шеренг і забезпечення того, аби їхні виборці не пішли шляхом британців.
Однак пропозиція деяких членів Єврокомісії швидше зміцнювати економічний та політичний союз між 27 державами ЄС дуже непопулярна серед європейських виборців. Страхи британців, які відобразились у референдумі щодо Brexit, турбують і жителів Франції, Німеччини та Нідерландів: це наплив іммігрантів, утрата національного суверенітету, влада брюссельських бюрократів та відчуття, що державна влада надто віддалилася від громадян. В усіх трьох країнах невдовзі відбудуться парламентські вибори, і в усіх трьох непогані перспективи мають популістські праві партії, що вирізняються євроскептицизмом і не підтримують продовження євроінтеграції.
Читайте також: Зіграти на втомі від Меркель
Європейська комісія та брюссельські бюрократи, здається, почули меседж. Президент ЄК Жан-Клод Юнкер, завзятий прихильник інтеграції ЄС, нещодавно мимохіть визнав, що такі ідеї вже не популярні. Його позицію, як виявилося, не підтримують лідери багатьох країн-членів, бо він наполягає на збереженні й навіть розширенні повноважень Брюсселя. Тож тепер Юнкер намагається посилити солідарність серед європейців, плануючи суворішу лінію в майбутніх переговорах із Великою Британією.
Проблема в тому, що країни ЄС по-різному ставляться до поглиблення інтеграції в межах спільноти. Найбільше федеральний устрій Євросоюзу завжди підтримувала ФРН, яка розглядає свою політику виключно в європейському контексті й з огляду на історію не бажає дбати про національні інтереси на шкоду співпраці в межах ЄС. Колишній канцлер Гельмут Коль часто згадував, що потрібна «європейська Німеччина», а не «німецька Європа». Його наступниця Анґела Меркель вважає так само.
Інші країни-члени, особливо деякі з нових, настроєні більш євроскептично. У Польщі та Угорщині до влади прийшли праві націоналісти, які повсякчас критикують рішення Брюсселя і пропагують обмеження євроінтеграції. Вони не вимагають виходу з ЄС, як Велика Британія, але хочуть, щоб союз не впливав на їхню внутрішню політику.
Чи зможе ЄС у такому середовищі розвиватися на різних швидкостях? Ця пропозиція звучить майже 30 років. У 1980-х за президентства Жака Делора в Європейській комісії Брюссель мав більше повноважень, ніж будь-коли. Париж та Берлін лобіювали тіснішу євроінтеграцію. У преамбулах до угод, ухвалених за часів Делора, йшлося про «тісний союз». Однак тоді запротестував Лондон і французькі та німецькі лідери запропонували «Європу різних швидкостей»: деякі, насамперед шість перших країн — членів Європейського Економічного Співтовариства (Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди й Люксембург), можуть вживати заходів для політичного та економічного зближення, а Велика Британія та інші — залишатись у зовнішньому колі з вільнішими федеральними взаємозв’язками.
Проблема була ось у чому: прихильники повільнішої інтеграції побоювалися, що в тому зовнішньому колі опиняться за бортом. Вони хвилювалися, що не впливатимуть на ключові рішення більш інтегрованих між собою країн-членів. Тому й наполягали, що повинні мати не менше політичного голосу в усіх європейських дебатах. Отже, ідея «Європи різних швидкостей», або «змінної геометрії» (ще один упроваджений тоді термін), так і не реалізувалася.
Читайте також: Відроджений фронт холодної війни
Те саме й тепер. Членів єврозони попереджали, що євро ніколи не стане ефективною єдиною валютою, якщо лідери відповідних держав не координуватимуть політики належним чином. Після економічної кризи в єврозоні 2009 року голова Європейського центрального банку Маріо Драґі, та й провідні німецькі економісти, обурені настирливими вимогами Греції про фінансову допомогу, не раз говорили про це. Вони наголошували: не маючи скоординованої податкової та фінансової політики, неможливо забезпечити ефективність євровалюти й економічний розвиток у всій єврозоні.
Але «більше Європи» виборці не хочуть. Основна їхня маса, навпаки, вболіває за те, щоб її було менше, а повноважень у національних урядів більше. Сьогодні знову ідея «Європи різних швидкостей» суперечить економічно виправданій потребі в глибшій інтеграції, а також політичним сподіванням більш проєвропейських країн-членів, особливо Німеччини.
Попри це, сам розмір Євросоюзу (28 країн; 27 після виходу Великої Британії) означає, що він уже в багатьох аспектах Європа двох швидкостей (ба навіть трьох чи чотирьох). Новим, біднішим членам ЄС зі Сходу континенту, як-от Румунія та Болгарія, не встигнути за заможнішими західними. А ще старші й багатші держави-члени звинувачують молодших у тому, що останні роблять замало для викорінення корупції, для реалізації більшої частини законодавства ЄС, відкриття своїх ринків перед рештою спільноти.
Деякі бідніші країни мають право на «відступи»: положення про них прописані в договорах про приєднання до Євросоюзу й дають право не виконувати його обтяжливі закони кілька років. Тож вони вже потрапляють в іншу правову та політичну категорію порівняно із заможнішими сусідами. Інші просто ігнорують інструкції Брюсселя, особливо Угорщина, що провела закон про контроль над судочинством та пресою, який керівництво ЄС розцінило як недемократичний. До того ж ці країни відмовляються приймати мільйони іммігрантів, що останніми роками ринули до Греції, Італії та Німеччини. Брюссель, Берлін і Рим лютують через те, що вони не бажають брати на себе частину обтяжливої справи надання притулку біженцям. Та інструментів, які примусили б їх зробити це, немає.
Читайте також: Люк Якобс: «Не бачу причин соромитися того, чого ЄС досягнув на сьогоднішній день»
Але той факт, що декого з бідніших членів не змушують запроваджувати в себе більш обтяжливі норми, які Брюссель нав’язує багатшим країнам на кшталт Франції, Німеччини та Нідерландів, викликає потужну негативну реакцію в останніх. Тамтешні виборці вважають, що платять несправедливу ціну за підтримку бідніших сусідів. Саме тому в заможніших країнах нині помітна така потужна реакція на ЄС.
Їхнім урядам складно стримувати цю хвилю популізму. Той факт, що тепер іще й доведеться вести переговори з Британією, яка вимагає скасування всіх її зобов’язань перед Євросоюзом, дуже ускладнює життя європейським ідеалістам. Вони бояться не «Європи різних швидкостей». Їм страшно, що спільнота взагалі нікуди не рухатиметься, а ціле бачення єдиної Європи зазнає краху.