Доцентрові сили Євросоюзу мобілізуються довкола проекту політичного союзу ЄС: із загальнообраним президентом, спільною зовнішньою політикою та централізованою монетарною системою. Навколо цих доволі неоднозначних пропозицій консультуються дипломати й політики, сперечаються експерти та ламають голови економісти. Якщо інтеграційні тенденції в Євросоюзі візьмуть гору, гіпотетично вже наступного року правила політичної гри в межах ЄС можуть змінитися.
Від союзу держав до союзу громадян
Європейський казан кипить і піниться від різновекторних протестних настроїв. Невдоволені всі: приватні власники та безробітні, платники податків і студентство. У кожного – улюблений мозоль і своя аргументація. Та спільне одне: усвідомлення того, що за багатьма критеріями нинішній проект Європейського Союзу себе помалу вичерпує.
Тож назріли зміни. Але які? Євроскептики і насамперед лідери популістських радикальних рухів пропонують відновлення повноцінних кордонів, відмову від євро й запровадження жорсткого державного протекціонізму в економіці. Помірковані праві та ліві сили зауважують, що в умовах глобалізації маленькі європейські держави не мають шансів витримати конкуренції не лише зі Штатами та Японією, а й із новими сильними економічними гравцями – Індією, Китаєм та Бразилією. «Щоб існувати в перспективі бодай наступних ста років, Європа не має вибору. Вона приречена на спільні дії», – вважає політолог і філософ Андре Ґлюксманн.
Євроентузіасти йдуть ще далі. Вони розробляють і просувають до високих брюссельських кабінетів проект політичного союзу ЄС. Нині країни-члени формулюють свої пропозиції реформи та надсилають їх до Європейської ради. Найсміливіший задум належить німецьким християнським демократам. Ідеться про те, щоб ввести посаду повночинного президента Євросоюзу з широкими повноваженнями.
«Німецька партія «Християнський демократичний союз» на з’їзді у Лейпцигу в листопаді того року висунула проект обрання спільного європейського президента, – пояснює Тижню доктор політології, викладач паризької Вищої школи соціальних досліджень (EHESS) і директор дослідницьких студій Фундації Шумана Тьєррі Шопен. – Йшлося про те, щоб обирати очільника ЄС за допомогою прямого загального голосування, що забезпечило б йому чіткість політичного мандату та демократичну легітимність функції. Проте перспектива запровадження саме такої системи виборів мені не видається реалістичною. Натомість Європейський парламент міг би, користуючись положеннями чинної Лісабонської угоди, визначити президентом ЄС переможця наступних виборів до Європарламенту за партійними списками. Отже, мова йде про непрямі загальні вибори. Ця модель відповідає принципам парламентської демократії та використовується в більшості країн – членів ЄС».
У дослідженні Фундації Шумана «Політичний союз для Європи», співавтором якої є Тьєррі Шопен, зазначено, що чинна система призначень у Брюсселі демонструє очевидний брак політичної змагальності. «Голів комісій ЄС обирають на посаду без жодної конкуренції, вибори голови Європарламенту відбуваються за схемою двопартійного консенсусу», – вказує аналітична розвідка. За малою легітимністю керівників, вважають дослідники, слідують млявість дії, громадянська апатія, брак стратегій та ще глибше загрузання в кризі.
Аналогічних нарікань нині в ЄС чимало. Голові Європейської ради, бельгійцеві Герману ван Ромпею закидають не лише брак харизми та рішучості, а й цілковиту нечитабельність політичної функції. Така ситуація склалася й із Кетрін Ештон, першим в історії ЄС Верховним представником з питань зовнішньої політики та безпеки. Її діяльність характеризують як відсутністю ініціатив, що відповідали б викликам сучасного світу, так і нечіткістю мандату, невизначеністю посадових функцій.
«Європейський проект пробуксовує найбільше через те, що втратив привабливість для пересічного громадянина, – вважає політолог Домінік Ґреґо. – Нинішній спалах популізму – це наслідок відсторонення громадян від політичного процесу. Люди не вірять тому, чого не розуміють, та сахаються в протилежному напрямку».
Політичні вправи для обраних
Не можна сказати, що ініціатива правлячої партії Німеччини щодо політичної реформи ЄС знайшла таку вже масову підтримку навіть на рівні союзницьких правих європейських партій. Уряд Іспанії багатозначно відмовчується, британські консерватори традиційно не цікавляться інтеграційними континентальними проектами, французька опозиційна партія «Союз за народний рух» екс-президента Ніколя Саркозі більше зайнята обранням нового лідера.
«Навіть якщо криза підштовхує до активнішої федералізації економічної політики, процес європейської інтеграції не може розвиватися з примусу, лише під тиском обставин, – зазначає у розмові з Тижнем політолог Тьєррі Шопен. – Такий проект потребує попереднього усвідомлення та достатньої політичної легітимації. Поза терміновими заходами, що мають загасити пожежу й відновити стабільність єврозони, на часі є системна реформа європейських інституцій. Йдеться про те, щоб запровадити справжнє економічне управління єврозоною, поставити до дії бюджетний та банківський союз країн-учасниць та збудувати політичний союз держав, щоб інституції ЄС набули більшої легітимності».
За словами Шопена, найбільше цікавляться проектом політичної інтеграції ЄС у Німеччині та Польщі. Натомість ліва влада Франції не поспішає з висновками. «Про політичний союз ми зможемо говорити лише після того, як побудуємо бюджетний, банківський та соціальний союз, – заявив минулого тижня журналістам президент Франсуа Олланд. – Політичний союз можливий виключно після європейських виборів 2014 року».
Нині, орієнтуючись на європейські вибори, німецька дипломатія докладає максимум зусиль, щоб домогтися протягом наступного року об’єднання посад керівника Європейської комісії (нині її обіймає Жозе Мануел Баррозу) та голови Європейської ради (Герман ван Ромпей) в одну – президента Євросоюзу. Ведуться активні переговори, щоб новим очільником ЄС за два роки став лідер тієї партії, чий список здобуде на виборах до Європарламенту найбільшу кількість голосів.
Що б означали всі ці нововведення, за умови, що вони відбудуться, в проекції на українські перспективи? Якщо абстрагуватися від недоброї репутації української влади, що не сприяє реалізації європейських прагнень більшості українських громадян, перехід ЄС до узгодженої зовнішньої та внутрішньої політики радше буде вигідний у майбутньому для Києва. Навіть більше, без наведення ладу в «європейському домі» сам процес подальшого розширення на Схід, безвідносно до України, неможливий узагалі.
Ймовірна перемога прихильників спільної європейської політики була б вигідна Україні ще й тому, що в таборі євроскептиків термін «подальше розширення» не викликає жодного ентузіазму. Якщо ж у Брюсселі з’явиться людина, яка відповідатиме за міжнародну політику ЄС та реально впливатиме на майбутні колективні рішення в межах об’єднаного континенту, Київ матиме конкретного співбесідника, з яким можна розвивати відповідний діалог. Не факт, що спілкування буде конструктивним, і ми порозуміємось. Але принаймні українська столиця матиме можливість.
Опоненти спільної європейської політики кажуть, що єдиного європейського народу не існує. Тому не може бути за визначенням спільного європейського інтересу. Можливо, так воно і є. Але у європейських країн є спільні загрози та спільні виклики. Відповідати на них краще спільними зусиллями.